Коли бункер стає другим домом. Як влаштували життя в одному київському підвалі

Приблизно 2 млн киян покинули своє місто враз із початком війни. Втім, стільки ж залишаються у столиці. З початком війни та ракетних ударів по столиці тисячі киян "переїхали" під землю і змушені фактично жити у бомбосховищах.

Підписуйтесь на корисний легкий контент в Instagram

Київ має 5000 укриттів від російських ударів. Частина з них – підвали, де багатьом мешканцям довелося облаштовувати свій побут. Це історія про те, як кияни влаштували життя в одному зі столичних сховищ. Одним із них став наш кореспондент. 

Колишній спортзал: як все почалося

Цей підвал став "бомбосховищем" досить випадково, розповідає LIGA.net киянка пані Катерина, яку мешканці називають "тьотя Катя". Їй 71 рік, вона – мати ветерана АТО. Її син загинув через отримані на війні травми. Катерина – головна у цьому сховищі. 

"Як я стала головною – я не знаю. А хлопці всі, хто з мого будинку, – мене слухаються, бо я довше за всіх там живу", – розповідає Катерина. 

До війни цей підвал перетворювали на спортзалу і встигли зробити ремонт, розповідає вона. Люди тут – сплять на карематах, матрасах, дехто – на спортивних матах, які привіз власник приміщення. Нові мешканці одразу беруть сюди із собою теплі речі – тут досить холодно.

Ми говоримо з Катериною у колишній душовій спортзалу, яка стала спальнею. На ній – військова куртка сина із нашивкою "Високомобільні десантні війська". За кілька днів цю форму вона вже віддала одному з мешканців сховища, який пішов у Тероборону.

У цьому районі вона живе уже 38 років. Сховище помітила ще до війни, проходячи повз. Разом з сусідами, вони першими прийшли сюди на другий день війни. Кількість тих, хто шукав прихисток у підавлі, поступово зростала, працювалo "сарафанне" радіо, каже вона. 

Організація життя

З перших днів мешканці сховища зайнялися питаннями безпеки. Зокрема, чоловіки склали графік і по черзі стали чергувати біля сховища. Коли людей побільшало, впровадили "реєстрацію": контакти та паспортні дані нових мешканців про всяк випадок почали записувати.

Так само тут домовилися регулярно прибирати. Слухаються і дотримуються дисципліни всі, навіть ті, хто раніше мав згубні звички, запевняє Катерина. Горе об’єднало людей, пояснює вона.

У перший тиждень війни у сховищі ночувало не менше 80 осіб, каже пані Катерина. Серед них – до 40 дітей, укривалися і люди з хатніми тваринами. У одній з кімнат облаштували дитячу зону. 

Для дітей організовували "свята" – солодкий стіл із фруктами та солодощами. Продуктами, зокрема солодощами для дітей, допомагали супермаркети, розташовані поруч, каже пані Катерина.

Більшість дітей уже покинули сховище, частину з них вивезли з Києва. У "дитячій" досі висять їхні малюнки. Всі вони – так чи інакше пов’язані з війною. Так само лишились й іграшки.

Окрім магазинів, сховищу допомагають волонтери. В один день біля сховища з’явилась анонімна велика коробка з ліками та дитячим харчуванням зі Львова. Їх уже передають тим, кому вони потрібні.

Мешканці сховища й самі допомагають. За пропозицією тероборони вони почали розносити продукти людям з інвалідністю, що мешкають поруч. Сама пані Катерина також готує їжу для тероборони. Щодня пече понад 100 лавашів, каже вона. Продуктами для цього допомагають волонтери і магазини.

Другий дім

Багато хто з мешканців захворів протягом перших днів, зокрема через холод, каже пані Катерина. Зараз у сховищі регулярно ночує близько 20 осіб. Багато з них ночують у цьому сховищі вже кілька тижнів. Деякі – уже почали називати це місце другим домом. Відчуття дому тут є і у керівниці сховища Катерини.

"Багато хто відправив дітей звідси і лишився самотнім. В таких умовах люди об’єднуються. Шматок хлібу – і той можуть розділити, крадіжок немає, люди довіряють одне одному", – каже пані Катерина.

Найбільша проблема зараз – не доступ до продуктів чи навіть холод, зізнається Катерина. Найбільша проблема – діти.

"Мені страшно дивитися на дітей. вони не повинні мати таких умов. Тут у них нема свободи, сховище тисне. Холод – робить запалення, стіни – немає інтересу, краще ж дивитися на небо, пташок, дерева", – каже пані Катерина.

Мешканці повертаються до сховища ввечері. Переважно тут говорять про війну. Обговорюють новини, можливе майбутнє, діляться болем там враженнями. 

"Я дитиною пережила землетрус у Ташкенті. Але це становище – страшніше. Там стихійне, а тут… Навіщо? Така краса навколо, а ви її руйнуєте. Який сенс, невже лише щоб нагребти?", – дивується Катерина.

Приблизно о 23:00 у сховищі вимикають світло. Лише інколи тишу переривають сигнали тривоги, що лунають із телефонів та приглушені вибухи. На ранок усі мешканці покидають сховище і виходять на сонце.