Зміст:
  1. Окупована Буча, злість і повернення вкрадених митців
  2. Великий російський міф
  3. Повернення культурної спадщини
  4. Продовження боротьби за українську спадщину
  5. P.S.

Коли восени 2022 року історикиня мистецтва Оксана Семенік проходила стажування у Zimmerli Art Museum (США, Нью-Джерсі), то виявила, що значна частина так званої "російської" колекції — це роботи художників з України та колишніх радянських республік. З понад 900 представлених у музеї "російських" митців, більше ніж 70 були українцями, 80 — представниками інших країн, а походження ще близько 10% було складно встановити. 

Підписуйтесь на корисний легкий контент в Instagram

Це відкриття змусило Оксану замислитися, скільки українських художників і досі вважаються російськими у світових музеях. Дослідження онлайн-колекцій європейських та американських культурних інституцій показало: десятиліттями РФ успішно привласнювала українське мистецтво і паразитувала на ньому, вибудовуючи міф про "велику російську культуру". 

LIGA.Life розповідає, як сьогодні відбувається повернення української культурної спадщини та деколонізація українського мистецтва у світових музеях.

Окупована Буча, злість і повернення вкрадених митців

Повномасштабний наступ застав Оксану в Бучі. Разом зі своїм партнером (нині — чоловіком) дівчина переїхала туди восени 2021-го. З 25 лютого пара ховалася від обстрілів у підвалі дитячого садка — виїхати на той момент не було можливості. Вибратися з окупації вдалося лише через тиждень. Для цього пішки, з важкими рюкзаками та кішкою, довелося подолати 22 кілометри. 

"У Бучі було багато часу, щоб подумати, помріяти та скласти плани на майбутнє. Росіяни очікували, що ми злякаємося і просто здамося, а все вийшло навпаки: ми стали лише зліші. Я для себе вирішила конвертувати цю злість у донати й повернення того, що вони крали у нас століттями", — розповідає дівчина. 

Восени минулого року Оксана потрапила на стажування в Zimmerli Art Museum (Ратгерський університет, штат Нью-Джерсі), звідки й почалася історія визволення українських митців із російського "полону". Саме там під час роботи над магістерською з історії мистецтва дівчина виявила, що деякі музеї досі помилково вважають всесвітньо відомих українських художників російськими. 

"Велика російська культура — це міф". Як світові музеї повертають відомих митців Україні
Оксана Семенік (Фото: Альона Лобанова)

Окрім музею в Нью-Джерсі, українка ознайомилася з колекціями інших культурних інституцій США та Європи, представленими онлайн. З’ясувалося, що схожа картина спостерігається і там. Приміром, у Смітсонівському музеї та Museum of Modern Art (MoMA) "російськими" називали 40 українських художників, у Філадельфійському — близько 20, а в Бруклінському — 5. 

З осені Оксана почала активну комунікацію з цими інституціями, аби виправити помилку і повернути українцям таких митців, як Казимир Малевич, Олександра Екстер, Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Зінаїда Серебрякова, Марія Синякова, Абрам Маневич, Давид Бурлюк та інші. 

"Нас сприймають через культуру. Якщо загуглити російських та українських художників, то сайт MoMA, наприклад, видасть 300+ митців за пошуком Russian і 30-40 за словом Ukrainian. Хтось може помилково подумати про "велику російську культуру", хоча вона просто привласнила собі митців з України чи інших колишніх радянських республік і є нічим іншим, як міфом", — пояснює історикиня мистецтва. 

Великий російський міф

Привласнення Росією культурних надбань і визначних постатей інших країн має кілька наслідків. Перший — розмиття кордонів. Якщо іноземці вважають Івана Айвазовського, народженого у Феодосії, російським художником, а потім дізнаються, що РФ у 2014 році анексувала Крим, у них виникає цілком логічне запитання: "А що не так?"

Другий наслідок — це формування міфу про "велику російську культуру", яка насправді привласнила собі здобутки й постаті інших країн, намагаючись затінити цією "величчю" численні воєнні злочини РФ. 

