Зміст:
  1. Історія 1. Ми чекаємо Україну, але боїмося, що буде з нами
  2. Історія 2. "8 років ви не бачили, що нас вбивають. Відчуйте на собі"
  3. Історія 3. Пропаганда в дії: за два тижні я ледь не почала вірити, що Україна напала першою

Проте через пропаганду Росії жителі українських міст, які вісім років перебувають під контролем РФ, бояться повертатися в України. 

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

LIGA.Life поспілкувалася з жителями окупованого Донецька, Луганська та Алчевська та дізналася про настрої, які панують зараз в тих регіонах. Прізвища героїв не вказуємо задля їхньої безпеки.

Історія 1. Ми чекаємо Україну, але боїмося, що буде з нами

У 2014 році Ірина з дітьми та мамою виїжджала з Алчевська в Одеську область. Але через сімейні обставини повернулася до рідного міста в окупації.

Попри це, завжди була за Україну. І чекала на її повернення. 

"Коли чую, що не треба повертати Донбас, то дещо розумію цих людей. Зараз на сході України три групи людей:

  • ті, хто ненавидять Україну і щиро вірять, що вони стануть частиною Росії; 

  • ті, хто хочуть повернення України, але бояться про це казати, бо тоді – "привіт, підвал!";

  • ті, кому набридла війна, а тому хто б з влади сюди не прийшов, вони швидко "перефарбуються".

Останніх стає більше, бо за 8 років, чого ми тільки не наслухалися – обіцянок і від України, і від Росії. Проте з часу "треба просто припинити стріляти" всі почали вірити, що ці території повернуться мирним шляхом, але на умовах "ми незалежні, що хочемо, то і робимо". Під час розмов навіть з'являлися обговорення: "А ми ж можемо з ними нормально жити, раніше ж жили", – розповідає Ірина.

Ситуація змінилася 24 лютого. Спочатку в ОРДЛО зраділи: тепер Україна також відчує, що таке "війна". 

Навіть у соцмережах, згадує Ірина, тебе могли заклювати за коментар типу "бідні люди, їх обстрілюють". У відповідь одразу чула щось на кшталт: "А 8 років тому, як нас обстрілювали, вони не жаліли". 

Що більше з'являлося повідомлень про контрнаступи України, то більше у соцмережах було паніки.

"У новинах ніхто не каже, що Україна змогла "відбити" якусь територію. У росЗМІ все добре, вони там "перемагають". Але сарафанне радіо в ОРДЛО важко зламати. Хтось сказав, що там зайшли українці, або ось-ось мають "зачистити" і все – "це ж вони нас вбивати будуть", – розповідає.

Водночас причин "вбивати", на думку мешканців окупованих міст, купа: за російську мову, за російський паспорт, за те, що 8 років жили без України, за те, що писали в соцмережах. За що завгодно, але ніхто не каже про "зброю та вбивства". 

"Ніхто не знає, якщо Україна нас звільнить, що буде далі? Найбільше хвилюються за чоловіків. Адже в так звану армію "ЛНР" тягнули всіх, навіть якщо твоє здоров'я не дозволяє воювати. Але люди могли рити окопи, були на "папірцях", водіями – проте клеймо армії ж є? Їх будуть саджати чи розстрілювати?" Крім того, в російських новинах лякають "Азовом", "Правим сектором" – націоналістами, які вбивають всіх, хто їм не сподобається, а самі ховаються в пологових будинках чи храмах, і через них помирають звичайні мирні жителі", – каже Ірина.

За її словами, вона розуміє, що людей більше залякують, але поки немає документа, як збираються повертати землі, як кого каратимуть, це велике поле, для того, щоб вигадувати нові страшилки про "бандерівську владу", а тому є група людей, яка не проти повернення України, але боїться цього.

"У нас і вчителям розповідали, що на тих, хто викладав історію чи російську мову, чекає покарання за допомогу окупантам. І заводчани чули, що прийде Україна і все тут буде грабувати, ніхто не зможе працювати". 

"Хоча з 2014-го року вивезли ледь не всі вже заводи в Росію, тому не знаю, що тут ще можна грабувати. Дітей лякають, що ви приїдете в Україну, але ви без "їхньої освіти, то будете туалети мити", – люди налякані. 

Їм неважливо, що всі ці 8 років вони не жили нормально, а існували. Поєднували дві пенсії – українську і російську, брали допомогу фінансову або в Станиці, або в Ростові-на-Дону". 

