Стрибок з трампліна на Олімпійський п'єдестал. Як склалося життя Іллі Кваші після медалі

У 2008 році Ілля Кваша завоював бронзову нагороду на Олімпіади у Пекіні. Після цього спортсмен двічі виступи на головних спортивних змаганнях світу, а також планував виступ на Олімпіаді-2020 в Токіо. Проте Ілля раптово прийняв рішення покинути професійний спорт у 2017-му.

У інтерв’ю для Liga.Life Ілля Кваша розповів, чому вибрав стрибки у воду, що відчував, стоячи на Олімпійському п’єдесталі у Пекіні, та чому вирішив піти зі спорту.

"Відбір у секцію зі стрибків у воду я не пройшов"

Чому стрибки у воду? Ви тільки уявіть, мої шкільні друзі розповідали, що ходять на футбол, на бокс, а мені дають запрошення на секцію зі стрибків у воду! Це було щось нове, незвичайне. Ми з мамою вирішили, що варто спробувати і пішли на відбір.

Це було моє перше тренування. Тренери проводили відбір дітей у секцію зі стрибків у воду, і я його не пройшов.

Але потім мені дали другий шанс! Адже в мене було бажання займатися. Так поруч зі шкільними заняттями та класами з акордеона з’явились тренування зі стрибків у воду. 

Спорт і музика три роки йшли паралельно, поки не додались ранкові тренування зі стрибків о 6:30. Спочатку організм витримував, але потім я почав засинати на заняттях, і це не дуже сподобалось моїм викладачам.

Так я вирішив покинути заняття музикою.

"Мій перший трофей досі зберігається у батьків"

Пам’ятаю свої перші серйозні змагання у Дніпропетровській області. Тоді я отримав своє перше золото! Мені вручили золоту медаль, диплом і вазу, яка була для мене справжнім трофеєм. 

Усю дорогу від Дніпропетровська до Миколаєва я не випускав її з рук. Медаль також не знімав. Тоді була зима. На вулиці було дуже слизько.

Ми вийшли на зупинці у Миколаєві, і я дуже боявся підковзнутися та впасти разом з вазою. Та за іронією долі так і сталося! Нас з вазою врятував рюкзак! Тому мій перший трофей досі зберігається у батьків. 

"В мене не було дитинства та юності"

Заради блискучого результату мені потрібно було відмовитись від усього. У 15 років я почав прогулювати тренування, тому що хотілось гуляти з друзями, як робили усі мої однолітки.

Та мені вчасно пояснили, що в мене є ціль, на якій потрібно зосередитись. Стало легше лише на третьому курсі університету, коли дозволили скласти індивідуальний графік і спокійно тренуватися. 

Тому цей період пройшов без регулярного спілкування з друзями і прогулянок. По суті в мене не було дитинства та юності.

"Спортсмени зі стрибків у воду займаються хореографією"

В нас багатогранний вид спорту. Ми тренуємося в залі спеціальної підготовки, де є батути та сухі трампліни. Вони стоять над поролонними ямами, і ми туди стрибаємо, відшліфовуючи певні елементи. 

Також спортсмени зі стрибків у воду займаються хореографією. Вона допомагає тренувати гарну техніку рухів. Тому що потрібно гарно тягнути носак, пальці, кисті.

Адже на змаганнях є окремий бал за враження суддів. Максимальна оцінка – 10 балів. Але через те, що в тебе кисть не натягнута, тобі можуть поставити вісім балів.

Також в нас є спеціальна фізична підготовка для розвитку швидкості та силових якостей. Не варто забувати і про тренування в тренажерному залі.

М’язи мають бути в тонусі, щоб забезпечити максимальне відштовхування від трампліна. Тобто стрибки в воду – це комплексний вид спорту, який поєднує у собі декілька дисциплін.

"Відчуття від Олімпійського п'єдесталу ні з чим порівняти"

Коли ти готуєшся до перших у своєму житті Олімпійських ігор, у тебе є момент неочікуваності. Ти не знаєш, чого чекати. Мені було двадцять років. Олімпіада в Пекіні у 2008 році була моїми першими дорослими змаганнями. 

Ми з моїм партнером Олексієм Пригоровим виступали у категорії синхронних стрибків з триметрового трампліна. Про нас як спортсменів ще ніхто не знав.

За срібло ми боролися до останнього, але перемогли більш досвідчені спортсмени. Ми завоювали бронзу. 

Відчуття від Олімпійського п'єдесталу ні з чим порівняти. Тоді були і радість, і сльози щастя. Ми не вірили до останнього.

Я пам’ятаю, як до нас підбіг тренер і сказав, що в нас медаль. Я стою біля поручня від джакузі, дивлюсь на табло і просто не відчуваю підлогу під ногами. Тренер мене підхопив, поставив на ноги і привітав з бронзою. 

"Олімпіада-2012 – це найбільш прикра поразка за всю мою кар’єру"

Якщо на першій Олімпіаді на нас надіялись та вірили, то під час другої Олімпіади у 2012 році в Лондоні від нас чекали медаль. Ми успішно пройшли чемпіонати Європи, Кубок світу, боролись до останнього на Олімпіаді, але залишились за крок до медалі через сумнівне суддівство.

Це історія про суб’єктивність нашого виду спорту. На Олімпіаді 2012 року бронзовим призером судді трошки допомогли. Один з атлетів мав помилку, але на неї обережно закрили очі.

На нас тоді не давили, але нам й не допомагали. Взагалі Олімпіада-2012 була дуже сумнівною з точки зору суддівства. Це, напевно, найбільш прикра поразка за всю мою кар’єру. 

"Під час змагань на Олімпіаді в Ріо піднявся ураган і почав зносити атлетів з трамплінів"

На третій Олімпіаді в Ріо-де-Жанейро у 2016 році я виступав з індивідуальною програмою. Ми не пройшли з іншим напарником на синхронні стрибки, тому мав захищати честь України самотужки. 

На початку змагань піднявся ураган і почав зносити атлетів з трамплінів. Я став на трамплін, а мене здуває. Підіймаю руки, і мене знову здуває. Стрибнув, але не на відмінно.

В мене вже було в кар’єрі таке, що я стрибнув і вдарився головою об трамплін. А тут я пройшов за 2 см від нього. Дивлюсь на результати, а в мене там оцінки і два, і три.

Моя команда була дуже налякана, переживали, щоб я знову не травмувався. Боровся за медаль, але у результаті став п'ятим.

"Чим гірше перед стартом, тим кращий результат"

В мене не було легких медалей. Вся кар’єра – тернистий шлях. Як не спина, так рука, як не рука, так плече. Постійні травмування. Як каже мій тренер про мене: "Чим гірше перед стартом, тим кращий результат".

В мене є медаль, яку я отримав, виступаючи на дорослому Чемпіонаті Європи. За три дні до змагань я вдарився руками об трамплін і розбив повністю ліву кисть.

Розрив тканин, втрата двох нігтів. Мій спортивний доктор не дозволив нідерландським лікарям зашивати мені руку, адже я тоді не зміг би стрибати. В нас ще була надія на виступ. 

У 2011 році в мене була серйозна черепно-мозкова травма. Це сталося перед Чемпіонатом світу. Ми прийшли в бойову готовність, і у фіналі Чемпіонату України під час стрибку я вдарився головою об трамплін, впав на дно басейну і не виплив. Тренер в одязі разом з моїм товаришем стрибнули у воду та врятували мене. 

Фізична реабілітація зайняла 2 місяці. Але була психологічна травма. Страх знову вийти на трамплін та повторити свій стрибок. Голова йшла обертом. Тоді ми готувались до Універсіади. Довелося займатися з психологом, щоб нарешті побороти свій страх.

На останньому тренуванні з 17 чи з 19 спроби я наважився стрибнути. Проскочив трамплін на відсотків 60, але це була перемога. Зробив три сальто і швидко вилетів з води, щоб знову стрибнути поки є запал адреналіну.

Тренер був неймовірно щасливий. До речі, на Універсіаді я отримав срібло та бронзу.

"Спортсмени – забобонні люди"

У спортсменів дуже багато різних традицій та повір’їв. Взагалі вони дуже забобонні люди. Наприклад, нам важливо, щоб капці стояли в правильному місці. 

Також, рушник має бути кинутим у "щасливе місце". Якщо промажеш, потім думаєш, що під час виступу щось станеться. Не факт, що ти стрибнеш погано, але все-таки на психологічному рівні це працювало.

"Національне визнання до мене прийшло під час участі у телевізійному проєкті"

Багато людей взагалі не знають, що таке стрибки у воду. Коли зі мною знайомляться, і я розповідаю, чим займаюсь, люди кивають головою і кажуть, що я плавець. Проте я, як мінімум, замалий зростом для спортсмена з плавання.  

Зараз спорт більше пропагується. Спортсменів знають завдяки соціальним мережам, а мене після бронзи на Олімпійських іграх ніхто не знав. Як це не прикро, але національне визнання до мене прийшло під час участі у телевізійному проєкті "Вишка", яке транслювалось на каналі "1+1". 

Нещодавно я отримав свою табличку на Площі слави у Києві. Це також національне визнання. Тепер це моє місце сили, куди можна приводити друзів, показувати їм. А потім дочка подорослішає, прийде з друзями і скаже: "Дивіться, дівчата, це мій тато!". Завжди приємно отримувати визнання у своїй сфері в масштабах країни.

"Розуміння, що будь-який удар об воду може стати фатальним, вбиває"

Піти з професійного спорту було болючим рішенням. Я хотів піти з індивідуальних змагань, щоб максимально готувати синхронну програму для Олімпіади-2020 в Токіо. Але наприкінці 2017 року мені зробили операцію на нирки. Це змінило мої плани на майбутнє. 

Мене не зупиняла ні травма голови, ні плеча, ні спини. Я проходив шлях реабілітації та повертався в спорт.

Проте навіть з ризиком залишитися людиною з інвалідністю я намагався повернутися в спорт. Але з початком тренувань фізичний стан різко погіршився.

Я не міг виконати 30-40% того навантаження, що було раніше. Тоді було прийнято рішення піти з професійного спорту.

"Амбіції тренера національної збірної в мене є"

Зараз я не працюю у професійному спорті. Вирішив для себе, що буду набиратися досвіду і тренувати людей на любительському рівні. Так би мовити, нести спорт в маси. Зараз готуюсь до запуску власного клубу для спортсменів-любителей.

Можливо, разом з федерацією заснуємо перший любительський кубок України зі стрибків у воду. Ідей та планів купа. 

Мені часто ставлять питання, чому я не пішов в тренери національної збірної. Маю одну коротку та точну відповідь: у нас різні погляди на концепцію тренувань та підготовку спортсменів з теперішнім головним тренером. Зараз кожен з нас на своїх місцях. 

Моя ініціатива підтримується федерацією, цього мені достатньо. Проте амбіції тренера національної збірної в мене є. Якщо буду там потрібен, я завжди готовий. Хотілось б виховати спортсменів, які будуть на голову вищі за моє покоління.