З OLX до музею. Як краудфандинг допомагає зберігати і поширювати українську культуру

Упродовж 2022 року українці стали активніше цікавитися минулим своєї держави. За результатами опитування Київського міжнародного інституту соціології, 69% жителів почали проявляти більший інтерес до історії України, зокрема до історичних постатей та подій. 

Таке зростання інтересу до минулого не могло не вплинути на українські культурні інституції, важливу роль серед яких відіграють музеї — осередки збереження та дослідження нашої спадщини. Зокрема, у березні спільнота небайдужих запустила ініціативу "Спільний спадок", метою якої є збір коштів для поповнення музейних колекцій. 

LIGA.Life вирішила дізнатися більше про проєкт, його перші результати та ринок стародавніх речей в Україні. Допомогли нам у цьому засновниця "Спільного спадку" Аліна Божнюк та заступниця гендиректора Музею Івана Гончара з обліку та збереження музейних цінностей Вікторія Куцурук. 

Як виникла ідея проєкту?

Усе почалося восени 2022 року, коли Аліна Божнюк вирішила передати предмети зі своєї колекції до українських музеїв. За рік до того дівчина почала формувати власну збірку вишитих сорочок, тож змогла накопичити багато зразків з різних регіонів України. Деякі з них вона і захотіла передати до музеїв. 

На пропозицію відгукнулися одразу декілька культурних інституцій, серед яких — Національний центр народної культури "Музей Івана Гончара". 

"Раніше я мала уявлення, що фонди усіх класних музеїв уже забиті. Але виявилося, що Музей Івана Гончара був зацікавлений у багатьох предметах із моєї колекції. Я поспілкувалася із представниками центру, зрозуміла їхній підхід і вирішила передати свої речі", — розповідає Аліна. 

Під час спілкування з’ясувалося, що музей має труднощі з поповненням колекцій. Фактично він може розширювати фонди лише завдяки експедиціям або подарункам від меценатів чи самих співробітників. Державне фінансування, яке отримує інституція, не передбачає подібних витрат. Тому Аліна Божнюк спробувала самостійно шукати в інтернеті старожитності та купувати їх для музею. 

"Я почала шукати щось таке, що сподобається центру народної культури. Так передала декілька речей, але все одно було усвідомлення обмеженості власних фінансових можливостей. Адже предметів дуже багато, потенціал купівлі великий. Я зрозуміла, що сама зможу купити значно менше, ніж коли об’єднаюся з іншими людьми. Так і з’явилася ідея проєкту "Спільний спадок"", — розповідає засновниця ініціативи. 

Як музеї поповнюють свої фонди?

У Музеї Івана Гончара позитивно відреагували на пропозицію співпраці, адже придбання стародавніх речей завдяки спільнокошту створює нові шляхи для поповнення фондів. За словами заступниці гендиректора центру з обліку та збереження музейних цінностей Вікторії Куцурук, сьогодні значну частину музейної колекції, яка налічує понад 30 тисяч предметів, складають подаровані речі. Так, в основі колекції — приватна збірка засновника музею, українського художника та скульптора Івана Гончара, а також дарунки меценатів і прихильників центру. 

Значну частину предметів нинішнього фонду придбав директор музею Петро Іванович Гончар. Утім, є й речі, здобуті під час експедицій, які до пандемії Covid-19 проводили щороку. Під час таких мандрівок дослідники збирали фольклор і предмети матеріальної спадщини. Головною перевагою цього способу поповнення колекції є максимальне збереження інформації про предмет як наслідок — річ стає ціннішою для науковців. 

Але у випадку, коли йдеться про пошук речей за типом чи тематикою, державні музеї часто поступаються приватним колекціонерам. За останній час ринок дуже змінився, і велика кількість цікавих предметів опинилися у вільному продажі на онлайн-платформах: OLX, тематичних Facebook-спільнотах тощо. За таких умов приватні колекціонери мають більші фінансові можливості та можуть оперативніше ухвалювати рішення про купівлю того чи іншого предмета. Тож тут на допомогу і прийшов проєкт "Спільний спадок".