"Зараз ціни зростають щодня, але і з цим згодні змиритися, бо це "не Україна і фух". А те, що в Україні краще, ніж тут – не аргумент", – каже Ірина.  

"Будуть нас вбивати": чому в окупованих Луганську та Донецьку бояться повернення України
Луганщина. Фото: Луганська ОВА

Історія 2. "8 років ви не бачили, що нас вбивають. Відчуйте на собі"

Окупований Донецьк. 24 лютого. Ранок. Вікторія прокинулася від дзвінка доньки: "Мама, нас вбивають". 

Дівчина поїхала вчитися в Київ і там жила. Наступні два тижні були перевіркою на витривалість нервової системи.

Здавалося, Вікторія, яка пережила 2014-й в Донецьку і знає, що таке "гради", "буки" і вся інша військова техніка, вже не буде хвилюватися від того, що десь стріляють. Але стріляють поруч з Києвом, а донька там одна.

"Найбільше хвилювалася, коли били Гостомель та Бучу, бо дитина живе в київському районі поруч. Коли вона написала, що виїхала, я трохи видихнула. 

Зустріла сусідку, а вона з таким щастям: "Бачила, як наші в Київській області сьогодні били? Це їм за 2014-й". 

Я аж здивувалася. За який 2014-й? До чого до подій на сході України звичайні люди з Гостомеля та Бучі?". Але мені вона завжди здавалася трохи пришибленою, тому я особливо не реагувала на її підлабузні "наші". Сьогодні у неї "наші" зі стрічками "Росія", завтра буде бігти обіймати українських солдатів, які увійшли в Донецьк", – каже Вікторія. 

Але така реакція була не тільки в сусідки. "А де ж ви були 8 років?" – це стало ледь не девізом окупованого Донецька. 

Такі питання писали мешканці у соцмережах – і у місцевих групах, і в проукраїнських спільнотах, і під відео українських чи російських зірок. 

"Я спілкувалася з колегами, хто був такої самої думки, щоб зрозуміти, чому саме так. "Коли вбивали мирне населення у 2014-му, світ не реагував, а тут Україну шкода стало?", – казала колега. Але, чекайте, інші країни так само вимагали домовленостей, просили відведення військ, може просто нарешті накипіло, задовбало і справді потрібно зупинити Путіна? Ой, дарма я це сказала. Бо виявляється, Путін у 2014-му році нас врятував. А що ж він після цього 8 років нічого не робив з нами, врятованими? Бо виявляється, рятував ще й інших – Білорусь, Сирію, Казахстан", – розповідає Вікторія. 

Хтось радіє, що Україна нарешті "відчує все те, що було у 2014-му". Але, попри всі обстріли тоді, за словами Вікторії, по Донецьку так не били, як зараз той самий Харків. 

"Люди забули, що у 2014-му ми сиділи у підвалах по кілька місяців, але обстрілювали край міст. Подивіться хоч на Луганськ/Донецьк, вони не постраждали так, як зараз Харків чи Маріуполь. Ми чимось нагадуємо битву за Київ – обстрілювали населенні пункти поруч, але не чіпають нас. 

З іншого боку, Донецький аеропорт били в Донецьку, але хто бив по "кіборгах"? Не українці ж стріляли. Проте 8 років знищують пам'ять. Багато хто вже і забув, з чого все розпочалося. А зараз просто радіють, що й Україні дісталося. Що найбільше засмучує, радіти ж інакше немає чому – краще жити не стали, санкції Росії вдарили й по нас, але головне, що там гірше", – каже Вікторія. 

"Будуть нас вбивати": чому в окупованих Луганську та Донецьку бояться повернення України
Луганщина. Фото: Луганська ОВА

Історія 3. Пропаганда в дії: за два тижні я ледь не почала вірити, що Україна напала першою

Вона не була вдома з 2014-го. Кілька разів пропонувала виїхати й мамі, але у відповідь чула: "У мене тут кури, качки, коти. Як вони без мене?". Альона вимушена була приїхати до окупованого Луганська лише у 2022-му. Після того, як мама перехворіла на COVID-19, у літньої жінки почалися серйозні проблеми із серцем. Тому черговий дзвінок мами, що у неї наново був серцевий напад, став причиною приїзду Альони в колись рідне, а тепер окуповане місто.

