Що в холодильнику Ірени Карпи: письменниці, музикантки і культурної дипломатки у Франції
Ірена Карпа - музикантка, голос гуртів "Фактично Самі" та Qarpa, авторка понад десятка книг, остання з яких – "Як виходити заміж стільки разів, скільки захочеться", була ведучою не однієї програми на українському ТБ та дописувачкою молодіжних журналів під псевдонімом Соя Лось.
П'ять років тому Карпа стала першим секретарем з питань культури посольства України у Франції. Там вона мешкає і донині з сім'єю та псом в паризькій квартирі з крихітною, але затишною кухнею.
Для LIGA.Life Ірена провела тур по своєму холодильнику, розповіла про харчові уподобання, за якою українською їжею сумує та чому в Парижі такі маленькі кухні.
Ми дуже інтуїтивні харчуватори
Я прокидаюся з думкою про те, що сьогодні в мене солодкий або солоний настрій. Сильно люблю жерти. І коли є більше часу – ми робимо бранч: там і авокадо-тости, і круасани на додачу, і ягоди, йогурти, яйця, лосось засолений.
Люблю, коли брекфест перетворюється в ланч.
А коли немає часу, до 11 години п’ю лише каву. Або якщо комусь не впадло, йдемо за круасанами і я знову ж втішаю себе, що до 12 можна їсти круасани. Потім, правда, ми солодке можемо жерти ще і в обід, і ввечері...
...вірю в те, що ми не товстіємо, бо їмо дуже багато спецій.
Спеції досліджувала я, як і все в цьому житті, емпірично. Відразу після університету поїхала жити в Індонезію і там привчилася на сніданок їсти в прикусочку перець чилі зі смаженим тофу. І вважала, що це вбиває абсолютно всі віруси, бактерії, всю заразу, яка могла на мене там напасти.
Тож тепер можу васабі їсти ложками, чистити ним зуби і нічого особливо не відчувати.
Я абсолютно залежна від спецій. Гострі приправи додаю фактично до всього: в європейській кухні це буде чорний перець, в азійській – імбир, зелений чи червоний чилі. У мене є дуже багато індійських спецій, різних південно-азійських, тайських, карі.
Ну а чилі, імбир і часник – це така основа всіх основ, якщо ти хочеш готувати азійську кухню.
Також є сіль з острова Нуармутьє – це французький острів в Атлантичному океані, він відомий цією сіллю і ще маленькою картопелькою, яка росте в солоному грунті. Ще цей острів відомий своїми прекрасними устрицями. Там ми щоліта проводимо мінімум тиждень, бо в родини мого чоловіка є там домівка. І там я на базарі купую цю сіль, мені її вистачає на рік.
З червоним – це з перцем D`Espelette, а інша – fleur de sel. Це сіль, зроблена з пінки, яка утворюється на соляних ставках, вона більше цінується, ніж кам’яна. Fleur de sel звучить, як "квітка солі". Вона грубого помолу. Не знаю, як солити дрібною сіллю, мені треба відчувати цю структуру в пальцях. А загалом, ніколи не знаю скільки грамів чого класти, все інтуїтивно, як і зі спеціями.
Завжди знаю, чого хочу з’їсти наступної години. Чула, що це ознака здорової психіки
З їжею я дуже спонтанна: от сьогодні відчуваю, що хочу індійської кухні – пішла купила правильних продуктів і додала всі спеції, які у мене є.
Але якщо купувати їжу на тиждень чи на кілька днів – це я роблю тільки на базарі, коли знаю, в якій ятці найкращі овочі, зелень і я знаю, що вони спокійно зможуть лежати в холодильнику. Чи рибу, яку солитиму, я теж куплю на базарі.
Знаю, що базар тут хороший в четвер.
Не тримаю в холодильнику м’ясо. Я його купую і одразу готую.
У холодильнику тримаю карі-пасту. Це така штука, яку додаєш, коли тобі лінь терти імбир і різати часник – ти просто чвякаєш це на сковорідку на олію і вже потім кидаєш м’ясо, овочі, заливаєш все це кокосовим молоком. Це така основа основ.
Хрін – це те, що не можу купити тут, бо принципово не ходжу у російські магазини
Тому мама передає. Це таке українське васабі. Від нього аж іскри з носа сипляться.
У дверцятах ще є соєвий соус, рибний, який додається для смердючості, аби був характерний азійський присмак. Є песто, сушені помідори, пармезан, бо діти часто їдять італійську кухню.
Коли мене запитують, що передати – я кажу огірків. І з мене всі ржуть
Щоб купити маленьких огірочків – треба летіти в Україну. Тому що тут ці огірки такими кабанами вирощують. Я навіть на базарі нормальні знайти не можу. У магазинних відчуття, що вони одразу в пластику ростуть і без смаку.
Але я і їх використовую, коли роблю райту: додаю огірки, помідори і багато кумину, який забиває цю відсутність смаку. Або коли роблю дзадзикі: з грецьким йогуртом змішую огірок, м’яту і багато часнику. А цей огірок просто текстуру дає.
Як змінилися смаки після переїзду: якщо в Україні я багато готувала азійської кухні, індійської, тайської. То тут більше почала середземноморської.
Вона, мабуть, найбільш збалансована: тут і овочі, і білки, і олія оливкова. В Україні п’ять років тому для цього продуктів ніде було купити.
У дітей guilty pleasure – сухі макарони, типу мівіни, можуть їх і сухими їсти
Тільки воно зараз не так тут називається, а рамен. Вони надивилися цього на Тік-Тоці і всі хочуть робити спайсі рамен-челлендж.
Звичайно, вони з’їдають одну ложку і потім бігають кричать, як угорілі. І я це все або радісно викидаю, або як українська мама – доїдаю.
Але я ним особливо не гребую. По-перше, беру в гори і готую смажені макарони. Як людина, яка жила в Індонезії, знаю, що це абсолютно нормальна їжа.
Ти його сухим кидаєш на сковорідку, додаєш олію, спеції і що Бог послав – в Індонезії додають тунець, на Папуа ми так їли.
Вдома теж таке роблю. Коли закінчується соба (гречана локшина), то запросто можу зробити каструлю цього рамена, але ще докину туди сушену цвітну капусту, яйце варене навпіл розрізане, тофу. Щоб не просто такий макарон, а щоб щось було там корисного. Для очищення совісті.
Моє guilty pleasure – на ніч нажертися сиру до вина і зранку з запухоном встати.
Чи там солененьких оливочок. От зі шкідливого я більше по соленому. Але бачиш, будь-яку їжу можна обернути в щось корисне.
На українську кухню мене пробило тільки у Франції, тому що діти почали вимагати борщика, як у бабці. І я зварила свій перший борщ у Парижі.
Так само наліпила вареників. Як українська жінка: залишилася картопля після раклета, чоловік-француз каже: "Викидаємо". Кажу: "Ти що, зараз потовчу і будуть вареники!". Усі вдома люблять вареники, чоловік теж, і борщ дуже любить.
Я якось більше оукраїнилася вже у Франції. В Україні я те не готувала, бо там до мами чи бабці в гості можна прийти і нажертися борщу. Зате тут це екзотика, немає навіть нормального ресторану українського, доводиться все самому робити.
Якби мене виселили в Зімбабве – впевнена, що почала би пекти круасани, бо у мене стався би дефіцит круасанів.
А так у нас навпроти дому булочна з круасанами номер один у Франції. Кращих ніде не куштувала, тому навіть не буду тягатися з цією булочною.
Я багато пекла на карантині: і солених пирогів, і солодких. Одного разу навіть наполеон з горя спекла.
З останнього, що зацінили й діти – моркв’яний пиріг. Купили ми в Нормандії величезний куль з овочами і там була купа моркви, от я і давай шукати, куди її діти.
За рецептом, берете 500 грамів моркви, натираєте її, фігачите туди чотири яйця, склянку борошна, цукру, скільки вам хочеться, спецій, як для пряничних чоловічків, трохи ваніліну і розпушувача, але я клала сухі дріжджі, оливкову олію.
Ставите десь на 180 градусів і за хвилин 40 у вас спікається афігітєльний carrot cake з хрусткою скоринкою і ніжною серединкою.
І під холодне молоко з’їдається за секунду.
Маленькі кухні – це просто жах. Особливо якщо приїжджає мама з України, розійтися тут просто неможливо.
Кухні тут у таких османських будинках – це із серії "ну навіщо тобі, ти пані, сама не готуєш, тобі приносять їжу". Ми на другому поверсі живемо і це вважалася ще та панська квартира. Певно, кухня для них – це було таке, щоби піти заварити собі каву.
І всі кухні в будинках, які залишилися після цієї Османської перебудови Парижа, такі міліпіздричні.
Звикнути до цього дуже важко. В Україні кухня в трущобах – це нормальна кухня, порівняно з цими. У них просторі вітальні, нормальні спальні, але з кухнями така біда.
Тут важко розвернутися. Це завжди місце для конфліктів. Коли готую – всіх виганяю з кухні, тільки пес мені не заважає. Собака – постійний житель кухні. Це наш утилізатор і еко-працівник. Вона вилизує тарілки перш ніж їх миємо.
Самотнє шампанське на поличці і одна фуа-гра – типовий набір тут для Нового року та Різдва.
І фуа-гра опинилася у нас випадково: неподалік є типовий Мішленівський ресторан з мінімальним декором. Ти туди не йдеш, бо думаєш, що там буде їжа за всі гроші світу.
Але на карантині вони влаштували надворі якийсь двіж. У нас перша думка була, що вони збанкрутіли і продають свої склянки, а нам саме потрібні були келихи. Підходимо, а там дегустація шампанського, фуа-гри. Це продавали людям на Різдво.
І вони виявилися такими кльовими, молоді пацани, розповідали історії, наливали вино. Говорили, щоб купували вечерю завчасно і приходили, як вони відкриються. І ми прониклися та купили пів кіла фуа-гри. Тож будемо їсти її удвох, як "мальчіши-плохіши", бо мама теж готує фуа-гру.
Виявилося, що у них не такі космічні ціни: за 55 євро ти можеш взяти дегустаційне меню на шість страв. Думаю, карантин якось розмив ці кордони, позбавив дурного пафосу, гонору.
Де можна смачно посидіти в Парижі, коли таки закінчиться карантин, від Ірени Карпи:
- La Maison d’Isabelle – пекарня з "найсмачнішими круасанами у Франції".
- Alliance – Мішленівський ресторан, де їжа виявилася не за всі гроші світу.
- L'avant Comptoir De La Mer – "ідеально для хорошого вина та знайомств".
- Le Vin en Bouche – вино, фуа-гра і "з собою купити".
Більше таких історій:
Що у холодильнику Дмитра Борисова – ресторатора, у якого 6 дітей і понад 50 ресторанів
Що у холодильнику Андрія Худо: ресторатора, що відкрив Криївку, П'яну вишню, ще 100 кнайп
Що у холодильнику Марії Карачиної: тренерки, марафонки та авторки книги Never Stop
Що у холодильнику Інни Поперешнюк: співзасновниці "Нової пошти" і "100 років тому вперед"
Що в холодильнику в Юлії Богдан: фітнес-тренерки, йога, любительки простої та здорової їжі
Усі фото з паризької кухні Ірени Карпи для LIGA.Life зробила Ліка Романко.