Встигати все — це ніби стояти у шпагаті і лажати: Ірена Карпа про те, чому важливо дати собі спокій

Ірена Карпа — письменниця, фронтвумен гурту "Фактично самі", викладачка, дружина, мама і людина, яка не боїться говорити вголос те, про що інші лише думають.

Її творчість — це як чесна розмова з другом: без прикрас, але з теплом і сенсом. Спеціально для LIGA.Life Ірена розповіла про внутрішні конфлікти, баланс між роботою і материнством та чому іноді треба відчепитися від себе і просто жити.

Правила життя Ірени Карпи

— Я повільно входжу в день

Читаю книжку і п’ю каву. Все це — в ліжку зранку, коли є можливість не поспішати. Я це дуже люблю.

Коли я вдома в Парижі, Луї йде на роботу в офіс, і перед тим, як піти, ставить мені каву на столик. У нас у ролі столика — кахон, до речі.

Наскільки цікава книжка — стільки й читаю. Якщо є час — займаюся спортом, потім годую собаку. Як і всі, грішу скролінгом — меми про котиків і песиків неслабо рятують менталочку. Але книжка — це моя константа, я з нею засинаю і з нею прокидаюся.

— Встигати все — це стояти у шпагаті й десь постійно лажати

Я не встигаю все ідеально. Я дивлюсь на деяких людей, які, здається, реально встигають усе — і нові альбоми випускають, і книжки пишуть. І мені здається, всі себе з кимось порівнюють і постійно думають: "От хтось же може зробити більше".

Зараз до цього ще додалось: скільки ти зробив для ЗСУ, скільки зібрав на аукціоні, яка в тебе аудиторія... І в якийсь момент з'являється відчуття, що ти нічого не встигаєш.

Наприклад, я нещодавно провтикала дедлайн подачі документів у художній ліцей, в який хотіла моя донька. І тепер мене їсть провина. Хоча мені кажуть: може, це навіть на краще — буде більше варіантів, інші можливості, може, навіть інша професія. Але це все якраз через те, що я ще гроші заробляю, викладаю — і це, власне, те, що приносить найбільше доходу — на тих же дітей, на їхнє навчання.

Тобто ти постійно "стоїш у шпагаті". І це важко — навіть з урахуванням того, що в мене є чоловік, який покриває частину витрат.

— Підписала пакт дати собі спокій

До себе в мене зараз дуже багато претензій. У мене проблема з тим, щоб бути до себе лагідною і за щось собі дякувати. Я звикла пахати, але все одно кажу собі: "Ти лінтяйка", — бо так виховували.

Я була на виставці "Третє дихання" і там підписала пакт — про те, щоб дати собі спокій. До речі, добре пам’ятаю момент, коли це було востаннє. Я йшла з собакою кам’янистим берегом, (а це завжди класна відмазка, коли не хочеш сидіти за столом в гостях), записувала якесь відео і встигла буквально вловити дві секунди заходу сонця.

Це було круто — на секунду відпустити все і просто насолодитись моментом. Мені було дуже важливо туди піти, бо це місце дуже схоже на те, де відбувається фінальна сцена в книжці, яку я щойно здала. Я писала її три роки.

І навіть зараз постійно залишається відчуття, що роботи ще дуже багато. Бо я, на жаль, не з тих людей, які сидять і думають: "Блін, яка я класна, яка я охрінєнна!"

Цьому треба вчитись. І я буду щаслива, якщо колись дійду до цього. Але, напевно, це вже буде тоді, коли я стану щасливою 80-річною бабцею (дай Боже), і в мене буде шматок саду з якимись рослинами, і я ще зможу нормально ходити з собакою на прогулянки.

Я це кажу не для того, щоб ви думали: "О Боже, я ж теж город не засадила" чи "Я теж погана мати". Зовсім ні. Я про те, що багато людей так про себе думають.

Але я дуже працюю над тим, щоб себе не принижувати. Я вже, до речі, цього не роблю — не "чмирю" себе, як раніше. Але все ще є багато речей, які хотілося б робити краще, які хотілося б змінити.

Та я точно знаю, що якщо чогось хочеться — значить, це можливо. Якщо у вас є бажання мати сад — десь всередині у вас є така можливість. Хочете займатися танцями у 40 років, качатися, співати — значить, це у вас є. Якщо це бажання вас надихає — це вже величезна справа. Це вже перший імпульс.

— Треба бути до себе лагіднішим. Сказати собі: "У мене є факапи. І в Карпи теж є факапи"

Коли стається щось дуже погане (наприклад, концерт, на який взагалі ніхто не прийшов) — це просто точка відліку. Найнижча. І після цього будь-який концерт, на який навіть три людини прийде — він уже не буде здаватися таким поганим.

Тому дуже добре, що з нами трапляються неприємні речі. Бо потім є з чим порівняти, є точка, від якої можна відштовхуватися і почати цінувати хороше.

І наше завдання (і моє теж) — навчитися сприймати і проживати хороше. Коли нам кажуть щось добре — чути це. Звертати увагу на тих, хто нас любить, хоча б так само активно, як на тих, хто нас не любить.

От умовно — в тебе здорова дитина. Це ж класно! Просто уяви, скільки сил докладають батьки, в яких хвора дитина, щоб вона одужала.

Бачать твої очі на 90%? Це круто. Є люди, які без лінз навіть читати не можуть. Чи є в тебе собака, з якою можна пройтись, ти бачиш захід сонця, спиш у затишному ліжку. У тебе є можливість задонатити хоч би 10 гривень — це вже значить, що є ресурс.

Подякуй собі за це. Просто зрозумій: не так вже все й погано (бо ти міг би жити, наприклад, у Білорусі чи ще в якійсь сраці і міг би не мати свободи слова).

Це не про те, щоб порівнювати, кому гірше, а щоб навчитися цінувати свої моменти. Є люди, які до тебе добре ставляться. Є ті, хто просто може тобі посміхнутися. І краще вже розхитувати ці моменти до вселенських масштабів, ніж нескінченно фокусуватись на негативі.

Бо мозок наш влаштований так, що страх, тривога, смуток — вони одразу забирають усе. А радість — вона одна, бідна, крихітна. Тому — радійте. Смійтеся, як діти. Можна бігати по калюжах, стрибати на резинках, співати дурним голосом у ванні. Все, що викликає радість — це і є найвищий шик сучасного часу. І зовсім не треба в цьому собі відмовляти.

— Якби я могла повернутися назад, я б не давала дітям гаджети

Це була помилка. Це дійсно забирає інтерес до читання.

Мої діти читають, але дуже рідко. Одна донька читала "Голодні ігри", інша — Стівена Кінга. І це вже, чесно кажучи, прогрес. Але загалом — вони споживають таку кількість тексту онлайн, що їм зараз просто не хочеться відкривати світ так, як це було в нас.

Батьки, які не дають дітям гаджети і знаходять, чим їх зайняти, — це круто. Я хочу бути такою, і, можливо, цю "помилку" я виправлятиму вже з онуками.

Бо коли ти працюєш, і ще в режимі матері-одиначки, як це було довгий час у мене, — це важко. Ти просто не можеш одночасно і заробляти гроші, і повноцінно займатися дитиною. Це така правда життя. Не все одразу.

— Чесність у творчості — це про сміливість бути почутою тими, про кого пишеш

Я зазвичай даю прочитати текст людям, про яких пишу. Щоб потім вони "не падали в обморок". Це ще й своєрідна пересторога — принаймні ти чесно до цього всього ставишся.

Але, звісно, бувають такі запитання, особливо від молодих авторів: "Боже, а якщо це прочитають мої батьки?". Я якось бачила дуже смішну присвяту, типу: "Присвячую своїй прекрасній сім’ї. Будь ласка, не читайте сцени орального сексу в цій книжці".

— Кожному періоду життя — своє

Був момент, коли я справді думала про те, що б переписати деякі пісні з альбому Kurva Cum Back, бо вони здавались підлітковою творчістю. Мені було дуже соромно виходити на сцену з деякими нашими текстами з нього. А потім я просто плюнула і сказала собі: "Це ж постіронія". Тепер виходжу на сцену і кажу: "Слухайте, це дурні тексти, це постіронія. І все".

Переписувати їх у сорок — це вже буде зовсім інше. Краще написати новий текст, який відповідатиме тому, що відбувається зараз.

— Я залишаю собі ту частину себе, яку ніхто не бачить

Цю нудну, вічно втомлену особу, яка ниє й скаржиться... На жаль, саме вона дістається найближчим — друзям, чоловікові. Дітям — рідше. Бо не можна перед дітьми нити й жалітись. Вони автоматично переносять це на себе. Це порада, до речі: діти не аналізують, вони просто всотують.

Людина, яку знають публічно, — інша. Мене знають як викладачку — уважну, емпатичну. Можу обійняти всіх. Цю м’яку частину себе я теж показую. Можливо, її можна впізнати і в книжках. Але якась така дуже розмита, сумна частина — вона лишається за кадром.

Я не люблю нити публічно. Є люди, які це роблять — публічно ниють, сваряться, виносять якісь плітки. І це теж має право бути. Я, як і всі, можу заздрити, можу бути клубом "Чорний рот", але я це не виношу назовні.

Я не з тих, хто транслює лише "успішний успіх". Але й не з тих, хто каже: "Дивіться, як мені зле". Хоча іноді, можливо, варто було б.

— Не займаюся нічим, що пов’язано з системою: ні політикою, ні бюрократією

У мене залишилися класні знайомі з систем — і вони кльові самі собою. Якщо їх витягнути з тієї структури — вони супер. Але система, як така, для людей типу мене — це просто смертельно. І от це мене навчило головного: я щаслива людина. Бо я можу займатись тим, що люблю і що справді вмію.

Бліцопитування

• Улюблена книга, яку хочеться перечитувати: Кейт Аткінсон – Книга "Життя за життям".
• Місце сили — фізичне або емоційне: Київ.
• Що б ніколи не пробачила в стосунках: зверхності й зневаги.
• Що завжди береш з собою в подорожі: маску для сну — обов’язково. Без неї я не можу спати ні в поїзді, ні в літаку. Мені треба темрява, повна темрява. І беруші. Без них — ніяк. Це мій базовий набір для "виживання" в дорозі.
• Що рятує в моменти повної емоційної втоми: природа.

Яку найкращу пораду ти отримувала?

— Мабуть, найцінніша — це проживати всі моменти життя. І хороші, і погані. Бо коли помреш — їх уже не буде. А ти все одно за ними сумуватимеш.

Я думаю, якщо спитати будь-кого з тих, хто доживає свого віку, вони скажуть, що шкодують не лише за втраченим, а й за тим, що здавалося тоді незначним, недолугим, неідеальним. А насправді — це все і було життя.

Тож найкраща порада, яку я і сама можу дати: дивитись на кожну мить, як на щось цікаве. Просто бачити, як падає листя, як посміхаються люди. І дозволяти собі відчувати. В тому числі — смуток.

Я завжди кажу своїй дитині: смуток — це прекрасно. Бо з нього написано стільки хороших пісень і віршів. Обійміть свій смуток. Він, як і все інше, — не назавжди. Як і саме життя.

Це все — кольори нашого досвіду. І дозволити собі прожити їх — це нормально. Це і є ми. Це означає бути живою людиною.

Бо коли хтось завжди на позитиві — це викликає підозру. Часто за цим ховається депресія. І, на жаль, часто такі люди вкорочують собі віку. Тому краще поплач, коли сумно. Посмійся, коли весело. Пожалій себе. Обійми. Ляж під ковдру, дивись серіал, їж морозиво.

Ми так часто жорстокі до себе. Надто вимогливі. А треба — просто бути.