Історії

Історія | "Евакуацію дозволяю". Щоденник бойового медика, що вивозив поранених і сам ледь не загинув

5 хвилин
Бойовий медик Гліб Бітюков. Фото з його Фейсбуку
02.06.2022, 07:00

У травні команду бойового медика Гліба Бітюкова перекинули з Київщини на передову – допомагати в медичному супроводі цивільних та військових

Днями Гліба поранили під час обстрілу. Далі – цитати з його щоденника впродовж останніх тижнів. 

***

– "Евакуацію дозволяю, евакуацію дозволяю", – прошипіла рація повідомленням від далекого "Мустанга". 

Нарешті! Ми чекали на це повідомлення декілька годин. 

Обстріл припинився, і ми вже в машині несемося грунтовкою, оминаючи свіжі вирви від вибухів, думаючи лише про те, щоби встигнути. Щоб перша цифра з трійки не перетворилася на двійку (щоб трьохсоті, тобто поранені, не стали двохсотими, тобто мертвими. – Ред.). 

***

Згадую ранок. Чийсь голос будить: "Є трьохсоті, їдемо на точку".

Міняєш спальник на давно просякнуту потом і чужою кров'ю одежу, виходиш з підвалу в холод донецької ночі.

Ще темно, але очі вже звикли орієнтуватися в темряві навіть за кермом. Рушаєш розбитою темною дорогою.

Несешся на перехрестя, на якому не можна стояти. Не можна, але доведеться. З позиції вже везуть. Скільки їх...? Один.. двоє.. троє. Як їх всіх в одну машину?

Встигнути. Ні, спочатку сховатися. В зеленку, в траву, в пісок. Та хоч кудись. Прилетіло. Ще одна, ще одна. Не по нас. Десь лівіше. Ти на колінах, рюкзак перед тобою. Все як на тренуваннях, тільки не так. Поранений справжній, кров не фейкова, крик і біль не зіграні. 

Серце шалено калатає. Ти єдиний екіпаж у цьому секторі, який залишився. Якщо не забереш зараз, наступного разу вже не буде. Наступний раз доведеться везти не в лікарню.

***

Ми знову несемося на нуль. Машину в посадку, самі розсипалися по кущах. Десь там один трьохсотий. Значить, є шанс. Потрібно лише витягнути. Рухаємося вперед. Ми на схилі пагорба, відкриті ворожим очам. На нас дивиться чорнота. Ми відчуваємо її дихання. Але треба ще далі вперед. Декілька наших бійців тягнуть до нас бійця. Готові перейняти, але далі є ще один. Доповзли. 

Двохсотий…? Цього не може бути. Його дотягнули, ми доповзли. Не віддам. Буди лити в нього всю дорогу розчини, але довезу.

Швидкий огляд. Що не так? Кровотечі не бачу, груди цілі, таз, кістки – нічого. Що я пропустив? Голова! Я не побачив одразу. Травма голови на потилиці. Цього я не подолаю...

Швидше назад. Врятувати того, кого можна. Несемо вчотирьох, майже повзком. Забрали, донесли. Вже в машині, несемося назад.

По дорозі на узбіччі лежать поранені. Забираємо в машину всіх, кому потрібна допомога, решту відправляємо в посадку. Ми досі мішень. Що більше нас, то ціль смачніша. 

***

Прибули на точку передачі. Ми у відносному тилу. Можна видихнути.

На землі просто неба оглядаємо, бинтуємо. Кров усюди навколо. Її запах в'ївся в ніздрі.

Запах крові й мертвих тіл. Огляд, внутрішньовенний доступ, знеболення, обробка ран, передача поранених і знову назад… 

***

Ми знову їдемо на евакуацію. Сьогодні – найважчий день. Нас бомбили літаки, були гелікоптери, прилето все, що тільки може прилетіти. Зранку гул, всюди навколо.

Зі своєї зеленки, в якій ми облаштували схованку, ми бачили вибухи над нашими позиціями після авіаударів. 

Зв'язку майже немає. В окремі хвилини, коли він з'являється, рація вибухає повідомленнями: "Евакуація", "Зайняти кругову оборону'", "Всім в укриття". 

Дивом лунає виклик телефону. І у нас, і у них з'явився сигнал мобільної мережі. 

На розбомблених позиціях трьохсоті (поранені військові. – Ред.). Єдині, з ким вони змогли зв'язатися, – це ми, через те, що вчора забирали їхнього бійця з хронічним захворюванням.

