Як сімейна лікарка рятувала поранених та приймала пологи при свічках в окупованій Бучі

Проте ворожа техніка була. Далі – пряма мова.

Війна мене не зупинила

До війни у мене було звичайне життя багатодітної мами – в забігах між двома роботами та родиною. З 2010 року працюю в Ірпінській центральній міській лікарні. Під час пандемії мене тимчасово перевели лікарем-терапевтом для лікування COVID-хворих.

Паралельно вела прийом у медичному центрі. На щось інше, окрім трьох дітей (18, 12 та 8 років), чоловіка та домашніх улюбленців (песика та кота) у мене просто не вистачало часу.

24 лютого прокинулась від свисту за вікном та сусідки, яка прийшла до нас зі словами: "Люди, війна почалась!". Я скептично поставилась до новини: "Як почалась, так і закінчиться", – розвернулась і пішла спати далі.

Прокинувшись, зрозуміла, що це не жарти. Чоловік переказав увесь жах, який встиг прочитати в новинах. Страху не було. Лише одна думка: "Коли оголосять воєнний стан, я буду потрібна у військовому шпиталі. Ми будемо працювати в режимі нон-стоп для допомоги пораненим".

Лікарню вже перепрофілювали. Головною робочою силою стали анестезіологи, травматологи та хірурги. Вони надавали допомогу травмованим.

Хворих із мого інфекційного відділення максимально виписали. Залишились лише важкохворі та нетранспортабельні.

Раптом до мене підійшов завідувач: 

– Ввечері їдь додому спати.

– Нікуди не поїду. У будь-який момент вам знадобляться додаткові руки. Мені треба бути тут.

– Ти що, головний хірург? Станеш за операційний стіл? Ми не знаємо, що буде далі. Їдь додому, до дітей. Тебе викличуть за потреби.

Опиралась до останнього, але все ж поїхала додому. Зараз розумію, що це було правильним рішенням. Адже 26 лютого повністю перекрили проїзд із лікарні до дому. 

Чоловік одразу запропонував виїхати з міста. Він дізнався, де можна заправити машину, адже бак був майже пустим. Я відмовилась: "Ми нікуди не поїдемо. У мене першого березня чергування. Маю бути на роботі".

Залишились. Цілу добу боролась із відчуттям провини. Здавалося, що я кинула місце, де була дійсно потрібна. Мене розривало відчуття зради: люди помирають, а я лежу вдома з дітьми та чоловіком.

Завідувач заспокоїв: "Сили терапевтів у лікарні не потрібні. Ти мусиш бути мамою, поруч з дітьми".

Поплакала і пішла вигулювати собаку. Зустріла сусідку, яка дуже зраділа мені: "Слава Богу, що ти тут, на нашій вулиці. У нас є лікар, тепер ми будемо спокійні". 

Мене це також тішило: "Ура! Буду працювати тепер тут". Згодом я в цьому остаточно впевнилась. Лікувала все: головний біль, гіперкриз, блювання, панічні атаки, істерики. Роботи точно не бракувало.

Перша ціль – аптека

Першого березня планувала вийти на чергування. Також чекала виклик у новостворений військовий шпиталь. Так і не почула бажаний дзвінок. Шляхи перекрили, а ворожа техніка зайшли в Бучу.

27 або 28 лютого танк розбомбив аптеку в сусідньому дворі. Ми з сусідами одразу побігли сортувати ліки. Розклали все у ящики, а ампульні антибіотики, перев'язувальні матеріали, антисептичні засоби зібрали в купу і віддали через тероборону в лікарню. Хто ж тоді знав, що через декілька днів все це мені знадобиться?

В мене страху не було, скоріше знервованість. Укриттям стала квартира, у підвал не спускались. Облаштували собі схованку за принципом "двох стін".

Після аптеки вони перейшли на людей. Стріляли у звичайних цивільних. Це лише посилювало напруження. Люди почали евакуюватись, бігти, тікати. Нам залишали ключі. Коли їжа закінчувалась, збирали продукти з холодильників сусідів та роздавали. 

