"Життя після травми є": історія Олександра Швачки — першого ветерана з протезом, який став ведучим

Олександр Швачка з позивним "Вовк" — ветеран війни, десантник 95-ї десантно-штурмової бригади, який із перших днів повномасштабного вторгнення добровольцем пішов захищати Київщину. Під час боїв за Макарів він отримав тяжке поранення, через яке довелося ампутувати ногу.

Проте Олександр не здався: пройшовши складну реабілітацію він став першим ведучим-ветераном з протезом на українському телебаченні. Нині він веде програму "Ранок у великому місті" на ICTV2, є рекордсменом світу з адаптивного стронгмену та співзасновником обʼєднання "Альянс Ветеранів".

Спеціально для LIGA.Life Олександр розповів про головні правила, що допомагають йому тримати форму — фізичну й ментальну, не здаватися у складні моменти, а також — що таке нормальне життя для ветерана після фронту.

Правила життя Олександра Швачки

— Головне правило в роботі — займатися тим, що приносить задоволення.

Я вважаю, що це актуально і для життя загалом. Якщо справа не надихає, вона приречена. Бо коли немає задоволення від того, чим займаєшся, зникає й бажання розвиватися, вчитися нового, прагнути до кращого результату. А це прямий шлях до професійного вигорання.

— Як ви ухвалюєте рішення у складних ситуаціях?

— Не повірите, але мій найкращий помічник у складних ситуаціях — це спорт. Тренування допомагає очистити голову від хаосу задач, емоцій і турбот. Після фізичної активності я можу зосередитись на справді пріоритетному — і ухвалити зважене рішення.

Далі включаються досвід, знання, моя професійна компетентність. Іноді я звертаюся по пораду до людей, які краще розуміються на темі — їхній досвід теж важливий.

Для мене ключову роль відіграють факти. Також важливою є думка близької, рідної людини з життєвим досвідом. А от інтуїцію використовую рідко — лише тоді, коли немає ні фактів, ні порад, ні зовнішніх підказок. Тоді вже доводиться покладатися на внутрішнє відчуття.

— Що допомагає вам відновлюватися і залишатися в ресурсі, коли навантаження зростає?

— Це сукупність чинників: здоровий сон, збалансоване харчування, підтримка близьких — усе це має велике значення. Але мій головний ресурс — спорт.

У мене зараз переважає розумова робота, постійний мозковий штурм. І я переконаний: щоб "очистити голову", найкраще — працювати над тілом. Фізична активність допомагає мені не лише підтримувати форму, а й ментально відновлюватися.

Я відчув це на власному досвіді — і почав займатися спортом систематично. Адже це ще й про дисципліну, мотивацію, регулярність. А коли навіть ці інструменти не дають бажаного ефекту — значить, час зробити паузу. Дати собі відпочити, побути наодинці з собою.

— Який момент у вашому житті став переломним і змінив ваше ставлення до себе, цілей і майбутнього?

— Після поранення моє життя набуло нового сенсу. Це сталося тоді, коли ми разом з іншими ветеранами встановили світовий рекорд у Мадриді — на фестивалі Арнольда Шварценеггера. Нас було восьмеро, і ми протягнули чотири вантажівки вагою 36 тонн. Тоді я вперше за довгий час відчув справжню гордість.

Нас переповнювали емоції, щастя було безмежним. Ми стояли перед камерами, давали інтерв’ю, отримували підтримку діаспори — і я раптом усвідомив, що я щасливий. Що всі ті місяці підготовки були недаремними. І тоді ж я вирішив: після повернення в Україну я хочу допомагати іншим ветеранам, особливо тим, хто ще на шляху відновлення. Показати, що життя після травми — є. Що можна ставити цілі й досягати їх, навіть якщо шлях до них непростий.

Менше ніж за тиждень після повернення я вже летів у США — на 48-й марафон морської піхоти. Ще не охоловши після Мадрида, я опинився на іншому континенті, серед нових викликів. Там, у Вашингтоні, я подолав 10 км на протезі. Це символічно, бо ще до поранення, маючи обидві ноги, я ніколи не бігав таку дистанцію.

А фінальним моментом стала моя поява на телебаченні. Саме завдяки спорту я став телеведучим. І в якийсь момент зрозумів: я не хочу повертатися до попереднього життя.

Бо тепер у мене — новий шлях. Усвідомлений, наповнений сенсом, з новими викликами, але й з великою внутрішньою силою.

— Чи були моменти, коли хотілося все кинути?

— Так, такі моменти бувають — особливо, коли ти довго перебуваєш у стані постійної активності, не даєш собі відпочити, а ще й у житті не все складається так, як хочеться. У такі хвилини з’являються думки: "А може, нехай летить воно все шкереберть?". Але тут спрацьовує якийсь такий цікавий механізм: я одразу згадую про тих, хто зараз в окопах. Про тих, кому справді важко. І на цьому фоні мої проблеми здаються мізерними. Мені навіть стає соромно скаржитися. Це повертає мене до реальності, додає сили йти далі — розв'язувати проблеми, долати труднощі й не зупинятися.

— Що для вас означає "нормальне" життя після фронту?

— Нормальне життя після фронту, це коли ти відчуваєш підтримку рідних і близьких, держави й суспільства, а не чуєш у ЗМІ про чергову порцію корупції в країні, чи несправедливе правосуддя! Ну, а потім уже все інше: наявність гарячої води у крані, мʼяке ліжко, суха й тепла кімната, електрика, умовний мир і не чутно слів 200, 300…

Бліцопитування

• Корисна звичка, що працює для вас? Фізична активність — життєво важливий складник.
• Формула балансу? Робота, що надихає і приносить задоволення, підтримка близьких і вміння робити паузи для відпочинку.
• Улюблена книга? "Племʼя", автор Себастьян Юнґер.
• Найкраща порада, яку ви коли-небудь отримували? Не слухай дурних порад.
• Джерело сили або натхнення: Моє натхнення, в першу чергу, це мої донечки.

Яким ви бачите нове покоління ветеранів в українському суспільстві?

Нове покоління ветеранів має стати лідером і прикладом у суспільстві, чиє слово буде вагомим і важливим.

Ветеранській спільноті необхідно створювати й реалізовувати нові ініціативи, бути соціально активними, обʼєднуватись навколо фронту та тилу, адже наше життя сьогодні — це війна.

Дуже важливо, щоб ветерани були видимими — не лише як герої, а як професіонали в цивільному житті. Тому що вони — це приклад і величезний ресурс, який має стати рушійною силою для відновлення України! Воля, Свобода та Незалежність!