Вторгнення РФ | Як мами з дітьми евакуюються за кордон від війни: історії про Польщу, Словаччину, Румунію

На кордонах були довжелезні черги з машин та людей, які з дітьми і рідними намагалися перетнути кордон пішки. 

Як українські матері вивозили дітей у безпеку, розповіли троє українок, які вивозили доньок у Польщу, Румунію та Словаччину. Далі – їхня пряма мова. 

 

Дарина Дмитрієвська, вивозила доньку Софію до Польщі

 

На момент вторгнення ми вже два дні були у родичів в Рівненській області – мої батьки наполягли на цьому, мама часто відчуває загрози. 

Я хотіла додому, навіть встигла взяти квитки назад, до Києва. А 24 лютого раптом прокинулась о 5:30 від тривожності та ниючого зубного болю без конкретної локалізації. Тоді почула купу сигналів про повідомлення у месенджерах – і дізналася, що Київ бомблять.

Вдалося вивезти батьків до себе, під Рівне, зі столиці у другий день війни, коли ситуація вже загострилася, але вони ще встигли взяти квитки на потяг. 

Щойно вони приїхали, у нас теж почалися регулярні повітряні тривоги. Тоді моя близька подруга написала, що буде з донькою намагатися вирватися до Польщі. Їхати не хотілося, але я усвідомлювала, що для дитини вся ця травматизація так чи інакше закінчиться проблемами у майбутньому. Тому рішення було прийняте швидко – ми спробуємо.

 

Що брали з собою

У нас були лише речі і документи, які ми брали з розрахунку, що за тиждень повернемося додому. Крім того, я переплутала свої закордонні паспорти і взяла той, термін якого сплив. Тому не було певності, що мене впустять у Польшу без статусу біженця. Дуже переживала, бо таке положення потенційно не дає повернутися в Україну тривалий час, а я дуже хочу це зробити якомога швидше.

 

Як дісталися кордону

Нам вдалося доїхати до Львова на приміській електричці, там ми зустрілися з друзями та переночували у знайомих. Наступного дня машиною вирушили в бік кордону. 

Лишили транспорт біля хвоста довжелезного затору і разом з речима та дітьми пішли пішки – потенційно це 12 км. 

На шляху кожні кілька кілометрів є волонтерські пункти з їжею та чаєм, вогнищами; вони організовані місцевими жителями, і від їхньої щедрості та доброти сльози навертаються на очі. 

За 6 км нас забрав на машині місцевий житель та підкинув через села до самого кордону.

Ми йшли через Краковець. Черга тих, хто йде пішки, розтягнулась метрів на 200-300. На той момент вже була організована волонтерська допомога – роздавали їжу і чай, пледи, памперси. 

Сама черга утворилась на дорозі, якою їде транспорт. Але на кордоні дійсно намагаються пропускати якомога швидше, пріоритет надають мамам з маленькими дітьми, а таких там багато. Загалом люди підтримують одне одного, та й прикордонники – як українські, так і польські – виявляють величезну емпатію та сприяння.

Ми заздалегідь домовилися про транспорт та житло на перший час, але у Польщі багато людей готові допомагати. 

З кордону автобуси постійно забирають людей і відвозять у спеціальні центри, де вас буквально хапають за руки, пропонуючи безкоштовне житло, транспорт, дають їжу.

Поляки шокують рівнем підтримки, проактивного бажання допомогти, об’ємом своєї участі та готовністю робити для нас усе, чого ми потребуємо. Вони дуже добре пам’ятають минулу війну та прекрасно розуміють, що не можуть дозволити Україні здатися, адже ризикують стати наступними.

 

Про дітей

Наші діти вже сформували чітку ненависть до росіян та путіна. Ми намагалися підготувати їх до складного переходу, тому вони трималися максимально героїчно, підтримували одна одну. Я розумію, що цей досвід вони не забудуть ніколи, і що було тяжко, але певна, що під обстрілами наші розмови були би значно важчими.

Найважче було наважитися поїхати з країни. Синдром провини вцілілого почав працювати одразу. Однак коли я бачу дітей, що постраждали від обстрілів, материнський інстинкт перемагає все інше. Тут ми одразу розгорнули свій фронт боротьби – комунікаційний, медичний (Дарина – сімейна лікарка. – Ред.). Прокидаємося разом із Україною і можемо працювати, принаймні не хвилюючись за власних дітей.

 

Ірина Виртосу, вивозила доньку Владу до Словаччини:

Журналістка ZMINA

Нам сказали, що безпечніше виїжджати за Київ на околиці. Ми 25 лютого поїхали до сестри, забравши дитину, вхопивши ноутбук. Цінні речі і гроші вже були складені в тривожні валізки. Нам недавно передали три мішки картоплі на посадку.

Влада встигла схопити свою валізку з іграшками. Це все, з чим ми виїхали машиною. Доїхали до Ірпеня на другий день атаки на Київ.

