"Дурні, куди ви полізли?". Три історії зі Славутича, міста-супутника Чорнобильської АЕС
Джерело фото: телеграм Славутицької міської ради
Зміст:
  1. Олексій
  2. Костя. "Ми звикли до небезпеки від ЧАЕС, а з росіянами ніхто гарантій не дає"
  3. Аліна. "Діти в підвал іти не хочуть, для них це каторга"

У саме місто окупанти зайшли тільки через місяць.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Росіяни залишили ЧАЕС 31 березня, прихопивши з собою електрочайники, столові прибори та, ймовірно, чималу дозу радіації. 

У самому ж Славутичі провели менш як добу ― на кілька годин затримали мера, пошукали зброю, постріляли в повітря. На підступах до міста під час обстрілів блокпостів загинули чотири людини. 

За словами мера, за місяць з 25-тисячного міста виїхали близько 10 000 людей. Ті ж містяни й містянки, що лишилися, провели березень у страху й напрузі ― і через близькість до захопленої ЧАЕС, і через присутність російських військових поруч, означену вибухами й гулом літаків. 

Троє людей ― колишній працівник ЧАЕС, активіст і працівниця соціальної сфери ― розповіли Liga.net, яким був цей місяць. З міркувань безпеки їхні імена змінено.

Олексій

Вранці 24 лютого у Славутичі Олексій, колишній працівник ЧАЕС, прокинувся від низького гулу. У тихому, оточеному лісами місті, цей звук був новим. 

Стежачи за повідомленнями іноземних розвідок, він не тішив себе сподіваннями, що війни не буде ― тим паче після заяви Путіна про визнання незалежності так званих "ЛДНР". Та все ж був переконаний, що війна спалахне з новою силою лише на Донбасі. 

Тож гул від польоту винищувача став звуком шоку й страху. Згодом до нього додалися гуркіт гвинтокрилів, ракетних ударів і автоматних черг. Літаки залітали з території Білорусі, кружляли над містом і поверталися. 

― Ну куди їхати? Навіщо? Комусь на шию? ― ніби сам себе запитує Олексій. ― Я ― пенсіонер, мов не знаю. Хоча кликали в Європу, у США, в Австралію. 

Олексій лишився вдома. Березень перетворився на один тягучий день очікування. Тривогу посилювала транспортна ізоляція та новини з ЧАЕС. Зі сходу бомбардували Чернігів. З дня на день чекали на російських окупантів у місті. Так минув місяць. 

Спершу продуктів було вдосталь ― Олексій пояснює, що зарплата в містечку була на рівні обласних центрів, тож мали кілька великих супермаркетів. Згодом, коли склади спустошилися, з навколишніх сіл повезли картоплю й молоко, іноді селяни роздавали продукти задарма. У місті створили гуманітарний штаб допомоги, яку передавали до Славутича "партизанськими стежками" на авто.

― Ми з дружиною теж отримали пакет допомоги. У нашому була курятина, мандарини, вівсянка, солоні крекери, томатна паста і мисливські ковбаски, ― розповідає Олексій.

Він впевнений ― не буде ані голоду, ані гуманітарної катастрофи. Без води, опалення й електрики місто жило лише кілька днів, поки в котельні не запустили газовий генератор. Готували у дворах ― сусід зробив вогнище з барабана старої пральної машини і цегли. У деяких кварталах були мангали. 

Палили свічки, вмикали туристичні ліхтарики, розгадували кросворди й грали в "дурня", аби якось полегшити очікування. Щоб мати зв’язок, Олексій ішов ближче до антен ― так дізнавався новини і говорив з уже дорослими дітьми, що виїхали з Києва.

Ті, хто виїжджали зі Славутича, розголосу не робили ― "зеленого коридору" з міста немає, тож їхали манівцями. Ті ж, хто залишалися в місті, розуміли загрозу. 

― Я сумніваюся, що серед російських військових були спеціалісти з радіаційної безпеки, ― говорить Олексій. ― Аварія на ЧАЕС була унікальною, і нюанси щодо нового безпечного конфайнменту (НБК, захисна споруда над зруйнованим реактором. ― Ред.) знають лише спеціально навчені працівники. Через знеструмлення міг статися витік радіації, якби НБК пошкодили хоча б трохи, укриття втратило б свою функцію повністю. Зовні здається, що на ЧАЕС спокійно, але там так багато підводних каменів! Я дивився на це і думав: "Дурні, куди ви лізете?". 

23 березня Олексій почув вибухи як ніколи близько ― вперше атакували околиці міста. Наступного дня звуки стали ще ближчими. Страшно було засинати, страшно ― прокидатися. Олексій почистив соціальні мережі. Він уявлення не мав: ані хто атакує, ані хто захищає місто. 