"Ця співпраця цінна для нас тим, що ми можемо поповнювати колекцію саме тематичним шляхом, а не типовими предметами. Ми маємо широкий вибір, чітко розуміємо, який предмет нам потрібен — й одразу шукаємо те, що хочемо: або за місцем походження, або за типом. Це не альтернатива звичним комплексним експедиціям, а додатковий інструмент поповнення колекції", — пояснює Вікторія Куцурук. 

Як працює проєкт?

Проєкт працює за краудфандинговою системою. Кожен охочий може стати патроном "Спільного спадку" і перетворитися на справжнього мецената, оформивши щомісячну передплату. Усі гроші йдуть на банківський рахунок благодійного фонду "КОЛО", який після погодження купує предмет і передає його музею. Зібрані кошти витрачають лише на купівлю та доставлення речей, а також на сплату податків.

Окрім комунікаційного завдання зі збору коштів, "Спільний спадок" займається пошуком предметів, які можуть бути цікавими для музею. Для цього ініціаторка проєкту Аліна Божнюк проводить моніторинг аукціонів, публікацій у соцмережах та оголошень на платформі OLX, де шукає цікаві старожитності. Далі бронює їх та показує представникам музею, які ухвалюють кінцеве рішення про купівлю:

Музей також надає команді "Спільного спадку" перелік предметів, які цікавлять його насамперед. За словами Вікторії Куцурук, такий список формується у процесі моніторингу колекції — під час звіряння або підготовки до оцифрування чи виставки. За результатами роботи працівники музею визначають регіони або типи предметів, яких не вистачає для повноцінного представлення традиційної культури. 

До переліку входять: 

• зразки народного малярства — іконографічні сюжети, сюжети, пов’язані із родинним обрядовим колом і народними ремеслами;
• зразки кераміки та скла — посуд, декоративна скульптура та кахлі;
• зразки традиційної культури південно-східних регіонів — одяг, предмети побуту та інтер’єру. 

"Як у нашому музеї, так і в інших етнографічних музеях та приватних колекціях, дуже мало представлені південно-східні регіони. І звісно, коли трапляються речі традиційної культури із цих регіонів, ми з радістю їх беремо в колекцію", — розповідає Вікторія Куцурук. 

Процедура купівлі предмету на тому ж OLX більш ускладнена, ніж якби це робила пересічна людина. Адже до етапів бронювання, комунікації з продавцем, купівлі та доставлення додається погодження з музеєм та оформлення офіційного договору, що займає певний час. Утім, зазначає Аліна Божнюк, більшість продавців адекватно реагують на усі процедури, бо хочуть бути дотичними до збереження культури. 

Наразі проєкту вдалося зібрати 550 доларів та придбати два старовинні предмети для музею: цурканку першої половини XX століття (жіночий плечовий одяг) та альбом із малюнками, фотографіями і нотатками доньки українського січового стрільця. Водночас були випадки, коли люди, дізнавшись про проєкт "Спільний спадок", безоплатно передавали старовинні речі музеєві. Таким чином отримали вишитий рушник кінця 50-х — початку 60-х років XX століття і сорочку з Тернопільщини, вишиту орієнтовно у 1940-х роках. Усі ці предмети ставлять на облік, оцифровують та публікують на сайті та у соцмережах.

Як формується ринок старожитностей в Україні?

Стародавні речі потрапляють на ринок різними шляхами. Хтось продає родинну реліквію, а хтось — їздить по селах, масово скуповує предмети старовини, а потім виставляє їх на продаж. Що менший шлях пройшов об’єкт, то більша ймовірність збереження цінної інформації про нього.

"Деякі продавці самі їздять у невеликі експедиції. Є такі, що збирають старовинні предмети у районах, де живуть. І це, напевно, найкращий спосіб, тому що зберігається історія речей", — пояснює засновниця "Спільного спадку" Аліна Божнюк. 

Під час купівлі старожитностей команда проєкту та співробітники музею встановлюють: 

• період створення;
• техніку виконання та матеріали;
• місце створення і побутування;
• авторство та легенду (кому належав предмет, інформація про побутування та використання предмета тощо). 

Якщо річ достатньо цінна, а цієї інформації немає, музей намагається зробити атрибуцію за аналогією. За словами заступниці гендиректора Музею Івана Гончара Вікторії Куцурук, встановити регіональну приналежність предмета співробітники музею можуть за наявності схожих зразків у колекції. Наприклад, на місце походження можуть вказувати крій одягу, кольорова гамма та орнамент.

Утім, є такі регіони, де збереглося дуже мало старовинних речей. Це автоматично підвищує їхню вартість на ринку. Ініціаторка "Спільного спадку" Аліна Божнюк зазначає, що в залежності від оздоблення та регіону вартість однієї вишитої сорочки може коливатися від 1000 гривень до кількох тисяч доларів. 

"Ціна формується без якогось нормального регулювання. Враховується, наскільки сорочка гарно оздоблена, наскільки вона рідкісна — і якимось чином продавець визначає ціну. Водночас невизначеність з вартістю предметів працює в обидва боки: річ можуть як переоцінити, так і недооцінити", — пояснює Аліна. 

Щодо інших покупців, то найбільше музеї конкурують за старовинні речі з приватними колекціонерами та пересічними людьми. Перші мають більше грошей та оперативність у купівлі, а другі можуть просто натрапити на якусь річ та придбати її. 

"У колекціонерів є бажання знайти щось для себе, вони постійно на зв’язку. Тому деякі речі викуповують за хвилини. Якщо це щось рідкісне та унікальне, то фактично музей втрачає можливість зберегти цей предмет і передати знання про нього наступним поколінням", — додає Аліна Божнюк.

Як зберігають і поширюють культурну спадщину?

Надалі проєкт планує залучати до співпраці більше музеїв та вийти на рівень, коли продавці спершу пропонуватимуть придбати стародавні речі "Спільному спадку" за собівартістю чи з мінімальною націнкою, і лише потім виставлятимуть їх на загальний продаж. Адже, за словами засновниці ініціативи, збереження предмету в музеї — найкраще, що може з ним статися.

"Річ може потрапити до приватної колекції або у використання звичайної людини. Але є й інші випадки. Найгірше, що може бути зі старожитностями, — це коли їх купують та вивозять за кордон. У таких випадках предмет просто позбавляють контексту, його купують лише як гарну блузку чи сукню. І виходить, що за кордон вивозять шедеври, які точно мали б зберігатися в музеях", — пояснює Аліна Божнюк.

Ще одна загроза старожитностям — це перекроювання та апсайклінг, коли ту чи іншу річ перетворюють на декоративний елемент для сучасного одягу та предметів. Сьогодні таким зловживають українські бренди, які у гонитві за "відновленням традицій" ріжуть вишиті рушники та сорочки для створення жакетів, кросівок чи блокнотів. На думку ініціаторки проєкту "Спільний спадок", такі дії повністю позбавляють старовинну річ будь-якої цінності і є цілеспрямованим руйнуванням культурної спадщини.

Водночас у музеї предмет старовини не просто зберігають, каталогізують і оцифровують для прийдешніх поколінь — його досліджують науковці та відтворюють майстри. Це зокрема допомагає розвиватися сучасним митцям, які надихаються народною творчістю. 

"Приватний колекціонер цього зробити не може. Він оцифровує старожитність, каталогізує її, вносить у базу і навіть може влаштувати виставку. Але це все одно не така системна робота, як у музеї. Тому потрапити до музею — це, певно, найкраща доля для предмету старовини", — додає Аліна Божнюк.