"Бачу в цьому свою місію". Люди, які змінили діяльність через війну

За цей переломний рік змінилося не тільки наше життя, а й погляди та цінності. Багато людей полишили свої звичні справи, домівки та навіть змінили професії й почали робити щось нове. Є люди, яких війна спонукала кардинально змінити свою діяльність — вони почали займатись тим, про що навіть не замислювались до війни. А зараз дехто бачить у цьому своє покликання. Втім усіх об’єднує одне — прагнення допомагати людям та Україні. Liga.Life поговорила з героями, які кардинально змінили сферу діяльності й почали з нуля займатись новою для себе справою.

Дмитро Ревнюк, 43 роки

До війни: Продюсер рекламних роликів

Зараз: Керівник зоозахисної організації "Зоопатруль"

Майже вся майбутня команда "Зоопатруля" до війни мала творчі професії, пов’язані з кіно, рекламою, відеовиробництвом чи медіа. Я — продюсер та маю свій продакшн, який знімає рекламні ролики. Я не залишив цю сферу, продовжую цим займатись досі.  Просто зоозахист дуже органічно влився у моє життя і став чи не найважливішою його частиною. 

Після 24 лютого я разом з вагітною дружиною залишався у Києві. На початку березня до мене звернулась знайома, яка тоді перебувала в іншому місті й не могла  повернутися. Вона попросила врятувати собаку, який залишився сам, зачинений у квартирі. На щастя, мені це вдалося — собаку врятували. Тоді я подумав, що ситуація не унікальна, багато людей у паніці виїхали, і домашні тварини так само могли залишитися самі, зачинені вдома без їжі та води. Я написав пост у соцмережах, де пропонував допомогу у таких випадках. Першого ж дня цей пост поширили 7 тисяч разів, а у перші три дні мені прилетіло близько 800 заявок на порятунок. Так і почалося.

Зараз громадська організація "Зоопатруль" — одна з найефективніших зоозахисних ініціатив в Україні. Ми рятуємо та лікуємо тварин у Києві та області, виїздимо на евакуаційні місії на Донеччину і Харківщину, будуємо притулок для тварин на Київщині. Часом я сам дивуюся, як нам все це вдається під час війни. Але ми намагаємось. У нас чудова команда і дуже потужна підтримка людей, за що я їм дуже вдячний. Гадаю, люди нас підтримують, бо бачать, що ми робимо та куди йдуть їхні донати. 

3 березня буде рік, як з’явився "Зоопатруль". Коли я отримав ту велетенську кількість запитів на порятунок тварин, нас було лише четверо — я та мої друзі й знайомі. Щоб врятувати тварин із зачинених квартир, нам доводилося зрізати завіси на дверях, робити дірки в стінах, залазити через балкони. Досить швидко до нас приєдналося багато небайдужих волонтерів. Найбільше нас було, коли ми займалися евакуацією тварин із деокупованих міст Київщини — тоді ми мали 24 патрулі по дві людини на машину.

Потім частина людей повернулася до своїх звичайних справ. Зараз у нас невелика, але міцна команда. Щодо моїх обов’язків — насамперед це контроль і побудова процесів в організації, планування, але коли треба — я і водій, і вантажник, і фандрейзер. 

Найбільш емоційні миті — коли тварину, яку вважали "безнадійною", вдалося вилікувати. У нас було кілька таких випадків, коли про котів чи песиків казали, що вони більше ніколи не зможуть ходити, а наші лікарі ставили їх на лапки. Потім дивишся відео, де вони бігають у своїх нових родинах, і відчуваєш неймовірне щастя. Найважче — коли тварину не вдається врятувати. Здавалося б, ми зробили все можливе, але допомогти не вдалося. До цього ніколи не звикнеш.

Зоозахист — взагалі специфічна сфера, оскільки дуже емоційна. І багато не зовсім хороших осіб цим користуються, спекулюючи на почуттях людей, яким шкода тварин. Є багато шахраїв, маніпуляторів, всілякої "зоошизи", як про них кажуть у наших колах. Ми одразу стали білими воронами у цій ніші, адже "грали не за правилами", не давили з людей сліз задля коштів, а розповідали історії, показуючи свою роботу. 