Сестра каже: Ірпінь недалеко від Гостомеля, дуже чутно вибухи. Тому ми поїхали на Західну Україну. Довго вибиралися, годин шість були на трасі на метро Житомирська. Подекуди довелося по бровках їхати, щоб об’їхати затор.

Близько 10 вечора опинилися в селі на Хмельниччині, переночували там. Наступного ранку я зрозуміла, що не почуваюся безпечно зі своєю дитиною ніде в Україні. Ми скооперувалися з колегами і попробували пробиратися за кордон. 

З чоловіком поїхали на кордон зі Словаччиною, бо прийшла інформація, що там відкриті коридори і досить швидко рухаються люди, хто хоче втекти від війни.

Переважно це жінки з дітьми.

Ми були на пункті пропуску Малий Березний, який з кордоном Убла. Там можна на авто, пішки або на велосипеді. 

Як перетинали кордон

Ми прибули в Малий Березний 27 лютого. Там було вже дуже багато машин. Якщо гіпотетично уявити, що мого чоловіка пропускають на кордоні, то не думаю, що ми б машиною і наступного дня проїхали. Бо коли ми підійшли до лінії перетину кордону пішки, машин було настільки багато і вони рухались настільки повільно, що не певна, що за два дні цей потік може пройти на територію Словаччини. 

Нас максимально підпустили машиною до кордону. Далі волонтери зустрічали, розказували, що чоловіків не пропустять, але ми можемо сісти в автобус і під’їхати до точки перетину.

Волонтери організовано допомагали зайти в автобус нам з двома рюкзаками, і я ще взяла самокат, бо знаю, що донька втомлюється багато ходити, не знала, яку відстань доведеться долати. 

Коли автобус підвіз до кордону, з 1 км треба було пройти. Влада їхала на самокаті і мені було легше, що я не несла її на руках. 

Було багато чоловіків, які супроводжували дружин, допомагаючи їм дійти до кордону, а далі самі машинами повертались. Ми бачили, як їде назад багато пустих машин, де були чоловіки.

Але не було місця, де можна сісти, чи куточка зайняти для малих дітей. Влада сиділа на самокаті, їла бутерброд. Нам запропонували килимок. Влада висипала туди свої іграшки, і одразу позбігалися діти. І так мамам було 5 хв перепочинку. 

Пролітали над нами гелікоптери. 

За три години пропускали партіями по 30 людей, потім ми швидко підходили до кордону. Тоді на українському кордоні працювала одна людина, яка перевіряла, хто перетинає кордон з українського боку. Вона не встигала.

На словацькому кордоні все дуже швидко відбувалося, багато офіцерів, які приймають документи. Вони завжди виводили мам з дітьми, щоб вони швидше проходили. На словацькому кордоні нас швидко організували волонтери, одразу давали пакунок їжі. 

Майже не питаючи нас, посадили на автобус, я почала казати, що за мною приїдуть, сказали, що ні. Пояснили, що біля кордону організована школа, там є інтернет, тепло, світло, можна переночувати, а потім вже роз’їжджаються хто куди домовився. 

Тим, хто не домовлявся ні з ким, волонтери допомагають, перекладають на українську, допомагають зрозуміти англійську. 

Друзі допомогли з контактами, щоб нам було куди приїхати.

Я люблю подорожувати за кордон за власним бажанням, а не тому, що мене виганяють з мого дому. 

Хочу повернутися відбудовувати країну.

 

Олександра Балясна, вивозила доньку Діану до Румунії:

 

Ми говорили про війну, але я не думала, що вона може бути в Києві. Говорили, що війна буде на сході і не буде відчуватися в місті. 

Будильник стояв на 7 ранку. Прокинулась, прийшла до телефону, а там купа пропущених від друзів, які вже стояли на трасах. Почала читати новини, офігіла. 

Коли Діанка прокинулася, кажу: "Не йдемо сьогодні до школи". Я не помила її попереднього дня, спалахів не чути, кажу: "У нас сьогодні СПА-день". Ми помилися, я почала потихенько збирати речі, хоча не хотіла нікуди бігти, хотіла бути вдома. Але дізнавалася про різні варіанти. 

Говорила з батьками і друзями. В Діанки тато живе в Ізраїлі, брати тата в Канаді, Чехії, Естонії. Мені казали, певно, кожні пів години: "Вивозь дитину, чим ти думаєш?". 

Діана зібрала шість сумок з іграшками та книжками.

Все стояло в заторах, на заправках, і я не була впевнена, що ми виїдемо. Ще й краєм вуха почула якихось людей, що заміноване метро. Все, передумала, лишаюся. Закупили продукти, пішла дізнатися про бомбосховища. 

Перше бомбосховище – написано "бомбосховище" навпроти магазину, а там скрізь замки, все зачинено. Підійшла, були сирени по місту, як відкрити? 

Далі прийшли в садочок, зайшли в підвал, людей як оселедців у бочці, всі один до одного, плече до плеча, світла немає. Може, людей 60. Над головою – труби, внизу – земля і пісок. Туалету немає.

Зустріли сусідів, які сказали, що сховище є в нашому будинку. Пішли. Лавочки були, якийсь туалет безхатки зробили, щурі бігали. Ну, хоча б щось постелити можна. 

А потім мені кажуть: твій будинок найвище стоїть. Він за собою має весь район, він перший, тому шансів, що в нього стрілятимуть – багато. 

Повернулася додому. Вирішила, що цього дня нікуди їхати не буду, бо чверть бака тільки заповнено. Вирішили з Діаною виїхати в 4 заправитися. Десь на п'ятій чи шостій заправці вийшло залити 20 л, бо обмеження вже було, десь 2 год простояла для цього в заторі. Повернулася додому десь о 7 годині. 

Зателефонувала подруга з Чернівців, що є потяг о 10 годині, який братиме всіх без квитків. Мені стало спокійно, бо це потяг, не машина, я не стомлюся їхати, не стоятиму в заторі. 

Зателефонувала мамі, що думаю їхати. Тато не ходить, має ускладнення після інсульту, тільки від ковіду відійшов. Мама сказала, що нікуди вони не поїдуть, не можуть, щоб ми на них не розраховували.

Я за 5 хв зібралася і поїхала з Діанкою на вокзал. Там чекала потяга години дві. Дійсно всіх брали.

Сама не очікувала, але ми були в купе спочатку одні, потім ще одна дівчина прийшла. Це був вечір 24, в обід 25-го приїхали.

На вокзалі в Чернівцях нас зустріли волонтери, чи потрібна допомога. Я на цих питаннях розплакалася. Коли поселилися в подруги, відпочили, дізнавалися щодо кордону, як проходити. 

Зранку 26-го взяли таксі, за 470 грн доїхала до найближчої точки, звідки починався корок.

Приїхали на перехід Порубне, нас висадив водій, і ми йшли десь 7 км з Діанкою пішки.

Було багато машин, дітей, собак. Іти було не дуже важко, періодично зупинялися перекусити. Десь годинку-півтори.

Було два входи – для жінок з дітьми і для всіх інших. 

Але були й чоловіки, які казали, що є інвалідами і якось хотіли пройти. Машини дуже повільно рухались. Одна могла проїхати раз на пів години – годину. 

Коли машина проїжджала, всіх посували вбік, і деякі люди поводилися в цей час як тварини. Був сильний вітер, сильно штовхалися люди. 

Може, півтори години ми стояли, щоб зайти за огорожу, а за нею стояли 3-4 год. 

З дітьми грудними пропускали. Дозволу батька не потрібно було. Бажано мати тільки паспорт, більше нічого не треба, статус біженця я не оформлювала, хоча це дуже швидко відбувається.

Щойно проходиш румунський кордон, відчуття, що про тебе дбають. 

Румунці взяли на себе координацію, були україномовні волонтери, допомагали. Так багато людей, що хотіли допомогти! 

Діана дуже замерзла, їй дали чай, іграшку, ковдру, м'яке сердечко, вітрячок, іде щаслива, радісна. Каже: "Все, тут залишаюсь!". Волонтери в руки дають і памперси, і прокладки. Гарячі бутерброди, тістечка. Стоять із сухпайками навіть. 

Надія є, що допомоги вистачить всім іншим, котрі зараз ідуть. Сподіваюсь, що цих сімей, готових прийняти, вистачить.

Так само безкоштовні ПЛР-тести, потяги, автобуси. Один чоловік підійшов, 100 лей засунув, просто так. Пропонують сім-карту безкоштовну. Ми були з українською родиною в готелі півтори доби. Сиділи на кухні читали новини, діти робили мейкап з українською символікою, гралися. 

Ми були в безпеці. Далі поїхали до родичів. Зараз ми в Нідерландах, під Амстердамом у мене сестра. 

Це найперше, бо потім буде дуже стрьомно. Я ще взяла дві футболки, дві пари штанів, трусів, кофти, шкарпетки, і взуття зручне на низькому ходу 2 пари, наплічник зручний. Мене укомплектували вже в Румунії тим, чого не вистачало. 

Багато людей питає щодо кордонів, дуже бояться невідомості. Розумію, що це лотерея, що буде, коли переступаєш в іншу країну, де не знаєш мови. 

Але тут люди дуже готові допомагати.

Я дуже хочу повернутися в Україну. 

На 6-7 день приходить розуміння, що я не в гості приїхала, не можу ходити, їсти. 

Але ми проживаємо важливий етап в нашій історії. Розбудова нашої країни після такого буде шаленою, зважаючи на рівень патріотичного духу і схильності до взаємопідтримки.