Вибухи затихли надвечір 25 березня. Лишили після себе незвичну дзвінку тишу. Олексій вийшов на балкон. Чутно було, як собака в дворі гризе кістку. Чутно луну від дитячого крику "мама!" в сусідній багатоповерхівці. 

Ближче до ночі мер написав у Facebook, що місто дасть відсіч, тож комендантська година триватиме до 10 ранку. Зашторили вікна, вимкнули світло. Та зранку очільник міста уже закликав виходити на мітинг проти окупації о 9. Трохи повагавшись, Олексій з дружиною взяли прапори ще з часів Євромайдану й пішли на головну площу. 

Було велелюдно ― пізніше мер скаже, що прийшло 5000 людей, але Олексій думає, що їх було більше.

"Дурні, куди ви полізли?". Три історії зі Славутича, міста-супутника Чорнобильської АЕС
Джерело фото: телеграм Славутицької міської ради

Окупантів на площі він спершу не побачив. Люди послухали виступ місцевої влади, кілька разів заспівали гімн, прокричали гасла. 

― А потім у когось виникла ідея пронести величезний прапор навколо міста ― воно невеличке, ― говорить чоловік. ― І коли ми підійшли до кафе "Таллін", я вперше побачив російських військових.

Кілька пострілів у небо. Світлошумові гранати. Сльозогінний газ, від якого трохи рятував вітер. Але натовп не розходився. Навпаки ― наступав на окупанта малими кроками, посилаючи додому і за російським кораблем. Окупанти такими самими малими кроками задкували. 

― Я тоді не згадував людей, що так само без зброї виходили на мітинги в інших містах, ― говорить Олексій. ― Ми не рвалися до росіян швидко, і вони не виявляли до нас агресії, хоча відчувалася сила й готовність "косити" всіх. Відчувалося, що це були люди з досвідом. Та вони відступали ― і це давало впевненість у тому, що нам вдасться. 

Врешті, за годину їх відтіснили на околиці. Почалися переговори з місцевою владою, ватажок окупантів заявив, що в місті не повинно лишитися зброї. Мовляв, будь-кого зі зброєю в руках вважатимуть ворогом і знищуватимуть. Перевірили кілька будівель, але нічого не знайшли ― і зрештою покинули межі Славутича. 

Таких велелюдних мітингів Олексій у місті не пам’ятає. Каже, навіть на концерт Патрісії Каас прийшло менше людей. 

― Чесно кажучи, у мене був черв’ячок сумніву, я не очікував такого спротиву ― місто в нас російськомовне, багато різних національностей. Тепер мені навіть соромно за це. Тепер я пишаюся, що я частина цієї спільноти, і ми показуємо, що Славутич ― це Україна, і ми не здамося. 

Попри пенсію, Олексій готовий повернутися на ЧАЕС, щоб допомогти колегам і хоче розповідати іншим, що відбувається у місті. Покидати ані країну, ані Славутич не збирається. 

Костя. "Ми звикли до небезпеки від ЧАЕС, а з росіянами ніхто гарантій не дає"

На відміну від Олексія, 20-річний Костя хоче зі Славутича поїхати найближчим часом. Він ― місцевий активіст і співпрацює з владою. 

Зазвичай ранок Кості починався з робочих повідомлень. 24 лютого він почався о 5 зі дзвінка ― знайомі з Києва повідомили про ракетні удари. Костя затремтів, читаючи новини. Не розумів, що відбувається. Склав рюкзак і спустився у підвал. 

Той день запам’ятав через кількагодинні черги до магазинів і банкоматів і тремтячі вікна в будинку майже на околиці.

Продукти в магазинах скінчилися днів за 10. Їжу почали везти з сіл, у місті випікали хліб. Перший пакет з гуманітарною допомогою Костя й родина отримали у день розмови ― курятина, 4 пачки вівсянки, 500 грамів хліба, тушковане м’ясо, томатний сік і талони на хліб. 

― Хоч постачання гуманітарної допомоги поновили, це ― крапля в морі, ― коротко каже Костя. ― Ситуація все одно критична. Але стабілізується.

"Дурні, куди ви полізли?". Три історії зі Славутича, міста-супутника Чорнобильської АЕС
Славутич. Фото з Телеграму міської ради

Постачання припинялися лише на кілька днів, коли бої були навколо міста й окупанти зайшли в Славутич. У той день Костя вперше побачив російських військових ― один з них націлив на хлопця зброю, провів поглядом та, зрештою, не займав. Поруч з площею Костя побачив БТРи, "тигри" й іншу техніку, позначену білим колом. 