У перші місяці війни люди задонатили нам $52 тисячі. Ми вирішили вкласти гроші у будівництво першого в Україні притулку для тварин європейського типу, який зводимо в Ірпені. Ми хочемо, щоб цей притулок не став черговим "концтабором для тварин", а був зручним і комфортним. Тож ми перейняли досвід наших колег із Німеччини та Чехії. Зараз я задоволений тим, що у нас виходить. Відкриття притулку запланували на річницю появи "Зоопатруля", 3 березня.

Зупинятися не плануємо. Навіть після відкриття притулку у нас ще купа планів щодо його покращення і добудови. Плануємо також більше їздити на деокуповані території з евакуаційними місіями. Зараз у нас, на жаль, лише один автомобіль, який може вмістити корм, клітки та переноски з тваринами, тому шукаємо ще транспорт для організації. 

Людям, які хотіли б розпочати щось нове, я порадив би — наважитися і починати. Не існує ідеального часу та можливостей для старту — є вмотивованість і готовність працювати. Так, звичайно, на цьому шляху буде багато викликів і до цього треба бути готовим. Але коли ти робиш те, у що віриш, то завжди знайдеш ресурс.

Ілля Антонець, 29 років

До війни: Режисер 

Зараз: Фахівець EORE (Інструктор з інформування про ризики, пов’язані з мінами та вибухонебезпечними предметами)

До війни я працював на різних проєктах у сфері зйомок. Починав відеооператором на телеканалі Hromadske, де навчився знімати практично у будь-яких умовах. Це була незабутня школа життя, завдяки якій я почав рухатися вгору по кривій успішності. У кіношколі "Жовтий Автобус" працював режисером монтажу: навчав підлітків та студентів, як стати творцями власного шедевру. Режисував також ютуб-проєкт радіоведучої Маші Виноградової "Точка-М". 

Мені хотілося бути корисним, а не сидіти склавши руки. Я хотів навчати молоде покоління, зокрема й усвідомленості, яка дасть свої плоди у довготривалій перспективі. 

Після 24 лютого чим я тільки не займався: готував до відкриття кіношколу, подавався на гранти та конкурси з призовими фондами до $50 тисяч. Та всі ці проєкти не закінчились успіхом. Але я не засмучуюсь — я навіть радий. Бо тепер точно знаю, до чого ніколи не варто повертатись. Щоправда, мені вдалось заснувати громадську організацію "Rose of Paradise", через яку хотів втілювати ці проєкти. 

Зрештою я зрозумів, що хочу бути корисним для своєї країни, бо я її дуже люблю. До лав Збройних Сил вступити я не міг, бо маю певні проблеми зі здоров’ям. Тож я став думати, як власні знання та навички використати з найбільшою користю для суспільства.

Так я потрапив до міжнародної гуманітарної організації, назву якої, на жаль, не можу розголошувати через конфіденційність. Зараз я працюю на посаді інструктора з інформування про ризики, пов’язані з мінами та вибухонебезпечними предметами. Простими словами — ми вчимо людей, як не натрапити на міни чи інші вибухонебезпечні предмети, як вберегти своє життя та здоров’я за таких умов. Також ми навчаємо інших людей, які з часом теж можуть стати сертифікованими інструкторами. 

Моя організація з 2014 року працювала переважно на сході України. Після вторгнення окупантів у лютому 2022 року, гуманітарні потреби стали актуальними по всій Україні. Це не тільки розмінування територій, а й масова внутрішня міграція. Зараз наш проєкт працює в Україні за такими напрямами: соціально-правовий захист, розвиток потенціалу громадянського суспільства, доступна правова допомога. Ми також працюємо з людьми, які пережили травматичні події війни.

Мені подобається те, чим я зараз займаюсь. Я відчуваю від цього кайф. Ця робота, хоч і має певні ризики, але приносить мені внутрішній спокій. У новій сфері я зростаю, неочікувано для себе. Я розвиваю свої комунікативні та ораторські навички, адже постійно спілкуюсь з великою й дуже різною аудиторією. Нова робота дає усвідомлення того, що своїми діями я можу врятувати чиєсь життя. Я вірю, що таким чином можу достукатись до сердець людей.

Що буде далі — важко сказати. Війна не закінчується і, на мою думку, триватиме щонайменше кілька років. А отже я та моя нова професія будуть потрібними в Україні ще тривалий час. Для розуміння: один рік війни — це 10 років розмінування. 