Якщо виникала проблема, наприклад, труби протікали в підвалі, ми з чоловіком спускались туди, вибивали замки та стіни, щоб дійти до кранів та перекрити їх. Коли зникло світло, організовували переноски, щоб всі могли зарядити телефони від генератора. Паралельно лікувала та консультувала з приводу ліків. 

Відчуття незахищеності нас лише згуртувало з сусідами. Ми стали однією дружньою родиною, допомагали одне одному, ділились ліками та їжею.

Ворожа куля

П’ятого березня у будинку вимкнули світло. Було темно, під’їзди закриті. Раптом ми почули сильний крик без слів, без прохань про допомогу. Мій чоловік все поривався вийти і подивитися, хто кричить. Я зупинила: "Там не просять допомоги. Ми не знаємо, що це. Можливо, провокація. Увімкнуть світло, тоді і подивимось".

У ту ніч від криків не спав весь під’їзд. Зранку я вийшла на прогулянку з собакою і побачила чоловіка, який лежить на голій підлозі. Ноги перебиті. Одяг закривавлений, під’їзд залитий кров’ю.

Оцінила ситуацію: чоловік не може рухати ногами, нижче поясу тіло оніміло, але чутливість збереглась. Ноги нехолодні. Тобто кровопостачання не порушено. 

Переді мною лежав Володимир – сусід із другого під’їзду. Зранку він вирішив відвідати рідних у сусідньому житловому комплексі. О 15:00 повертався додому, коли ворожа куля перебила кістки. Він лежав на дорозі, поки сусіди не перенесли його у під’їзд. Саме він кричав від болю всю ніч.

Розуміла, що про мобілізацію в лікарню не варто й думати. Ми в окупації. До нас ніхто не доїде. Треба діяти тут і зараз. Розрізали на ньому одяг, познімали все брудне, обробили рану.

На щастя, 25 лютого старша медсестра віддала мені оберемок бинтів на роботі. Вони нам дуже знадобились. Усі інші ліки принесли сусіди – хто що мав. У ящику з ветеринарною допомогою ми знайшли спиртовий розчин антибіотику. 

Постійно контролювала процес, міряла тиск. До того ж, він не мав супутніх патологій. Щоб не було зневоднення, знайшли електроліти – розчин для поповнення водного балансу. Це замінило внутрішньовенне вливання розчинів.

Перші два дні йому було важко. Все боліло. Проте на третій день стало краще:

– Ірочка, як ви думаєте, якщо я тут закурю, мені ніхто нічого не скаже?

– Володю, ви хочете курити? Я вам зараз сама цигарки знайду! Це дуже хороший знак. Значить, ви на шляху до одужання. Все буде добре.

Володимир був для мене героєм. Він пролежав 5 діб на утеплювачі будинків у під’їзді, огорнутий простирадлом. Терпів біль, зціпивши зуби. 

Прострелена машина

Моя сусідка Наталя активно допомагала іншим. Її попросили нагодувати багатодітну родину. Запитали, чи вона не знає лікаря, бо привезли двох поранених.

Будинок із постраждалими стояв у кінці вулиці. Оскільки ворожа техніка була неподалік, довелось бігти через гаражі та вулички. Паралельно сварилась із чоловіком – боявся за мене, а я не могла інакше.

У квартирі лежала жінка з простреленою гомілкою та її 1,5-річна донька з глибокою раною ноги. Виявилось, родина жила в Ірпені і вирішила евакуюватись через Бучанський залізничний переїзд. Дорогою їх зупинили ворожі військові, почали стріляти по машині.

Вибігли на вулицю та забрали всіх потерпілих. У кімнаті зібрались зовсім незнайомі одне одному люди.

Сусіди приносили медикаменти, бинти. Рана жінки вже була перев’язана. Виявилось, власники квартири зателефонували знайомому хірургу та отримали консультацію з першої допомоги. Нога була добре зафіксована. Я просто поклала жінку в правильне положення, поміряла тиск та знеболила.

У дитини була теж перев’язана нога, але це могло б призвести до знекровлення, атрофії м’язів чи втрати кінцівки. Наклала правильну перев’язку, дала дитині нурофен, а сама пішла шукати антибіотики для мами.

За 10 хв знайшла у сусідньому домі. Жінка дала цілу пачку! Дівчинці хотілось знайти антибіотики в сиропі. На щастя, знайшла, але через те, що російська техніка стояла вже на проході між будинками, чоловік мене не пускав. Врешті, через добу мене ніхто не втримав. Гаражами добігла до пацієнтів.

Приходжу, а власник квартири каже, що їх вже немає. Серце в п’ятки:

– Як немає? А де вони?

– Я їх переніс на іншу частину Ірпеня. 

Подальшу долю родини не знаю. Проте розумію, що з ними все добре, адже їм вчасно надали першу допомогу.

Пологи при свічках

25 лютого під час прогулянки з собакою сусідка розповіла, що в домі залишилося троє вагітних. Дві були на 38 та 40 тижнях. Була надія, що вони вчасно евакуюються. Адже шляхи відкриті, можна їхати.

Вагітна на 38 тижні виїхала на початку березня. 2 або 3 березня мені написала колега з лікарні: "Ірино Георгіївно, у вас на вулиці Тарасівській почались пологи". Вона назвала мій номер будинку. Одразу згадала про жінку на 40 тижні. Побігла до них на восьмий поверх. Стукала, кричала – ніхто не відповідав. З п’ятого разу нарешті додзвонилася до майбутньої мами: 

– Доброго дня, ви вагітна?

– Так, вагітна.

– Ви народжуєте? 

– Ні.

– А що відбувається?

– Нічого, я в машині. Катаюсь.

– Добре, збережіть мій номер. Я лікар, не гінеколог, але якщо вам буде потрібна моя допомога, можете зателефонувати. Мешкаю у вашому будинку. Я допоможу.

– Дякую. До побачення.

Через 10 хв мені зателефонувала голова ОСББ: "Іро, що сталося? Хто народжує?". Виявилось, повідомлення про вагітну дійшло аж до міської ради. Вони прислали гінеколога Геннадія, який чекав пацієнтку. 

Пояснила ситуацію, взяла номер на випадок, якщо пологи дійсно почнуться. Лікар поїхав, а через 5 хв приїхала Ганна – майбутня мама.

Вона була такою врівноваженою, спокійною, позитивно налаштованою. Здавалося, ця людина взагалі не знає про війну. Виявилось, за нею мала приїхати машина та забрати в Житомир. Полегшення. Вони поїдуть, і мені не доведеться приймати пологи.

Минуло декілька днів. У будинку остаточно зникла електроенергія. Підіймаючись, сходами зустрілась із братом Ганни:

– О, добрий день! А ми ще тут.

– Ми – це хто?

– Ми всі тут. Я – брат Ані.

– В сенсі – ви тут? Ви ж мали поїхати в Житомир.

– Ми подумали і вирішили, що нікуди не поїдемо. Ми лишаємось тут. Все буде добре!

Але як може бути добре, якщо в будинку ні світла, ні води, а місто в окупації? Ми закриті, ніхто нікуди не міг вийти. Була надія на якийсь зв’язок. Проте в мене навіть інтернету не було, щоб пригадати теорію, яку вчила 20 років тому. Вперше буду приймати пологи!

Ввечері 7 березня моя сусідка Віка сказала, що у Ганни тягне поперек. Напевно, цієї ночі будуть пологи. Так і сталося. О 4:00 у жінки відійшли води. Взяла пульсоксиметр, тонометр, фонендоскоп та заряджену на максимум лампу, щоб після пологів перевірити родові шляхи.

Ганна народжувала при свічках, романтично, в ковдрах на підлозі.

Звичайно, у мене в голові виринали всі ризики та страхи – коротка плацента, обвиття пуповиною, асфіксія, післяпологова кровотеча. Коли вийшла голівка, у Ганни трішки призупинилась родова діяльність. На етапі виходу плечиків дівчинка не дихала.

Це був піковий момент страху за весь період війни. Здавалось, ми можемо втратити дитину. Раптом навколо шиї я побачила фрагмент білої шкіри. Перша думка – обвиття пуповиною! Це мене ще більше злякало. Адже я не бачила обстежень, не розуміла довжину пуповини. 

Проте паніка була лише всередині. Не мала права показати свою невпевненість чи нерозуміння ситуації. 

Як це б смішно не звучало, але це виявилась не пуповина, а біленьке плече. Ми просто повернули плечовий пояс, а о 7:00 народилась та почала дихати дівчинка Аліса.

Коли я взяла її на руки, перша думка: "Ура!". Не чула, що було за вікном. У нас була своя атмосфера злагодженої роботи, ніби ми не вперше приймали пологи.

До того ж, нам дуже допомогла Ганна. Вона була настільки спокійною, зібраною та впевненою у собі. Чітко діяла і чула. Вона на інтуїтивному рівні розуміла, коли тужитись, а коли ні.

Повернувшись додому після пологів, лягла спати, навіть не перевдягнула закривавлену футболку.

Ми прийшли вас рятувати

У день евакуації спустилась до Володимира, щоб розповісти його дружині про правила перев’язки. В цей час у під’їзд зайшов російський солдат. Він не погрожував, не стріляв. Приніс наркотичні знеболювальні, які дуже б допомогли сусіду. Проте у Володимира була принципова позиція:

– Я тебя, батя, спасу. Я сейчас пойду к нашим, мы тебя заберем в наш госпиталь в Гостомеле. Мы тебя там спасем, батя.

– По-перше, Гостомель – наш. По-друге, це ваш шпиталь, а не наш. Я нікуди не поїду. 

– Володя, подумайте. Тому що зараз є можливість врятувати вашу ногу. Це ваше майбутнє життя. Вам треба ходити, вам треба жити. Вони можуть вам допомогти, – втрутилась я.

– Краще здохну тут на плитці, ніж кудись із ним поїду. Від нього мені нічого не треба.

Це був єдиний російський солдат, з яким ми говорили. Він був впевнений, що прийшов нас рятувати. Я не втрималась:

– Без вашої допомоги взагалі б цього не було. У вас ніхто не просив допомоги.

– Вообще-то это не мы стреляли.

– Тобто це була я? Сиділа в закутку з гвинтівкою, щоб оце поранити чоловіка і доглядати за ним 5 днів? Це так у вашій голові намальовано?

– Ви не понимаете. Мы пришли с добром.

– Добро не ходить із пістолетом.

– Так у вас же тоже ружья.

– Нам довелось їх взяти в руки. Ми будемо навіть лопати брати, щоб хоч якось себе захистити. Без вашої допомоги було все добре. Володя жив та ходив своїми ногами, а зараз немає гарантії, що він взагалі стане на ноги!

– Так я же хочу ему помочь.

– Найкраще, що ви можете зробити, – знайти своїх друзів і поїхати звідси. 

– Вы не понимаете. Вы сами выбрали свою власть.

Не було сенсу продовжувати цей діалог. У нього зброя в руках, він у будь-який момент може розізлитися і вбити нас. 

Потім спустився мій чоловік. Солдат сказав йому, що вони нас не тримають. Ми можемо виїхати у будь-який момент. Потрібно було лише зав’язати білі пов’язки, не сперечатись на блокпостах та за потреби показувати документи.

Терпець чоловіка увірвався. Він сказав мені збирати валізу та негайно евакуюватись. Я говорила: "Ми не можемо. У нас Володя!". Він відповів, що я допомогла всім, кому могла. Треба їхати. 

Валізи я так і не зібрала, сіла в машину в закривавленій після пологів футболці. Так ми покинули Бучу.

Наш будинок нещодавно показав у своїх соцмережах Дмитро Комаров. Росіяни влаштували там справжній погром.

Наступного дня за Володимиром приїхала машина. Спочатку його прооперували в Ірпінській лікарні, потім – в Боярській. Мені зателефонувала його дружина, що він на апараті Ілізарова. Значить, він буде ходити.

Роздуми про героїзм

Усі ці історії не про героїзм, а людяність. Будь-хто, незалежно від професії, мав допомогти цим людям. 

Не люблю себе хвалити, але після пологів мій наставник сказав: "Цілуй собі ручки". Це був перший момент в житті, коли я дійсно визнала, що молодець. Це не було заради купи інтерв’ю, слави чи публічної подяки. Я просто робила свою роботу, яку дуже люблю.