Історії | "Бачу в цьому свою місію". Люди, які змінили діяльність через війну

За цей переломний рік змінилося не тільки наше життя, а й погляди та цінності. Багато людей полишили свої звичні справи, домівки та навіть змінили професії й почали робити щось нове. Є люди, яких війна спонукала кардинально змінити свою діяльність — вони почали займатись тим, про що навіть не замислювались до війни. А зараз дехто бачить у цьому своє покликання. Втім усіх об’єднує одне — прагнення допомагати людям та Україні. Liga.Life поговорила з героями, які кардинально змінили сферу діяльності й почали з нуля займатись новою для себе справою.

Дмитро Ревнюк, 43 роки

До війни: Продюсер рекламних роликів

Зараз: Керівник зоозахисної організації "Зоопатруль"

Майже вся майбутня команда "Зоопатруля" до війни мала творчі професії, пов’язані з кіно, рекламою, відеовиробництвом чи медіа. Я — продюсер та маю свій продакшн, який знімає рекламні ролики. Я не залишив цю сферу, продовжую цим займатись досі.  Просто зоозахист дуже органічно влився у моє життя і став чи не найважливішою його частиною. 

Після 24 лютого я разом з вагітною дружиною залишався у Києві. На початку березня до мене звернулась знайома, яка тоді перебувала в іншому місті й не могла  повернутися. Вона попросила врятувати собаку, який залишився сам, зачинений у квартирі. На щастя, мені це вдалося — собаку врятували. Тоді я подумав, що ситуація не унікальна, багато людей у паніці виїхали, і домашні тварини так само могли залишитися самі, зачинені вдома без їжі та води. Я написав пост у соцмережах, де пропонував допомогу у таких випадках. Першого ж дня цей пост поширили 7 тисяч разів, а у перші три дні мені прилетіло близько 800 заявок на порятунок. Так і почалося.

Зараз громадська організація "Зоопатруль" — одна з найефективніших зоозахисних ініціатив в Україні. Ми рятуємо та лікуємо тварин у Києві та області, виїздимо на евакуаційні місії на Донеччину і Харківщину, будуємо притулок для тварин на Київщині. Часом я сам дивуюся, як нам все це вдається під час війни. Але ми намагаємось. У нас чудова команда і дуже потужна підтримка людей, за що я їм дуже вдячний. Гадаю, люди нас підтримують, бо бачать, що ми робимо та куди йдуть їхні донати. 

3 березня буде рік, як з’явився "Зоопатруль". Коли я отримав ту велетенську кількість запитів на порятунок тварин, нас було лише четверо — я та мої друзі й знайомі. Щоб врятувати тварин із зачинених квартир, нам доводилося зрізати завіси на дверях, робити дірки в стінах, залазити через балкони. Досить швидко до нас приєдналося багато небайдужих волонтерів. Найбільше нас було, коли ми займалися евакуацією тварин із деокупованих міст Київщини — тоді ми мали 24 патрулі по дві людини на машину.

Потім частина людей повернулася до своїх звичайних справ. Зараз у нас невелика, але міцна команда. Щодо моїх обов’язків — насамперед це контроль і побудова процесів в організації, планування, але коли треба — я і водій, і вантажник, і фандрейзер. 

Найбільш емоційні миті — коли тварину, яку вважали "безнадійною", вдалося вилікувати. У нас було кілька таких випадків, коли про котів чи песиків казали, що вони більше ніколи не зможуть ходити, а наші лікарі ставили їх на лапки. Потім дивишся відео, де вони бігають у своїх нових родинах, і відчуваєш неймовірне щастя. Найважче — коли тварину не вдається врятувати. Здавалося б, ми зробили все можливе, але допомогти не вдалося. До цього ніколи не звикнеш.

Зоозахист — взагалі специфічна сфера, оскільки дуже емоційна. І багато не зовсім хороших осіб цим користуються, спекулюючи на почуттях людей, яким шкода тварин. Є багато шахраїв, маніпуляторів, всілякої "зоошизи", як про них кажуть у наших колах. Ми одразу стали білими воронами у цій ніші, адже "грали не за правилами", не давили з людей сліз задля коштів, а розповідали історії, показуючи свою роботу. 

