Серце Дрогобича. Як видобуває сіль найстаріша солеварня України

До війни завод "Артемсіль" забезпечував 90% потреб солі всередині України. Підприємство зупинило роботу у квітні 2022 року через постійні обстріли Соледара, тисячі робітників заводу покинули місто, логістичні шляхи постачання солі зруйнували. В країні тимчасово виник дефіцит солі.

Наразі єдиним підприємством, яке разом з імпортом допомагає перекрити дефіцит, є Дрогобицький солевиварювальний завод на Львівщині. Це найстаріша в Україні та одна з найстаріших солеварень в Європі. Тут сіль почали видобувати ще в XIV ст., а нинішні приміщення солеварні датуються початком XVIII ст. — деякі з них є памʼятками культури.

Через зупинку "Артемсолі" Дрогобицька солеварня збільшила обсяги виробництва у 2,2 раза — до 500 тонн солі на рік. На жаль, це максимум, на який спроможне маленьке крафтове виробництво, де сіль видобувають за середньовічними традиціями. 

Що таке шурф та ропа, який вигляд має натуральна соляна кімната, чому солеварня досі використовує коней у роботі та скільки солі видобуває у 2023 році — читайте в репортажі LIGA.Life.

Ласкаво просимо до серця Дрогобича

З самого ранку Дрогобич під сильною зливою. Типова погода для Галичини. Ми прибуваємо у місто маршруткою, неохоче виходимо під дощ та ховаємось на залізничному вокзалі. Викликаємо таксі до солеварні. Водій таксі не бариться — за кілька хвилин підбирає нас біля вокзалу, й ми вже мчимо до соляного заводу. 

Солеварня розташована поміж двома храмами — церквою Воздвиження Чесного Хреста та Святого Юра, практично у самому центрі міста. Тому місцеві часто називають її "серцем Дрогобича".

Перша думка, коли опиняєшся тут, — наче потрапив у Середньовіччя. Навколо — будиночки з деревини, напівзруйновані камʼяні споруди, неподалік височіють храми — теж з деревини. Дощ і туман оповили місцевість містичною завісою, атмосфера — ритуальна. 

Водій таксі любʼязно прощається і залишає нас з фотокореспондентом наодинці посеред таємничої солеварні. Ми змоклі й трохи розгублені. Буквально за кілька хвилин до нас підходить жінка з парасолькою та двома собаками — це Оксана Бунда, яку місцеві охрестили Соляною королевою.

Вона працює на солеварні з 1980 року гідрогеологинею, технологинею й паралельно проводить екскурсії — розповідає туристам про дрогобицькі традиції солеваріння. Сьогодні Соляна королева наш персональний гід. 

— Знайомтесь, — каже пані Оксана й показує на двох мокрих псів, — це наша охорона, бо сторожа на солеварні немає. 

Вона одразу пояснює нам, чому завод називається солевиварювальний: у Дрогобичі немає камʼяних покладів солі, як у Соледарі, — тут сіль видобувають з соляного розчину, який називають "ропа", або "розсіл". Ропу дістають з соляних горизонтів під землею, на глибині близько 50 метрів. Щоб отримати з неї чисту сіль, її спочатку треба виварити, а потім висушити.

Пані Оксана обіцяє показати весь процес згодом, а поки веде нас до будівлі, вкритої натуральною черепицею — це єдиний на території заводу шурф (невелика шахта. — Ред.), де видобувають соляний розчин. На фасаді будівлі два схрещених молотки — геологічний знак, який символізує видобуток корисних копалин. 

— Латиною цей знак читається як "Mente et malleo", тобто  видобувай "з розумом і молотком", — каже жінка.

50 метрів вглиб. Зазираємо у 500-літню шахту

— Обережно, не намочіть ноги, — вказує пані Оксана на калюжу перед входом у шахту і відкриває старий навісний замок. 

Ми йдемо всередину деревʼяної будівлі — там темно і порожньо, чути лише, як краплі дощу стукотять по даху. Відчуття, наче потрапляємо у напружену сцену вестерну. 

Посеред шахти стоїть велетенська ржава металева конструкція — це верстат-качалка, подібний до тих, що слугують для видобутку нафти. Близько 50 років його використовували для викачування соляного розчину на поверхню, але останні 10 років він не працює — натомість використовують сучасну гідравлічну помпу. Оксана Бунда, втім, вважає що верстат-качалку треба реставрувати й зберегти.

Допомагаємо пані Оксані підняти деревʼяну кришку шахти, щоб заглянути всередину. Стінки шурфу повністю викладені деревʼяними дошками — вони можуть у такому вигляді зберігатися сотні років, адже ропа зберігає дерево як консервант. Шахта має 12 "поверхів", у кожному з яких — отвір та драбина, щоб спускатись глибше. Раніше робітники спускалися углиб та діставали розсіл відрами. 

— Бачите, на глибині виблискує розсіл. Це на рівні 25 метрів, а сама шахта завглибшки 50 метрів, — каже жінка.