В окупованих містах переслідують і викрадають активістів і журналістів, проте в Славутичі цього не сталося. Костя каже: "через домовленість", а радше вимогу. Окупантам дозволили перевірити, чи є в місті зброя. Окрім адміністративних будівель, перевіряли будинки, де жили чоловіки з місцевої тероборони ― але нічого не знайшли. Мисливську зброю не відбирали. 

Зараз команда Кості працює на інформаційному фронті ― спростовують фейки і допомагають місту розібратися, що відбувається насправді. За потреби допомагають з гуманітаркою. Костя каже, що йому було б простіше працювати в Києві і вже планує виїжджати, не чекаючи на "зелений коридор". Боїться не того, що може статися на ЧАЕС ― його батько після аварії керував третім енергоблоком, тож він довіряє людям, які працюють на станції і має уявлення про те, що таке радіаційна загроза. 

― Ми завжди жили поруч з ЧАЕС, і в разі небезпеки ми про все дізналися б першими, ― каже Костя. ― А з росіянами ніхто гарантій не дає. Але я впевнений, що не поїду звідси назавжди. Ми точно повернемося. 

А поки війна триває, Костя потрохи повертається до нормального життя. Наприклад, бігає містом. 

Щоправда, коли під час пробіжки в навушниках лунає музика, схожа на сирену, до сирот лякається. 

"Дурні, куди ви полізли?". Три історії зі Славутича, міста-супутника Чорнобильської АЕС
Славутич. Прощання із захисником міста. Фото зі сторінки міської ради в Телеграмі

Аліна. "Діти в підвал іти не хочуть, для них це каторга"

Костя каже, що його мама Аліна тепер боїться навіть звуку води в трубах. 

А Аліна каже, що лякають її не так вибухи, як сама ситуація: вона за походженням росіянка, у країні-агресорі має родичів.

― Спершу я не повірила синові, коли він зранку сказав про початок війни, ― говорить. ― Тепер ― вірю. Але найстрашніше, що мої рідні в Росії думають, що їхня армія прийшла сюди як миротворці. Запитують, чи отримали ми "російську гуманітарку". Я не можу це витримати. Живуть у своєму болоті, дивляться через рожеві окуляри і вірять у своє… 

Попри наміри сина, Аліна зі Славутича їхати не хоче ― не знає, де в новому місті жити і чи знайде роботу. Тут вона працює з дітьми-сиротами ― їх не евакуювали. 

Аліна пригадує, що в перші дні війни була пропозиція повезти дітей у Німеччину, але ніхто не взяв на себе відповідальність їхати під обстрілами. Тож усі 14 лишилися ― наймолодшому 9 місяців, найстаршій ― 16 років. Згодом до них приєднався хлопчик, у якого під час війни померла бабуся і два підлітки, що прийшли з Чернігова, коли там стало небезпечно. Каже, були втомлені, обличчя аж землисті. 

Бомбосховища в притулку немає, діти сидять у старому підвалі з низькими стелями й укріпленим будівельними залишками стінами. Поверх гравію постелили старі килими, поставили розкладачки, поклали матраци й подушки. Місцева влада прийшла на допомогу притулку лише через кілька тижнів після початку повномасштабного вторгнення ― підвал укріпили дерев’яними брусами. 

Так само і з продуктами ― перші привезли лише за кілька тижнів. Тепер регулярно привозять молоко, а хліб і булочки у притулку випікають самостійно. Мають запаси дитячої суміші, закриті садочки віддали власні продукти. Тож проблем з харчуванням поки немає. 

Та от проблемам психологічним не зарадиш. 

― Діти в підвал іти не хочуть, для них це каторга. Нам і самим складно на це дивитися, ― каже Аліна. ― Вони ще до війни були травмовані. Тепер верещать, пищать, коли треба спускатися. Істерика, тремтіння.   

Один хлопчик постійно притискається до Віри, щоб та його заспокоїла. Інший почав затинатися, і від цього плаче ще затятіше. Діти бояться вибухів і сирен. Та на всіх турботи бракує ― планували, що з групою на 5 дітей працюватиме одна вихователька. Тепер їх 17, тож до піклування долучаються кухарки, прибиральниці, пралі, виховательки з дитячих садків. Психологиня на всю групу ― одна. 

Місто досі ізольоване, тож вивезти дітей команда не може. Спускаються у тісний підвал, іноді ночують там, іноді проводять цілу добу, ховаючись ― є де спати, їсти, за вбиральню слугує відро. Два тижні тому вікна до підвального приміщення нарешті закрили мішками з піском. Іноді на ніч лишається і Аліна. 

Перед сном вона думає: скоріше б цей жах скінчився. 

Й наостанок додає те ж саме, що й Олексій наприкінці розмови: 

― У нас тут народжуються в підвалах діти. 

Дівчаток називають "Вікторія". 

Оксана Расулова