У перші місяці війни люди задонатили нам $52 тисячі. Ми вирішили вкласти гроші у будівництво першого в Україні притулку для тварин європейського типу, який зводимо в Ірпені. Ми хочемо, щоб цей притулок не став черговим "концтабором для тварин", а був зручним і комфортним. Тож ми перейняли досвід наших колег із Німеччини та Чехії. Зараз я задоволений тим, що у нас виходить. Відкриття притулку запланували на річницю появи "Зоопатруля", 3 березня.

Зупинятися не плануємо. Навіть після відкриття притулку у нас ще купа планів щодо його покращення і добудови. Плануємо також більше їздити на деокуповані території з евакуаційними місіями. Зараз у нас, на жаль, лише один автомобіль, який може вмістити корм, клітки та переноски з тваринами, тому шукаємо ще транспорт для організації. 

Людям, які хотіли б розпочати щось нове, я порадив би — наважитися і починати. Не існує ідеального часу та можливостей для старту — є вмотивованість і готовність працювати. Так, звичайно, на цьому шляху буде багато викликів і до цього треба бути готовим. Але коли ти робиш те, у що віриш, то завжди знайдеш ресурс.

Ілля Антонець, 29 років

До війни: Режисер 

Зараз: Фахівець EORE (Інструктор з інформування про ризики, пов’язані з мінами та вибухонебезпечними предметами)

До війни я працював на різних проєктах у сфері зйомок. Починав відеооператором на телеканалі Hromadske, де навчився знімати практично у будь-яких умовах. Це була незабутня школа життя, завдяки якій я почав рухатися вгору по кривій успішності. У кіношколі "Жовтий Автобус" працював режисером монтажу: навчав підлітків та студентів, як стати творцями власного шедевру. Режисував також ютуб-проєкт радіоведучої Маші Виноградової "Точка-М". 

Мені хотілося бути корисним, а не сидіти склавши руки. Я хотів навчати молоде покоління, зокрема й усвідомленості, яка дасть свої плоди у довготривалій перспективі. 

Після 24 лютого чим я тільки не займався: готував до відкриття кіношколу, подавався на гранти та конкурси з призовими фондами до $50 тисяч. Та всі ці проєкти не закінчились успіхом. Але я не засмучуюсь — я навіть радий. Бо тепер точно знаю, до чого ніколи не варто повертатись. Щоправда, мені вдалось заснувати громадську організацію "Rose of Paradise", через яку хотів втілювати ці проєкти. 

Зрештою я зрозумів, що хочу бути корисним для своєї країни, бо я її дуже люблю. До лав Збройних Сил вступити я не міг, бо маю певні проблеми зі здоров’ям. Тож я став думати, як власні знання та навички використати з найбільшою користю для суспільства.

Так я потрапив до міжнародної гуманітарної організації, назву якої, на жаль, не можу розголошувати через конфіденційність. Зараз я працюю на посаді інструктора з інформування про ризики, пов’язані з мінами та вибухонебезпечними предметами. Простими словами — ми вчимо людей, як не натрапити на міни чи інші вибухонебезпечні предмети, як вберегти своє життя та здоров’я за таких умов. Також ми навчаємо інших людей, які з часом теж можуть стати сертифікованими інструкторами. 

Моя організація з 2014 року працювала переважно на сході України. Після вторгнення окупантів у лютому 2022 року, гуманітарні потреби стали актуальними по всій Україні. Це не тільки розмінування територій, а й масова внутрішня міграція. Зараз наш проєкт працює в Україні за такими напрямами: соціально-правовий захист, розвиток потенціалу громадянського суспільства, доступна правова допомога. Ми також працюємо з людьми, які пережили травматичні події війни.

Мені подобається те, чим я зараз займаюсь. Я відчуваю від цього кайф. Ця робота, хоч і має певні ризики, але приносить мені внутрішній спокій. У новій сфері я зростаю, неочікувано для себе. Я розвиваю свої комунікативні та ораторські навички, адже постійно спілкуюсь з великою й дуже різною аудиторією. Нова робота дає усвідомлення того, що своїми діями я можу врятувати чиєсь життя. Я вірю, що таким чином можу достукатись до сердець людей.

Що буде далі — важко сказати. Війна не закінчується і, на мою думку, триватиме щонайменше кілька років. А отже я та моя нова професія будуть потрібними в Україні ще тривалий час. Для розуміння: один рік війни — це 10 років розмінування. 

