Любі читачі й ще любіші читачки! Вітаю вас із новим випуском нашої мовно-дорадчої рубрики. Вже зовсім скоро їй виповниться рік, і з цієї нагоди хочеться, звісно, щось устругнути чи бодай організувати. Тому я вже зараз пропоную починати надсилати на редакційну пошту (mova@liga.net) свої цікаві, дотепні або й дошкульні запитання чи зауваги, що виникли у вас за час існування рубрики "Про що мова" — а за три тижні зробимо публічний сеанс відповідей. 

Сьогодні ж я знову хочу поговорити про своє улюблене — мову художньої популярної літератури сторічної давнини. Мову часів, коли український загальнообов’язковий правопис іще ходив пішки під стіл, коли всі писали так, як їм лежить на серці, й не почувалися скутими давньою нормотворчою традицією. Молоді автори й авторки 1920-х років ішли в українську літературу зі словами й конструкціями, що вживались у їхніх рідних селах, містах і містечках, — і збагачували її ними. Чимало з тодішніх слів уже забулось чи просто не поширилося — а дарма. 

Це третій випуск рубрики про слова з 1920-х. У першому і другому я вже наводив розмаїті ретрокрасивості з творів тодішніх авторів — але, звісно, свіжих цікавинок там так багато, що я вирішив вас ними потішити ще й сьогодні. Давайте знати, до речі, чи подобається вам такий формат. А тепер — до діла (чи то пак — до слів)!

Щоб прочитати цей матеріал потрібно оформити підписку. Перейдіть до повної версії сторінки.
українська мовапро що мова