"Ця "велика російська культура" сформована з того, що апропріювали або вкрали в інших народів. Йдеться про всесвітньо відомих митців, яких привласнила РФ. Без Рєпіна, Айвазовського чи Малевича вся їхня культура розсиплеться", — зазначає Оксана Семенік. 

До лав "російських" митців зараховують навіть тих, хто ніколи не жив у Росії чи вказував в автобіографії іншу національну приналежність. Наприклад, художника єврейського походження Абрама Маневича, який був одним зі співзасновників Української академії мистецтв і в 1921 році емігрував у США. Або Давида Бурлюка, який кілька років жив у Росії, але в автобіографіях та листах називав себе українцем, представником козацького роду. 

Ще один приклад — художниця Олександра Екстер, про яку російські дослідники написали чимало монографій та статей. Низка світових музеїв і досі залишають в описах її робіт слово Russian, хоча Екстер пробула у Москві усього чотири роки. Натомість понад 30 років активної роботи художниці з українським мистецтвом називають "київським періодом". 

"Через всю цю культурну пропаганду росіянам довіряли, навіть не перевіряючи їхніх тверджень. Іноземні музеї бачили величезний стос текстів і досліджень, в яких йшлося, що Екстер — російська художниця. І на противагу їм — кілька праць українських дослідників, що вона насправді наша. Зрештою, вибір часто робили на користь перших, без перевірки архівів чи наукових підтверджень", — пояснює українка. 

За словами Оксани Семенік, чимало картин потрапили до світових музеїв від російських колекціонерів, тому часто їх і підписували як російські. Хоча насправді ці роботи могли бути придбані чи вивезені з українських музеїв.

До того ж активно працюють російські кафедри в європейських та американських інституціях. Нерідко їхні дослідження охоплюють не лише Росію, але й мову та культуру України, Білорусі чи інших пострадянських країн, немовби поглинаючи їх. 

"У дослідженнях мистецтва колишніх радянських республік або країн Східної Європи на першому місці майже завжди Росія. Наприклад, Zimmerli Art Museum торік вперше влаштував виставку грузинського мистецтва, хоча ця колекція в них була і наповнювалася понад 40 років. Те саме з українським мистецтвом — окремо його представляли на виставках два-три рази, хоча робіт там дійсно багато", — розповідає дівчина. 

Повернення культурної спадщини

Складнощі з ідентифікацією українського мистецтва у світових музеях полягають у тому, що культурні інституції навіть в межах однієї країни не мають єдиного підходу до встановлення приналежності художників. Народжені в Україні митці, які свого часу емігрували до США, на зразок Луїзи Невельсон, Тодроса Геллера чи Джона Д. Грехема, можуть мати абсолютні різні підписи у кількох музеях однієї країни. Десь їх називатимуть українськими, ще десь — американсько-українськими, а в деяких культурних інституціях взагалі будуть згадки лише про Росію. 

Тож історикам мистецтва, українським музеям і просто небайдужим людям доводиться самотужки відстежувати згадки про митців та їхню творчість в закордонних інституціях і реагувати на помилки в ручному режимі.

"Велика російська культура — це міф". Як світові музеї повертають відомих митців Україні
Ліворуч – картина Івана Айвазовського (Фото: EPA)

"Якщо говорити про зміни в національності митця, то це дійсно дуже складне питання. Ще донедавна Іван Айвазовський був підписаний у Метрополітен-музеї як Russian, тепер його замінили на Ukrainian. Хоча насправді він має вірменське походження, його хрестили як вірменина і звали його Ованесом Айвазяном, а не Іваном Айвазовським. Складно сказати однозначно, ким його вважати: українським, вірменським чи вірменсько-українським митцем. Але точно не російським, як це було раніше", — пояснює Оксана Семенік. 

Інша справа, коли йдеться про місце народження художників. Часто закордонні культурні інституції роблять фактологічні помилки, вказуючи Росію у підписах художників, які народилися в Києві, Харкові чи Одесі. Найчастіше в таких випадках іноземні музеї апелюють до історії, згадують про перебування тієї чи іншої території у складі СРСР чи Російської імперії. Тут спрацьовують подвійні стандарти, адже художників із постколоніальних країн Британської імперії чомусь не називають британськими. 