Євгенія Беккер, 36 років

До війни: Режисерка монтажу

Зараз: Керівниця благодійного фонду Palyanytsya

11 років тому я виїхала з Києва до Ізраїлю, де мешкала весь цей час та займалась монтажем кіно та реклами. Власне, я й досі займаюсь цим, проблема лише в тому, що замовлень зараз небагато. Рік тому, через два дні після нападу росіян, я вже сиділа в літаку на шляху до України. Я поверталась, щоб забрати близьких і допомогти їм евакуюватись у безпечний регіон — у Києві жив мій бойфренд з собакою та мої батьки. 

Спочатку приїхала у Львів. І поки чекала там рідних, вирішила якось допомагати. Оскільки маю багато контактів та друзів у Ізраїлі, зокрема у кіношній тусовці, я почала штормити усіх приватними повідомленнями: "Допоможіть, рятуйте, у нас війна". За два дні я зібрала близько $2 тисяч. Постало питання, на що їх витратити. Вирішила разом з друзями купувати ліки, зокрема на потреби лікарень Харкова, який тоді був під масованими обстрілами. Перша машина їхала до Харкова дві доби через численні блокпости, але все ж дісталась міста.

Відверто скажу, раніше я не займалась волонтерством. Могла допомогти бабусі, кошенятам, але не волонтерила, тож все робила як уміла. Я була шокована, що на $2 тисячі в Україні можна купити так багато ліків — ціни тут дуже відрізняються від ізраїльських. Хтось із друзів жартома питав, чи є у мене вантажівка, щоб перевозити стільки медикаментів. 

З Ізраїля продовжували надсилати кошти, накопичувалась чимала сума. Усі ліки, що я купувала, кудись потрібно було складати — я почала шукати приміщення для складу. Допомогли друзі з FestRepublic у Львові — тимчасово віддали мені один з ангарів. Спочатку в ньому лежали три коробки, а через місяць ангар був повністю забитий ліками. 

Коли ти щось таке почав, то уже складно зупинитись. Так я вирішила залишатись в Україні й заснувала власний благодійний фонд Palyanytsya. Часу на роздуми й пошук інших назв не було. Як хтось запропонував, так одразу й назвали. Якщо на початку війни у фонді було більше як 40 людей, то зараз офіційно працює чотири людини. Якщо з партнерами — то 10. 

Зараз ми займаємось закупівлею ліків виключно для цивільних лікарень. Співпрацюємо з берлінською організацією Solidarity Bass, вони привозять нам найбільшу кількість ліків, які ми потребуємо. Частину оплачуємо ми, частину — вони. Останнім часом — це не тільки медикаменти, а й генератори, бензин, речі найпершої необхідності. 

За час роботи фонду ми назбирали понад пів мільйона доларів й витратили їх на ліки та корисні справи. Зараз ми зосереджені на регіональних та міських проєктах. Наприклад, в одному з мікрорайонів Херсона будуємо пункт незламності, який розраховано на 4 будинки. Під Бахмутом є селище, куди повернулись лише 40 людей, і почали відбудовувати свої будинки. Їм потрібні цвяхи, генератори, термоси, продукти. Наш фонд все забезпечує.

Ще один напрям — ми привозимо в Україну медпрепарати для абортів. Влітку завдяки співпраці з організацією Woman helps women, я на власному авто привезла до України 60 тисяч пігулок, цього вистачить для близько 10 тисяч абортів. Це дуже чутлива тема. Але як бути жінкам, яких зґвалтували окупанти? Є й просто життєві ситуації, коли сім'я з трьома-чотирма дітьми не може собі дозволити мати більше дітей. Або сім’ї, де чоловік загинув на війні, а жінка самотня й без роботи.

Я не можу сказати, що мені подобається те, чим я займаюсь. Причина проста — я не хочу, щоб у цьому була потреба. Іншими словами, хочу, щоб нарешті закінчилась війна і ми закрили цю справу. До того ж благодійність виснажує. Інколи у мене взагалі не було вихідних, я приймала дзвінки з ранку до пізньої ночі. Відчувала себе незахищеною. Цей рік загалом та благодійність мене виснажили. 

З іншого боку — я пишаюсь собою, тому що фактично я взяла і скасувала своє життя, поставила його на паузу, щоб допомагати великій кількості людей. Я відчуваю, що була там, де потрібна.  

Коли люди, яким ми допомогли, телефонують і дякують — відчуваєш кайф. Ти наче торкаєшся до створення нового світу. Ти допоміг побудувати нову лікарню, побудувати нову сім'ю, реконструювати чи створити нову громаду. Допоміг створити майбутнє. Це класне відчуття, космічне. 

Саша Дмитрук

Журналіст розділу Life