Євгенія Беккер, 36 років

До війни: Режисерка монтажу

Зараз: Керівниця благодійного фонду Palyanytsya

11 років тому я виїхала з Києва до Ізраїлю, де мешкала весь цей час та займалась монтажем кіно та реклами. Власне, я й досі займаюсь цим, проблема лише в тому, що замовлень зараз небагато. Рік тому, через два дні після нападу росіян, я вже сиділа в літаку на шляху до України. Я поверталась, щоб забрати близьких і допомогти їм евакуюватись у безпечний регіон — у Києві жив мій бойфренд з собакою та мої батьки. 

Спочатку приїхала у Львів. І поки чекала там рідних, вирішила якось допомагати. Оскільки маю багато контактів та друзів у Ізраїлі, зокрема у кіношній тусовці, я почала штормити усіх приватними повідомленнями: "Допоможіть, рятуйте, у нас війна". За два дні я зібрала близько $2 тисяч. Постало питання, на що їх витратити. Вирішила разом з друзями купувати ліки, зокрема на потреби лікарень Харкова, який тоді був під масованими обстрілами. Перша машина їхала до Харкова дві доби через численні блокпости, але все ж дісталась міста.

Відверто скажу, раніше я не займалась волонтерством. Могла допомогти бабусі, кошенятам, але не волонтерила, тож все робила як уміла. Я була шокована, що на $2 тисячі в Україні можна купити так багато ліків — ціни тут дуже відрізняються від ізраїльських. Хтось із друзів жартома питав, чи є у мене вантажівка, щоб перевозити стільки медикаментів. 

З Ізраїля продовжували надсилати кошти, накопичувалась чимала сума. Усі ліки, що я купувала, кудись потрібно було складати — я почала шукати приміщення для складу. Допомогли друзі з FestRepublic у Львові — тимчасово віддали мені один з ангарів. Спочатку в ньому лежали три коробки, а через місяць ангар був повністю забитий ліками. 

Коли ти щось таке почав, то уже складно зупинитись. Так я вирішила залишатись в Україні й заснувала власний благодійний фонд Palyanytsya. Часу на роздуми й пошук інших назв не було. Як хтось запропонував, так одразу й назвали. Якщо на початку війни у фонді було більше як 40 людей, то зараз офіційно працює чотири людини. Якщо з партнерами — то 10. 

Зараз ми займаємось закупівлею ліків виключно для цивільних лікарень. Співпрацюємо з берлінською організацією Solidarity Bass, вони привозять нам найбільшу кількість ліків, які ми потребуємо. Частину оплачуємо ми, частину — вони. Останнім часом — це не тільки медикаменти, а й генератори, бензин, речі найпершої необхідності. 

За час роботи фонду ми назбирали понад пів мільйона доларів й витратили їх на ліки та корисні справи. Зараз ми зосереджені на регіональних та міських проєктах. Наприклад, в одному з мікрорайонів Херсона будуємо пункт незламності, який розраховано на 4 будинки. Під Бахмутом є селище, куди повернулись лише 40 людей, і почали відбудовувати свої будинки. Їм потрібні цвяхи, генератори, термоси, продукти. Наш фонд все забезпечує.

Ще один напрям — ми привозимо в Україну медпрепарати для абортів. Влітку завдяки співпраці з організацією Woman helps women, я на власному авто привезла до України 60 тисяч пігулок, цього вистачить для близько 10 тисяч абортів. Це дуже чутлива тема. Але як бути жінкам, яких зґвалтували окупанти? Є й просто життєві ситуації, коли сім'я з трьома-чотирма дітьми не може собі дозволити мати більше дітей. Або сім’ї, де чоловік загинув на війні, а жінка самотня й без роботи.

Я не можу сказати, що мені подобається те, чим я займаюсь. Причина проста — я не хочу, щоб у цьому була потреба. Іншими словами, хочу, щоб нарешті закінчилась війна і ми закрили цю справу. До того ж благодійність виснажує. Інколи у мене взагалі не було вихідних, я приймала дзвінки з ранку до пізньої ночі. Відчувала себе незахищеною. Цей рік загалом та благодійність мене виснажили. 

З іншого боку — я пишаюсь собою, тому що фактично я взяла і скасувала своє життя, поставила його на паузу, щоб допомагати великій кількості людей. Я відчуваю, що була там, де потрібна.  

Коли люди, яким ми допомогли, телефонують і дякують — відчуваєш кайф. Ти наче торкаєшся до створення нового світу. Ти допоміг побудувати нову лікарню, побудувати нову сім'ю, реконструювати чи створити нову громаду. Допоміг створити майбутнє. Це класне відчуття, космічне.