Українські жінки: далеко від дому, але не від війни

Більшість цих біженців – жінки та діти, оскільки більшості українських чоловіків віком від 18 до 60 років було наказано залишитися та боротися з російськими військами, що вторглися. LIGA.Life наводить переклад статті EPA про українських біженок з різних регіонів України.

Минув рік після того, як президент Росії Володимир Путін віддав наказ про так звану "спеціальну військову операцію" в Україні. EPA поговорила з деякими жінками про їхнє життя після того, як війна обірвала звичний ритм та змусила залишити домівки: як, на їхню думку, Україна справляється із затягуванням війни та що чекає на них у майбутньому.

Антоніна та Єлизавета Смирнови

Українські сестри-близнючки Тоня та Ліза Смирнова, 33 роки, з Криму, позують у своєму будинку в Лондоні, Велика Британія, 14 лютого 2023 року. Антоніна залишила Україну з донькою через війну, щоб приєднатися до своєї сестри Єлизавети, яка вже жила в Лондоні. Антоніна має можливість продовжувати працювати в київській ІТ-компанії завдяки дистанційній роботі, але вважає, що винаймати житло собі та доньці буде важко, коли вона переїде з квартири сестри. 

"Моє життя повністю змінилося через війну. Довелося переїхати з Києва, почати нове життя. Мені подобалося моє рідне місто, подобалося моє життя, все було ідеально, — каже вона. — А тепер мені потрібно починати все спочатку. Я хотіла б, щоб ця війна якомога швидше закінчилася, і знову побачити своїх батьків".

Світлана Прокопенко

Світлана Прокопенко позує для портрета у квартирі-студії, яку зараз ділить зі своїм сином Олексієм Прокопенком у Джерсі-Сіті, штат Нью-Джерсі, США, 15 лютого 2023 року. Світлана прибула до США 8 лютого 2023 року, щоб залишитися з сином, майже через рік після боїв біля її будинку в Бородянці, значна частина якого була зруйнована, коли російські війська намагалися взяти Київ. 

"Життя змінилося. В Україні немає миру", – каже жінка. 

Світлана та її чоловік Іван, який залишився в Україні, на початку війни змушені були місяцями шукати притулок у покинутій хаті в лісі. Коли вони повернулися додому минулого літа, їхній дім був розграбований російськими солдатами, а їхнє місто було значно пошкоджене обстрілами. 

"Коли війна закінчиться, ми думаємо повертатися в Україну. Я вважаю, що Україна має перемогти", – каже Світлана.

Дарія Кольцова

Українська біженка та художниця Дарія Кольцова позує в кампусі Оксфордського університету, де вона є стипендіатом Програми стипендій для випускників Оксфордського університету в Україні, 16 лютого 2023 року. Дарія народилася в Харкові, поблизу кордону з Росією, і втекла з Одеси, де вона проживала останні кілька років до початку війни. Хоча вона намагається жити "нормальним життям" у своєму новому будинку в Оксфорді, Дарія каже, що "це просто неможливо (...), коли ти відчуваєш, що вдома так багато болю". Попри труднощі, кожен робить усе можливе, щоб "йти вперед" у своєму житті. 

"В Україні зараз навіть виставки організовують – без електрики наші підприємства працюють".

Аліна Алєва

21-річна українка Аліна Алєва позує в Park Hill Flats у Шеффілді, Британія, 19 лютого 2023 року. Як і в багатьох інших українців її віку, війна позбавила її частини молодості, змусивши залишити навчання в університеті в Києві, де жила з матір’ю, і "стати самостійною".

"Зараз мені 21, і я емігрувала в іншу країну, сама". 

Вона не може приховати свого гніву через "жахливу" ситуацію, яка складається на її батьківщині через "жахливі речі", які відбуваються з її народом. 

"Я вважаю, що Росія — терористична держава", — каже Аліна. 

Попри руйнування, які принесло вторгнення, вона впевнена, що за підтримки багатьох країн "Україна відбудує все зруйноване".

Єлизавета Татарина

Єлизавета Татарина, 23 роки, з Кривого Рогу. Позує у своєму веганському жіночому кафе в Лондоні, Велика Британія, 20 лютого 2023 року (історію Лізи ми писали окремо, почитати її можна за посиланням — LIGA.Life). Ліза навчалася в Києві до початку війни. Вона приїхала до Великої Британії, де відкрила кафе коштом інвестицій українських бізнесменів і допомоги інших біженців. Багато членів її родини, включно з матір'ю, залишилися в Україні. Вона не змогла побачити свого брата чи відвідати похорону бабусі на Кримському півострові, який був анексований Росією у 2014 році.

"Це небезпечно, ваш будинок можуть бомбити щодня. Коли  лягаєш спати, ти прокидаєшся і думаєш: чи буду я жива, чи ні?"

Хоча вона зараз у "безпечному місці" та веде власний бізнес, "в Україні є багато людей, які все ще перебувають у небезпеці. Тому нам просто потрібна допомога, щоб якомога швидше закінчити цю війну".