Ця шахта — найстаріша на цьому заводі, вона працює з 1473 року. Тобто тут почали  варити сіль ще у Середньовіччі. Саме приміщення шахти було побудоване понад 200 років тому — зараз воно у дуже поганому технічному стані. Питаємо в пані Оксани, чи є тут світло.

— Воно є, тільки лампочка перегоріла, треба замінити, — каже вона й додає, що у цій будівлі рідко хто зʼявляється — тут працює тільки вона (наглядає за помпою) або, за потреби, ремонтники. 

Щогодини помпа викачує з шахти 2,3 кубометра розсолу — рівно стільки його накопичується за годину. Розсіл іде по трубі у розсолезбірник — там він очищається від дрібних часточок, мулу та гіпсу. Бунда закликає поквапитись, адже за кілька хвилин до розсолезбірника має надійти чергова порція соляного розчину.

— Ви маєте це побачити, — каже пані Оксана.

І ми утрьох покидаємо шахту, знову вибігаємо під дощ. Ідемо, залишаючи сліди від кросівок у болоті.

Назад у Середньовіччя. Чому сіль у Дрогобичі варять на дровах

Йдемо до розсолозбірника — він розташований за сотню метрів від шурфу, де ми щойно були. Усі будівлі хаотично розкидані на території солеварні: деякі з них не працюють, інші напівзруйновані. Нас суворим поглядом проводжають дроворуби та солевари — вони колють дрова, які потрібні для виварювання солі. 

Саме так. Сіль тут виварюють на дровах — як колись, у Середньовіччі. Тож коли дізнаємось про це, розуміємо, що перше враження про "середньовічну" солеварню виявилось не оманливим. А дощ і туман тільки підсилюють атмосферу занурення в минуле. 

Сьогодні солеварня фактично повернулась до автентичних та історичних умов роботи — тут навіть коней досі використовують для роботи! Питаємо у пані Оксани — чому? Вона пояснює, що сіль розʼїдає металевий кузов вантажівок, і вони швидко ржавіють. Тому для перевезення слугує кінь і деревʼяна "фіра". В цей момент ми бачимо вдалині самого коня, який пасеться у густому тумані. 

Втім, ще 10 років тому тут все було трохи інакше. Сіль виварювали на газу, видобуток був інтенсивнішим — на рік видобували до 2500 тонн солі. На території заводу працювали дві шахти та одна свердловина, два розсолозбірники, а за межами Дрогобича — ще шість свердловин, де видобували соляний розчин. 

У 1969 році Дрогобицька солеварня на вимогу ще радянського Держтехнагляду закрила шахту №2 та свердловину №12А — причиною був неправильний видобуток ропи. А у 2013 році сюди припинили подавати газ — через його сильне здорожчання. 

— Таку дорогу сіль ніхто б не купував, і ми мусили скорочувати виробництво,— пояснює Бунда, чому підприємство перейшло на "середньовічні технології".

Запах солі та зйомки кіно: що приховує єдина в Україні соляна кімната

Заходимо до розсолозбірника. Фактично — це велетенський деревʼяний резервуар з дахом для відстоювання соляного розчину. Споруда побудована ще у 1838 році. Її обʼєм — 100 кубометрів, сюди щогодини надходить нова "порція" свіжої ропи — щоб мул та великі частки осіли й залишилась чиста сировина, яка потім піде на виварювання. Щоб потрапити всередину розсолозбірника, треба піднятись деревʼяними сходами нагору.

Розсіл має температуру 10°C — влітку він охолоджує це приміщення, взимку, навпаки, обігріває. Тут ніхто постійно не працює, лише періодично сюди приходить Соляна королева, відбирає проби розсолу для лабораторії, міряє його рівень та густину. 

— Дивіться, як тече! — вигукує з дитячим захватом жінка, показуючи, як з труб починає стікати розсіл. 

Повітря у розсолозбірнику настільки насичене сіллю, що у роті відчувається солоний присмак. Мабуть, довго перебувати в цьому приміщенні небезпечно для здоровʼя. Пані Оксана спростовує це припущення. А у 2019 році тут знімали українську історичну стрічку "Довбуш", і за сценарієм одного з героїв навіть штовхнули в резервуар з соляним розчином. 

Вся споруда побудована виключно з дерева, немає жодної залізної деталі, адже сіль розʼїдає метал, а от дерево, навпаки, "любить", каже Бунда.

— Спробуйте, яке мʼяке, — пані Оксана пропонує доторкнутись до балки перекриття. 

І справді — дерево на дотик мʼяке, як оксамит.

Розсолозбірник у Дрогобичі — це єдина натуральна соляна кімната в Україні, подібних зараз ніде немає.

Видобутком солі з соляного розчину також займались у Болехові та Долині на Івано-Франківщині, але через збитковість підприємства закрили. Зараз намагаються відновити.

Рубаєш, тягнеш, насипаєш. Як працюють солевари 

За кілька хвилин ми нарешті потрапляємо до однієї з солеварень. Солеварня — це приміщення, де з соляного розчину виварюється безпосередньо сіль. Тут розвіюються усі сумніви, що ми у Середньовіччі, — ми тонемо у клубах диму та пару, ледь підкопчені та солоні спостерігаємо за роботою солеварів. 

Їхній обовʼязок — колоти дрова та підтримувати багаття під "панвою" — це велика металева посудина, у якій під високою температурою закипає ропа.

З неї випаровується зайва волога й залишається сама лише сіль — солевари вигрібають її скребковою лопатою і розсипають у мішки. За одну зміну солевар має віддати 14 мішків такої солі. Потім цю сіль треба висушити. 

Ігор працює солеваром уже два роки. Графік — доба через дві. Зізнається, що робота нелегка, але раніше працював на ще важчій — бензопилою зрізав сухостій у лісництві. 

— Моя задача — безперебійно підтримувати багаття. Що краще горить, то скоріше звариш. Треба, щоб процес кипіння був постійним і рівномірним, але важливо не переборщити, — розповідає чоловік. 

Раніше, коли сіль виварювали на газу, на заводі було два великих солеварних цехи. Сьогодні вони напівзруйновані й потребують відновлення, тому сіль зараз виварюють в одному невеличкому приміщенні та ще одній панві, яка розташована у фасувальному цеху.

Загалом на заводі працюють 16 солеварів. Через збільшення обсягів виробництва планують будувати ще одну панву.

Олег — солевар з 15-річним стажем. Чоловік розповідає, що робота йому подобається. Називає себе "спадковим" солеваром, адже на цьому заводі працював його батько, а тепер — він з братом. 

— Робота проста: рубаєш, тягнеш, кидаєш, насипаєш. Нічого складного.

Хто фасує біле золото Дрогобича 

Проходимо далі. Перед нами — сушильний барабан: у нього засипають мокру сіль, а отримують вже суху. Біля барабана троє працівників — чути сильний гуркіт та лайку між чоловіками. Пані Оксана заспокоює їх і каже: 

— Хлопці, не сваріться, заспокойтеся!

Чоловіки бачать журналіста та фотографа і смирнішають, один з них навіть посміхається і питає: 

— Я в кадр хоч не потрапив? Бо мене розшукують!

Пані Оксана каже, що він жартує:

— Насправді, це хороший хлопець. 

Потрапляємо до фасувальної кімнати, посеред якої розташована конвеєрна стрічка, по ній вже фасована сіль відправляється на склад. Фасуванням солі займається пані Стефа.

Жінка працює на заводі 57 років — найдовше з усіх на солеварні. Своїми зморшкуватими руками пані Стефа готує великі поліетиленові пакети, у які потім складатиме кілограмові пакети з сіллю.  

— Тут все життя моє пройшло — то так, як дім, — каже пані Стефа і дарує мені та фотокореспонденту по пачці солі. 

Ми спочатку відмовляємось, але пані Стефа наполягає і каже, щоб ми дали "жінці вдома" скуштувати.

— Наша сіль — то є золото. Сіль треба берегти як зіницю ока! — каже пані Стефа. 

"Всі розуміють, що буде приватизація"

Після екскурсії солеварнею нас зустрічає заступник директора — Ігор Нащочич. Він — син пані Стефи й працює на заводі з 1992 року. Нащочич запрошує до свого кабінету, який обставлений ще радянськими меблями та рослинами. За спиною у пана Ігоря — ікона Божої Матері та старий металевий сейф. Питаємо, чи зросло навантаження на підприємство після того, як зупинилась "Артемсіль"?

— Навантаження зросло, зрозуміло. Ми до війни виготовляли 20 тонн на місяць, а зараз — 53-55 тонн. Щоб ви розуміли, роздрібні мережі раніше дрогобицької солі не брали. А зараз усі беруть  — "Сільпо", "Близенько", "Арсен", львівські мережі усі перейшли на нашу сіль, — каже Нащочич. 

Зростання виробництва збільшило й доходи. Але Дрогобицька солеварня — державне підприємство, тож це ніяк не позначилось на чистому прибутку, адже майже 90% виторгу солеварня віддає державі. Залишку недостатньо, щоб розвивати й відновлювати зношені потужності. Це зараз найбільша проблема підприємства, каже Нащочич.

Нині Дрогобицька солеварня підпорядковується Фонду держмайна й виставлена на приватизацію. У квітні Фонд заговорив про потенційного інвестора для солеварні, однак місцева влада та мешканці виступили проти.

Категорично проти приватизації й самі працівники — побоюються, що після продажу солеварню можуть знищити. 

— Всі розуміють, що буде приватизація. Солеварню треба вивести з переліку підприємств, які виставлені на продаж. Але якщо уже приватизують, то не можна довести завод до знищення. Фонд держмайна має ставити такі умови для власника, щоб підприємство не розвалили. Й перевіряти — чи умови виконуються, — пояснює Нащочич. 

З кабінету Ігоря Романовича ми виходимо трохи засмучені. Після почутого здогадуємось, що справи у заводу (навіть попри зростання видобутку) зараз не найкращі. Видається, єдині, кому солеварня потрібна, — це самі працівники, які готові працювати в середньовічних умовах, аби тільки зберегти те, що справді для них важливе.