"У мене мама, як і всі жителі Луганська, дивиться російське телебачення. Бо українського там немає, з інтернетом теж проблеми – там багато всього заблоковано. Але мама завжди телефонує і перепитує: "А у вас правда так?". За 8 років я вже звикла до дивних запитань, але все одно не розуміла, що ж там такого показують, що людина на очевидні речі реагує: "Ой, а нам тут сказали".

Я приїхала до міста за кілька днів до бомбування Росією майже всіх українських військових аеропортів. І знаєте, що казали на їхньому телебаченні? Це не вони напали. Це Путін дізнався про бажання України напасти на ОРДЛО й спрацював на випередження", – розповідає Альона.

Якщо раніше більшість жінок обговорювали в окупованому Луганську, як сховати свого чоловіка від мобілізації, бо там просто з вулиць забирали до лав армії, то тепер – "як вони нарешті заживуть, адже тепер Україна відчує, що таке війна". 

Вони забули, що ще кілька днів тому тряслися, бо не розуміли, навіщо збирають всіх до армії. Вони раділи "офіційному" визнанню угруповань Росією, хоча тут же додавали: "Українських виплат тепер не буде, будемо якось затягувати пояси".

"Чомусь тепер і Станиця Луганська, куди вони їздили ледь не щотижня – за продуктами, грошима чи одягом, тепер стала: "Ой, та хай укропи нею подавляться, ми ж тепер Росія".

"Найважче було дивитися їхні радісні сюжети про захоплення чергової української території, що українські люди радісно зустрічають з триколорами російську армію, як українські солдати складають зброю. Ловиш себе на думці – це якийсь сюр, це не моя Україна! Але перевірити нереально. Vodafone припинив працювати, з їхнього місцевого мобільного зв'язку можна телефонувати тільки у сусідній окупований Донецьк. Я залишилася в інформаційному вакуумі, де Росія вже зжерла Україну", – згадує Альона.

А потім на один з месенджерів зміг пробитися знайомий з України, який розповів Альоні про втрати Росії, про міста, які насправді під українським контролем, про опір українців і в селищах, і у великих містах.

"Я плакала від щастя. Я тільки в той момент зрозуміла, що за два тижні ледь не почала вірити, що Україна напала першою. Але щось пішло не так. Нарешті вони були змушені казати про втрати, але робили це з подачею – він один врятував і команду, і бідних місцевих, які постраждали від української влади. Тобто називали кількох, хто "героїчно" загинув, хоча в цей момент у гробах до Росії поверталися тисячі солдатів. Найогидніше було з цими гуманітарними допомогами", – розповідає Альона.

Каже, доводити щось людям з окупованих територій важко. 

За 8 років вони просто здалися морально. Їм немає з чим порівнювати, у них немає альтернативи – звідки брати інформацію, тому просто вирішили підкоритися і припинили щось аналізувати. Навіщо розбиратися, це чорне чи біле, якщо тобі кажуть, що це червоне, пояснює Альона.

"Коли я побачила відео з Херсону, де показово роздавали гуманітарку, то ледь не посварилася з мамою. Кажу: "Ти пам'ятаєш, як в Луганську проводили "референдум"? Вона: "Та я ж не ходила". "А ти за ці 8 років життя в окупованому Луганську знайшла хоча б одну людину, хто на нього ходила?", – запитую далі. Вона: "Та наче ні".

І довелося пояснювати, чому і Херсон не зможе на цих відео знайти своїх людей. Бо роки йдуть, а схема не змінюється – завозять "артистів", які вже засвітилися чи не в усіх російських конфліктах, додаються кілька місцевих гівнюків, які відчули, що може змінитися влада, і захотіли її очолити, а потім це все записується на відео, та ще з охороною з автоматами, щоб місцеві не зірвали "кіно". 

Після всіх моїх доказів мама: "Не перебільшуй. Це Зеленський за звичкою відеозвернення знімає, а Росії це навіщо?", – розповідає Альона. – Дійсно, навіщо Росії брехати, що вона напала на Україну? Навіщо мовчати, що обстріляли зелені коридори? Навіщо забувати повідомляти про свої втрати?".

Цих "навіщо" Альона мала змогу задавати десятки щодня, але відповідь була одна – "в новинах інше розповідали".

"Не уявляю, як роззомбувати цих людей, яких ми втратили за 8 років. З іншого боку, розумію тепер, чому Росія така "без мозку". Якщо слухати їхні новини щодня, то їхня країна ледь не володарі Всесвіту", – каже Альона.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин