(Не) жіночий спорт. Три історії українських спортсменок, які розвінчують стереотипи

Дівчата не б’ються, в м’яч з хлопцями не грають, тягарі не підіймають. Вони мають бути жіночними, носити підбори та сукню, доглядати за фігурою, а не качати м’язи.

Ці та інші стереотипи про жінок досі існують. Особливо з ними зіштовхуються спортсменки, які, на думку інших, присвятили себе чоловічим видам спорту.

Своїми досягненнями наші героїні – футболістка Яна Калініна, важкоатлетка Юлія Паратова та бійчиня ММА Альона Расохіна – доводять, що спорт не має статі.

До 8 березня, Міжнародного дня боротьби за права жінок, спортсменки розповіли LIGA.Life про свої спортивні історії та поділилися стереотипами, які неодноразово чули у свій бік.

Яна Калініна, нападниця Національної жіночої збірної з футболу

Стереотип: "Футбол – чоловічий вид спорту"

Я почала займатися футболом з дитинства. Тоді дружила з хлопцями, і ми разом ганяли м’яч на подвір’ї. Вони не зважали, що я дівчина, нам було цікаво грати у футбол, тому цькувань не було. 

Дівчата, напевно, поза очі мене обговорювали, але мені нічого не говорили.

Моя подруга побачила, як я граю, і запропонувала виступити у складі її футбольної команди на змаганнях Сумської області. 

Мені тоді було 13 років, я залюбки погодилася. На змаганнях ми посіли перше місце. Для мене це був новий старт. Помітили тренери та запросили грати за команду Сумської області на Чемпіонаті України.

Згодом гру оцінив тренер харківської команди Житлобуд-2 – Євген Погорілов.

Він запропонував вступити в Харківське національне вище училище фізичної культури і представляти місцеву футбольну команду. 

На щастя, зараз все змінюється. Сучасна молодь уже не розділяє спорт на чоловічий та жіночий.

Зі вступом в училище почався найскладніший етап в кар’єрі. Я в новому місті, батьки далеко, друзів немає. Хотілось все кинути і повернутися. Та тренер зі мною багато розмовляв, пояснював, що час мине і звикну. Він мав рацію.

Уже через два роки ми почали грати у Вищій лізі України, а згодом мене викликали в молодіжну збірну. Зараз я нападниця Національної жіночої збірної з футболу.

Стереотип: "Жіночий колектив – місце конфліктів"

Я люблю футбол за те, що це командна гра. Не існує особистої поразки чи перемоги. Все залежить від роботи кожної футболістки. 

У 2016 році команда Житлобуд-2 стала чемпіоном України Вищої ліги. Для мене це був найвизначніший момент, ми довго до цього йшли, тренувались і нарешті зусилля дали результат.

Хоча, існує стереотип, що жіночий колектив – місце конфліктів. Та запевняю, це неправда. 

У нашій команді ніколи не було інтриг. Звичайно, інколи у нас є претензії одна до одної, але вони швидко забуваються. Підстав ніхто не робить. Дружній колектив. 

Стереотип: "Футболістки – нежіночні"

Мені не подобається, коли кажуть, що гімнастки чи танцюристки більш жіночні, аніж футболістки. Це неправда. 

Ми також носимо сукні та підбори. Одяг не залежить від виду спорту, яким займається дівчина. Кожен одягається так, як йому зручно.

Стереотип: "Дівчата – слабші гравці"

Чоловіча та жіноча гра у футбол відрізняється. Ми не слабші, ми витриваліші. Наприклад, якщо футболістка отримала незначну травму, вона не покине поле, а продовжить боротися до останнього. Ми граємо з характером, викладаючись на всі 100%.

Чоловіки фізіологічно швидші та виконують кращий дриблінг (маневр з м'ячем з метою уникнення захисників у спробі перехопити м'яч. – Ред.). Однак з кожного правила є винятки, тому говорити, що хтось слабший чи сильніший, не можна.

Юлія Паратова, Заслужена майстриня спорту з важкої атлетики

Стереотип: "Важка атлетика – складний вид спорту для жінок"

Мені було 15, коли я вперше пішла на секцію важкої атлетики. Жила у селищі Одеської області, де, крім цього гуртка, більше нічого не було. 

Усе сталося випадково: мої однокласники запропонували подивитися на заняття. Мені сподобалос, тож вирішила розпочати тренування.

За усю кар’єру було різне: і поразки, і травми, але все одно брала себе в руки і продовжувала тренуватися. 

У 2016 році перед Олімпійськими іграми в Ріо у мене були порвані два меніски. 

Травма вимагала операції та складної реабілітації. У такі моменти хочеться опустити руки та назавжди відмовитися від спорту. Але ж важка атлетика – це моє життя! Треба вставати і йти далі.

Згодом я завагітніла та народила синочка. Та навіть після цього повернулась у спортивне середовище. 

Наразі працюю тренером у рідному селищі і активно підтримую зв’язки зі своєю спортивною родиною з різних куточків України.

Стереотип: "Перше місце можна купити"

Я люблю важку атлетику за те, що це справедливий вид спорту. Якщо я підняла необхідну суму кілограмів на національних змаганнях, то йду представляти Україну на Чемпіонаті Європи. 

Якщо не змогла виконати норматив, йду працювати над помилками. У нас немає проплачених перших місць. Глядачі, тренери, учасники бачать під час змагань, хто на що заслуговує.

Наприклад, у 2014 році на Чемпіонаті Європи в Ізраїлі я здобула "срібло", тому що турецька спортсменка підняла лише на один кілограм більше за мене! 

Прикро, але справедливо. Для мене це друге місце було уроком, що ніколи не можна розслаблятися.

У 2015 році я знову виступила на Чемпіонаті Європи. Моя торішня суперниця також брала участь. Була серйозна боротьба, але я перемогла!

Мотивація встати після поразки – робота над помилками після змагань. Також не варто розслаблятися, допоки не отримаєш золото і не стоятимеш на вершині п'єдесталу. 

Стереотип: "Важкоатлетки – кремезні дівчата"

Пам’ятаю, як мама на роботі розповідала про мої спортивні успіхи: що я займаюсь важкою атлетикою, підіймаю штанги. 

Її колеги мене уявляли кремезною дівчиною, яка підіймає штангу вагою 100+ кілограмів. 

Я виступала в категорії 53 кг. Встановила рекорд України, виконавши ривок зі штангою у 98 кг. А також повторила рекорд, піднявши 114 кг під час поштовху. 

У 90-х роках минулого століття та на початку 2000-х важкоатлетки дійсно виступали у важчих категоріях. 

Проте зараз наші спортсменки маленькі, але м’язисті. Як на мене, вони мають чудову форму. 

Альона Расохіна, професійна бійчиня ММА One Championship, чемпіонка WWFC

Стереотип: "Бойові мистецтва існують тільки для чоловіків"

Я почала займатися спортом у 13 років. Стався інцидент у школі, й тато відправив мене на тренування з кікбоксингу. 

Потім я почала займатися тайським боксом, згодом перейшла до рукопашного бою. Також спробувала класичний бокс та дзюдо. Якщо все це поєднати, вийде ідеальний вид спорту, у якому можна буде і битися, і боротися.

У лютому 2021 року я здобула одну зі своїх найцінніших перемог. Саме вона мене прославила та зробила відомою на світовому рівні. 

У Сінгапурі на турнірі ONE:UNBREAKABLE ІІІ я перемогла ексчемпіонку ONE з кікбоксингу і тайського боксу – Стемп Фейртекс. 

ММА – це відкриті двері у будь-які види боротьби й ударні техніки. Наче спеціально створені для тих, хто не любить рамок та обмежень, стереотипів та стандартів. Не важливо, ти чоловік, чи жінка. Ти – боєць, який виходить на бій та отримує від цього задоволення.

Стереотип: "Бійчині ММА – грубі та чоловікоподібні"

Я часто чую, що жінки в ММА – грубі, чоловікоподібні та недоглянуті. Але це неправда. Всі жінки, незалежно від виду спорту, залишаються жінками. 

Можливо, справа в образі. Мені здається, що більше жінка намагається показати себе грубою та страшною зовнішньо, наприклад, робить татуюваннями у вигляді черепу, то більше вона відштовхує від себе людей. Спортивні результати від цього не змінюються.

Наприклад, у мене на спині татуювання з квітами, але це не робить з мене слабку бійчиню.

Хоча, зізнаюсь чесно, доволі складно підтримувати постійну форму, тренуватися, не збавляти оберти й при цьому приділяти достатньо уваги та часу своїм близьким. 

Я вже чотири з половиною роки у ролі матері. Це велика відповідальність. Хочеться бути ніжною та уважною для дитини, але на рингу залишатися запальною. 

Утримувати ці два протилежних стани важко й потрібно вміти перемикатися між режимами.

Стереотип: "Жінки слабші за чоловіків"

Я працюю тренером у своєму клубі. Я доволі маленька дівчина, маю 1,58 м зросту та 52 кг ваги. Раніше чоловіки, які приходили до мене в клуб, спочатку знецінювали мої знання та досвід через те, що очікували побачити кремезну дівчину-тренера.

Ми боремося з ними на рівних, незалежно від статі учня.

Новачки дивляться на те, з якою повагою до мене ставляться учні і з часом відмовляються від ідеї перевірити мою силу. 

Тому, на щастя, зараз мені вже не потрібно весь час щось доводити іншим.