Гідна старість: хто і як допоміг пережити самотнім бабусям та дідусям цей складний рік

Стосовно підсумків цього кризового року відзвітували вже, здається, всі — медики, бізнесмени, зірки, політики. Проте є ті, кому довелося проявляти не менше героїзму цього року, ніж лікарям, та про кого рідко згадують. Це — соціальні працівники. Спільно з фондом підтримки гідної старості Let's Help редакція Liga.Life поговорила з трьома "героями ковідного часу" про те, як вони пережили цей рік разом зі своїми літніми підопічними.  

Світлана Іванівна: Світ, побудований на любові

У Миронівському геріатричному стаціонарному відділенні мешкає 30 бабусь та дідусів. Сьогодні тут починають прикрашати зал до новорічних свят. 

Керівниця закладу Світлана Іванівна каже, що для стареньких ставлять дві великі ялинки — у кімнаті відпочинку та на кухні, а в кожній кімнаті ще будуть маленькі ялиночки. 

"Завжди були гості на свята, а зараз не можу дозволити, бо карантин", — розповідає директорка. Додає, що працівники виводять стареньких до зали, аби вони могли дивитися на процес прикрашання ялинки. Хтось радіє, а хтось – сумує: вік уже не той, огортають спогади.

Як розповідає Світлана Іванівна, працівники щороку намагаються створити свято літнім людям, а цьогоріч приготують їм олів’є: "Ще зваримо холодчик, дуже люблять, якщо свято. На Різдво в нас є і кутя, і Святвечір".

Своїх підопічних директорка називає "чужими рідними". "Ми з ними зживаємося, як з рідними в сім’ї", — пояснює. 

І готують тут, як у родині. Усі працівники разом стають і ліплять вареники для мешканців: "Дуже вже люблять вареники з картоплею та капустою". Також печуть пиріжки, ліплять котлети. 

Світлана Іванівна говорить, що її мешканці — як малі діти. "Нам дають гостинці, ми даємо, а вони всю торбинку з’їдять за раз, а потім: "Ой, животик болить!", – сміється. Тому смаколики ділять на кілька порцій і розтягують на кілька днів.

Або, додає, заходить у кімнату, де мешкають 2-3 людей, кинеш оком на когось першого, а інша у відповідь: "Чого ви на мене розсердились, що не на мене подивилися?" (сміється). 

"Тому наші працівники по 5-6 разів на день з ними розмовляють. Вони як діти. Питаєш, як справи, а вони тобі все життя своє розкажуть – від і до. А ще як по голові погладиш – стає найщасливіша людина на землі". 

Зараз стареньким важче, бо відвідування обмежили через карантин. 

"Звісно, люди хочуть побачень, бо не тюрма, але потрібно заради безпеки. Дотримуємося всіх санітарних вимог. Регулярно кварцуємо кімнати, всілякими дезінфекторами протираємо, де тільки можна. І жодна людина не захворіла на коронавірус. У нас два роки до цього не хворіли вірусами. Важче працювати нам не стало. Те, що просимо, дають, а робота що тоді, що зараз – однакова. Будь людиною і виконуй добросовісно свої обов’язки. Я вважаю, що на любові світ побудований". 

Олена Леонідівна: Благодійність вийшла на новий рівень

Олена Леонідівна завідує відділенням адресної допомоги Шевченківського територіального центру у Києві. Під їхньою опікою – більше 4000 людей. В основному – це малозабезпечені люди, лежачі, люди з обмеженими фізичними можливостями. За ними доглядають соцпрацівники. 

У перші два місяці карантину їм було важко дістатися до роботи, ще й доводилося працювати у вихідні та допрацьовувати вдома. Транспорт працював лише за спецперепустками, були черги, щоб у нього сісти, а потім ще й вистояти чергу в магазин чи аптеку, аби занести потрібне підопічним.

Олена Леонідівна займається соціально-економічними послугами, шукає благодійників, аби краще допомагати людям."У нас на обліку більше 2000 громадян, у яких пенсія менше 2000 грн. І їм нікому допомагати. У них немає дітей, так склалося життя. Чоловік чи дружина померли. Шукаємо допомогу продуктовими наборами, бо за цю пенсію вони мають оплатити ліки, якусь частину заплатити за комунальні послуги, хоч і є субсидія.

Ходила нещодавно до жінки. Заслужена лікарка України, пішла на пенсію, і їй нарахували менше 3000 грн. А у неї астма і хворі ноги. Витрачає багато грошей на ліки, на продукти лишається 300-400 грн на місяць. Вона каже: "Ну, бурячок, картопельку можу купити". Про ковбасу і м’ясо не йдеться. 

Інша жінка, Катерина Михайлівна, чоловіка немає, один син загинув, інший – з важкою травмою, має інвалідність. Син має пенсію за інвалідністю - 1769 грн, а мама – 2000. Син лежачий. Держава тільки зараз закупила засоби гігієни, постійно їх немає. Тільки періодично, а упаковка підгузків – 500 грн". 

Людмила Анисимівна з того ж терцентру додає ще одну історію, про іншу підопічну. 

Жінці тиждень телефонували соцпрацівники, але вона не відповідала. Викликали поліцію. Утім, поліцейські вирішили самотужки не відкривати двері, бо не було чутно трупного запаху. 

Соцпрацівники наполягали, що до жінки потрібно потрапити. Тому викликали рятувальників і швидку. Відкрили двері і побачили жінку у своєму помешканні без свідомості. Швидка забрала її до лікарні, медики підлікували, а потім соцпрацівники оформили до геріатричного центру, оскільки жінка більше нікого не має і доглядати за нею нікому.

З початком карантину людям літнього віку стало важче. Вони частіше просили соцпрацівників купувати їм продукти та ліки, бо рідше виходили з дому.

До карантину для них регулярно організовували танці, аеробіку, йогу, працювало відділення денного перебування, університет третього віку, два психологи, які проводили лекції, було три комп’ютерні класи, де люди могли приходити і вчитися, як заплатити за комуналку онлайн, наприклад. 

Зараз старенькі приходять за продуктовими наборами, але не мають права займатися у зв`язку з карантином. За словами Олени Леонідівни, багато людей шукають їх, аби отримати хоч якусь допомогу. 

Допомагати за останні роки стало легше, розповідає завідувачка.

 

Нам активно допомагають фонд Let’s Help та ще декілька благодійних організацій. Це і маски, і продукти. За програмою "Турбота" від КМДА люди отримують продуктові набори раз на квартал. Але й цього замало.

"У нас небагато людей, ми не можемо охопити неохоплюване. Не вистачає рук і можливостей. А ще багато паперової роботи", – каже завідувачка.

Додає, що часу на те, аби спокійно сісти і довше поговорити з людиною, у соцпрацівника немає, бо потрібно обійти певну кількість адрес за одну зміну. Соцпрацівники відвідують на дому до 1200 громадян у районі. Але багато лишається таких, яким за законом терцентр не може допомогти. 

"Якщо людина має дітей працездатного віку, ми не можемо допомагати. Але діти бувають різними: або не допомагають з маминих слів, або поїхали за кордон. А людина звертається", – каже завідувачка.

Попри це, Олена Леонідівна усміхається: "Можу з гордістю сказати, що допомога в Шевченківському районі максимальна порівняно з іншими районами Києва". Каже, що любить свою роботу, бо бачить навколо багато "теплих, чуйних людей".