Розставити крапки над "і" дозволяє вивчення архівів та дослідження творчості митців. Приміром, той же Рєпін писав і говорив українською, в його роботах переважає історична українська тематика. Але чомусь деякі музеї це ігнорують та ідентифікують його як російського художника. 

Продовження боротьби за українську спадщину

Наразі Оксана Семенік продовжує комунікувати зі світовими музеями щодо відновлення справедливості та повернення визначних митців Україні. Утім, це довготривалий процес. Взаємодія з деякими інституціями розпочалася ще понад п’ять місяців тому і досі не завершилася.

Аби привернути увагу до некоректних підписів чи відвертого привласнення Росією українського мистецтва, дівчина пише пости у Twitter і позначає акаунти музеїв. Також вона безпосередньо звертається до культурних інституцій та аргументує, чому ту чи іншу інформацію про митця потрібно змінити.

Водночас, зазначає історикиня мистецтва, подібна комунікація має бути комплексною. Велику роль у поверненні культурної спадщини можуть відіграти українські інституції. Приміром, визнання  Метрополітен-музеєм Архипа Куїнджі як українського художника є заслугою Одеського художнього музею, який офіційно звертався з відповідним запитом до нью-йоркських колег. 

"У США та Європі музеї — дійсно дуже поважні інституції, які працюють з різними архівами, проводять дослідження, створюють прецеденти для конференцій та подальших вивчень мистецтва. Закордонні культурні інституції реагують на звернення колег з інших країн, особливо якщо це музеї, що мають у своїх колекціях таких самих художників", — пояснює українка.

Третім компонентом боротьби є підтримка суспільства та активістів. Поширення постів і звернень до закордонних музеїв показує єдність українців щодо питання деколонізації культурної спадщини. Що більше людей звертатимуть увагу іноземних інституцій на цю проблему, то вище буде шанс її вирішення. 

Аби підтримувати боротьбу за українське мистецтво, Оксана Семенік радить: 

  • реагувати на некоректні підписи українських митців та їхніх робіт за кордоном. Привертати увагу музеїв до помилки можна через звернення, листи чи позначення у соціальних мережах;

  • пізнавати свою культуру і цінувати її. Довести зв’язок конкретного митця з Україною значно легше, якщо знати його біографію та ділитися фактами з іншими. 

"Коли я прийшла в Метрополітен-музей, то побачила, що Рєпін підписаний у них як Russian. Пам’ятаю, я тоді просто стояла біля його картини та розповідала усім, хто підходив, що це помилка, що він насправді українець. Люди мене чули, приймали й дякували", — ділиться вона. 

P.S.

Нещодавній випадок з відновленням культурної справедливості в Метрополітен-музеї показав, що дедалі частіше закордонні інституції реагують на звернення українців. Складно сказати, чи стане це рішення прикладом для інших світових музеїв, які все ще називають українських художників російськими. Але зрушення вже є. 

Однак, зазначає Оксана Семенік, правильна атрибуція митців у світових музеях — лише перший крок на шляху до деколонізації українського мистецтва. Коректне написання імені чи місця народження художника важливе для відвідувачів культурних інституцій, та не менш значущу роль відіграє боротьба з російською пропагандою.

"Культура та мистецтво не можуть бути поза політикою. Вони пов’язані з історією, соціально-політичними подіями та відіграють важливу роль у пропаганді. В американських та європейських університетах досі існують усі ці кафедри Russian Studies, які не лише приділяють велику увагу Росії, але й вивчають загалом усю Східну Європу як велику Російську імперію. Було б добре, якби почалися якісь зрушення в академічній спільноті, якби проводили конференції та семінари, присвячені іншим країнам, а не лише Росії. Аби відвойовувати своє мистецтво, нам потрібно робити багато досліджень, писати книги, популяризувати українську культуру всередині країни та закордоном", — підсумовує історикиня мистецтва.