"Наші військові просять виїжджати, але не всім є куди": як живе під окупацією Снігурівка

19 квітня виповнився місяць, як росіяни окупували Снігурівку – місто за близько 70 км від Миколаєва. 

Снігурівку регулярно згадував голова обласної військової адміністрації Віталій Кім. Казав, ситуація там складна, росіяни не давали провезти гуманітарну допомогу. Наприклад, 28 березня: "Про ситуацію у Снігурівці знаємо. Все не просто, заарештовують водіїв і беруть їх у полон, але ми намагаємося розв'язати питання".

За повідомленням Оперативного командування "Південь", окупанти обрали для розміщення підрозділів і техніки місцеву школу, подвір’я житлових будинків.

Далі – пряма мова Юлії Заліпської.

***

Коли все почалося (вторгнення. – Ред.), пішов ажіотаж по магазинах, до заправок і банкоматів – черги. Все розкуповували. Я сама 5 годин простояла в черзі, щоб хоч масло, борошно купити.

Люди вставали о 5-6 ранку, щоб чергу зайняти. У нас був свій хлібзавод, то люди з самого ранку туди йшли, були кілометрові черги.

***

З 14 березня почалися авіаудари по місту, в 6-7 ранку залітав літак і громив.

Десь 18 березня не стало світла, відповідно, й води. У нас джерельце є, спускалися туди по воду. 

***

19 березня, коли заїхали росіяни, я була на хлібзаводі. 

Чуємо – гул іде з боку Херсона, по польових дорогах – колона танків. Ми – урізнобіч, додому.

А ближче до обіду 19 березня почали їздити вулицями, хто виходив – махали руками, мовляв, ідіть додому, не наривайтеся. 

Розгромили залишки в магазинах. І потім роздавали дітям у бомбосховищі чипси, морозиво.

Мародерство процвітало. Спочатку росіяни позривали магазини, решту місцеві деякі ходили дограбовували.

Місцева влада кудись різко пропала. 

***

Через кілька днів почалися рейди по вулицях. У кожну хату заходили, перевіряли горища, погреби, сараї. 

Перевіряли паспорти, особливо прізвища чоловіків, що, може, попадуться їм наші. По 2-3 рази повторно приїжджали шукали зброю.

До цивільних претензій не висували. Але було, що люди померли, то не дозволили поховати на кладовищі, ховали на городі. Знайомий допомагав копати.

***

Моя співробітниця виїхала, я на залізничній станції працювала, а її чоловік вдома залишився. Доколупалися до нього, що вдома форма синя з погонами.

"Де табельна зброя, в нас так менти ходять". Він начальство аж в Херсоні шукав, який теж окупований, щоб підтвердили, що дружина на залізниці працює.

Тільки тоді відпустили. Казав, що бачив, що АТОвців, тероборону в місцевій поліції тримають.

***

Росіяни поокопувалися в місті, зайняли всі адміністративні будівлі.

Намагалися з людьми контакти налагодити, бо місцевої влади нема.

Місцевих з домів не виганяли, але через тиждень, коли освоїлися, заселялися в пусті хати, переважно по окраїнах.

І коли в них ротація була, то з пустих домів техніку виносили, другі на їхнє місце приїхали.

Сиділи в першій школі, наші намагалися їх звідти вигнати, але погрішності все одно є, без цього ніяк. Влучили в будинки житлові. На нашій вулиці теж було влучання, люди живі лишилися. Багато снарядів нерозірваних полишалося.

Зараз по різних районах є багато пошкоджених будинків, школи, магазини… 

Вони (росіяни. – Ред.) переміщуються Снігурівкою. По головній вулиці, де є приватні будинки, повиставляли свою техніку, їздять.

Відео, надані місцевими мешканцями Снігурівки, можна переглянути тут.

***

Зв’язку у Снігурівці немає. Я жила біля залізниці, там була точка, куди виходили зателефонувати рідним, що живі. А потім (росіяни. – Ред.) ганяли, не дозволяли телефонувати, бо розуміли, що ми передаємо інформацію.

Люди стараються з телефонами не світитись, бо їм сказали, що без попередження можуть стріляти за це. То місцеві переважно зранку вилазять десь на горища ловити зв’язок.

Купа людей шукають своїх, хвилюються, коли ті на зв’язок не виходять. То ми передаємо інформацію, стараємось за адресами, в кого взагалі зв'язку немає.

***

До окупації в моїх планах виїжджати не було, бо рідна хата, рідний дім. Ми робили запаси, щоб було як жити, коржики робили, бо хліба не було, звикали.

Але з дітьми під окупацією морально дуже важко. Люди чіпляли білі стрічки, писали "Діти" і виїжджали. Нас сусід вивіз 28 березня, бо мав у машині вільні місця.

Люди кидали кошти на рахунок, щоб їм так хліб завозили. Але автобуса вже 3-4 дні нема. 

Посилки налагодили волонтери передавати з продуктами. 

***

Зі Снігурівкою я щодня на зв’язку, полишалося там багато людей. 

Води теж. Хто в приватному секторі, то ще криниці має, а хто в п’ятиповерхівках – люди по 10 днів не миються, нема з чого їсти навіть зварить.

Природний газ ніби є, а в кого був у балонах, немає.

У місті є лікарня, там залишився лікар, по можливості помагає. 

Паска на носі, а вони без грошей. 

Люди виживають. Наші військові просять виїжджати, але не всім є куди, сидять до останнього на свій страх і ризик.