***

Ми вже в дорозі. На позиціях воронки глибиною з людський зріст і діаметром в 4-5 м. 

Всі позиції розбиті. Потрапили прямо в бліндажі. Поруч – мертва собака, з якою ми гралися вчора. 

Безнадійно гуде генератор, виробляючи нікому не потрібну електрику. Навколо пусто. Земля, перемішана з речами, обладнанням і дошками, якими були накриті бліндажі. 

Знаходимо живих, витягуємо з-під завалу. Дізнаємося, скільки людей було на позиціях. Знайшли всіх. Я іду до машини, щоб розвернутися і швидко їхати назад. Мить... Одна мить. Все навколо вибухає. Темрява. 

***

Я вже під машиною. Вона лежить на мені. Кричу від болю і безвиході. Я розумію, що дві тонни ніхто не підніме. Не можу дихати. Машина тисне на плити бронежилета, а вони на мене. Я розумію, що це кінець. Я в пастці. 

До мене біжать. Намагаюся підняти машину. Не вдається. Якимось дивом висмикують з-під неї. Жахливий біль. Здається, все всередині розірвано. Я вже на ношах, несуть в окоп. 

Свист. Ближче, ближче, ближче. По нас. Точно по нас. Нас бачать і б'ють прицільно з мінометів. 

Всі розсипаються по окопах. Я лишаюся на ношах, наверху. Без броніка, який лишився під машиною, і каски.

Всі уламки мої, якщо нічого не зробити. Тільки не контузія. Скільки я їх бачив за останні дні. Розбиті обличчя, дезорієнтовані, нічого не бачать. 

Ривок. Чіпляюся за траву руками, зубами, чим завгодно, але сповзаю з нош. Треба вижити. Не звертаю увагу на біль, скочуюся в якийсь приямок. Накриваю голову руками.

***

Падає близько, так близько, що одразу поєднується все: звук, запах порохового гару, пісок, уламки, темрява. Мене засипає піском, але дихаю, голова ціла.

Як всі інші? Чую, як працює рація товариша, на яку ніхто не відповідає. Тільки не це... Кричу, кличу його. Відпльовуючись, він прибігає до мене. Хух, живий. 

"Як інші?" – питаю. "Всі живі, вчасно сховалися", – відповідає він.

Третій гравець нашої команди – молода дівчинка. Вона жива, контужена, плаче. Вони вдвох намагаються перетягнути мене з ношами через бруствер і колоду в окоп. Прибігає хтось третій і нарешті я на землі в окопі. 

Болить все всередині. Враження, що мене стискають пресом. Тримаюсь і мовчу. Сам намагаюся оцінити свій стан. Не відчуваю ні кровотеч, ні болю поранень. Лише щось булькає всередині ліворуч. Дихати важко. Нестерпний біль не дає вдихнути. З часом повітря не вистачає, і я хапаю його ротом, наче риба. Якщо одна легеня не працює, дотягну на іншій. 

***

Мені соромно перед друзями за те, що я "мінус". І замість допомоги перетворився на проблему. Все ж не витримую і прошу знеболити. На пропозицію "наркотик чи ні", обираю "ні". Я маю бути в свідомості й наскільки можливо, мати змогу допомагати.

Необхідно вибратися з окопу, перебігти відкритим схилом пагорба, щоби потрапити в зеленку. Їм важко, але тягнуть. Піт з облич крапає на мене. Ми в зеленці. Є можливість відпочити. Прилітає УАЗ "таблетка", в який практично залітають всі по черзі. Закриваючи на ходу двері, ми рушаємо вперед. 

Грунтовка-траса-грунтовка, точка передачі. 

Я пам'ятаю кожну кочку і кожен поворот. Я їздив тут з мільйон разів, але зараз везуть мене. В госпіталі бачу своїх. Вони лише день як приїхали. Потік поранених перевищує можливості медиків.

Мені вводять знеболювальне. На цей раз щось сильніше. Мене нудить, трохи крутиться голова і я закриваю очі.

Уявляю, як лежу в траві на подвір'ї власного будинку. Чую, як грається донька з собакою, чую її дзвінкий сміх, відчуваю дотик вологого писку собаки. І тиша... Тиша навколо.

Сльози котяться по щоках. Я не хочу тиші. Я хочу туди, назад, до своїх. Там так багато роботи.

Евакуація. 

Дорога. 

Шпиталь. 

Дніпро.

Я – 300-й.

Більше про війну:

Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини