Історії

Герої воєнного часу | "Про нас не забули". Як волонтер з Чернігова допомагає знайти людей, з якими зник зв'язок

9 хвилин
Фото: Facebook-сторінка героя
07.04.2022, 11:00

Протягом майже трьох тижнів Чернігів був знеструмленим

Щоб бути на зв’язку з рідними, містяни шукали усі можливі способи підзарядити телефон: від лавочок із сонячними батареями до генераторів у волонтерських штабах. 

Щоправда, до пошуків підзарядок долучалась зазвичай молодь. Літні люди так і залишалися без зв’язку з рідними. 

Цю проблему вирішив взяти на себе Сергій Петрикей. До війни він був громадським діячем та засновником клубу "Рукопашний бій", а з 24 лютого приєднався до лав волонтерів.

На своєму Facebook він розмістив оголошення: "Якщо потрібна допомога, пишіть ім’я та прізвище людини [яка не виходить на зв’язок] та адресу". 

А далі – пошуки і сльози з обох боків телефону.

Волонтерський старт

Про життя до війни Сергій згадує з усмішкою. Займався улюбленим ділом – клубом "Рукопашний бій". Постійно працював із дітьми: тренування, поїздки на змагання, табори. 

Вільний час розділяв між родиною та громадською діяльністю. Сергій – батько трьох синів, а у 2020 році став керівником проєкту "Антибулінг-Чернігів". 

24 лютого мав бути днем перемоги для Сергія та його клубу. Адже рано-вранці вони збирались відвезти дітей на Чемпіонат України до Броварів. 

О 5:00 пролунав дзвінок. Чоловіку розповіли про вибухи, вторгнення РФ та початок війни. Перша думка: "Ненормальний жарт". Перша дія: увімкнути телевізор, відкрити інтернет і почитати новини. 

"Зазвичай реакція на такі новини – "ніби в холодному душі скупався". Проте в мене була інша реакція – шок та ступор. Троє маленьких дітей, дружина. Що робити? Вирішив спочатку розгребти речі в льосі, щоб родина могла сховатися від обстрілів", – пригадує волонтер.

Рішення виявилось правильним.

Того ж дня почались ракетні удари по воєнних об’єктах Чернігівщини. Війна не пройшла стороною. Все було чутно і видно, каже Сергій.

"Не міг сидіти без діла. Потрібно було щось робити. У нас у Чернігові багато волонтерів. Наприклад, мої друзі у своєму ресторані годують військових та поліцію. Намагався їм знайти продукти. Директорка центру реабілітації ветеранів АТО Юлія Дмитренко теж активно допомагала місту. Ми почали між собою налагоджувати зв’язки. Одразу виявили дефіцит дитячого харчування. Оскільки в мене у самого є діти, ця тема була особливо болючою. Тому активно шукали все для дітей – харчування, ліки, памперси", – розповідає чоловік.

Через 10 днів війни волонтерам вдалось налагодити роботу з постачання гуманітарної допомоги. Наприклад, кращий друг Сергія – Микола – налагодив маршрут для гуманітарної допомоги з Ужгорода до Чернігова.

"Узгодили маршрут з обласною радою. Виділили склад, де можна було зберігати та фасувати допомогу містянам".

У мирний час Сергій розвивав соцмережі: Facebook, Instagram, TikТok. Тільки у Facebook до війни було 10 000 підписників. Під час війни соцмережі стали потужним інструментом поширення інформації, пошуку допомоги та тих, кому вона потрібна.

"Спочатку здавалося, що пости – це зайве, коли у твоїй країні війна. Проте згодом зрозумів, що вони лише сприяють. Люди пишуть, що потрібно допомогти родичам. Приїжджаю до них, привожу все необхідне, а на мене дивляться очі повні вдячності: "Ви про нас не забули". Це того варте".

Пошук родичів

Приблизно на другий тиждень війни в місті почались проблеми зі зв’язком, згодом зі світлом. Спочатку це було часткове відключення електромережі в різних районах, згодом все місто стало знеструмленим. 

Соцмережі заполонили пости про пошук рідних із фотографіями і датою останньої телефонної розмови. Найчастіше шукали людей старшого віку.

"Спочатку мені зателефонували знайомі. Попросили провідати родичів, завезти їжу. Потім зрозумів, що це глобальна проблема. Якщо молодь ще може знайти способи підзарядити телефон, то бабуся, яка не виходить із під’їзду, тому що ліфт не працює, цього зробити не може! Тому для родичів велике щастя навіть просто почути, що люди живі і з ними все добре", – пояснює Сергій.

Він неодноразово робив пост у Facebook із пропозицією про допомогу в розшуку людей. Потрібно було лише вказати ім’я та прізвище, а також адресу. Згодом чоловік попросив ще уточнювати, хто саме їх шукає.

"Нещодавно був випадок, коли я приїхав до людини, а вона й гадки не має, хто міг її шукати. Виявилось, що хлопець зі Швеції написав другу у Францію. Той звернувся до приятеля з Києва, а він вже знайшов мене. Також на чернігівському форумі нам писали, що за певною адресою живе дідусь. Він погано ходить. Потрібно завезти допомогу. Приїжджаємо, а він: "Ви хто такі? Мені нічого не потрібно". Ледь вмовили взяти продукти", – розповідає Сергій.

Перші зустрічі та історії людей чоловік пропускав через себе.

"Були різні історії. Болить, коли ти бачиш стареньку бабцю 92 років, яка не може ходити, залишилась без зв’язку, їжі, води та підтримки рідних. Також познайомився з чоловіком з інвалідністю, якого залишили два сини. Пообіцяли повернутися, а самі поїхали. Потім телефонують: "Допоможіть, батько з інвалідністю без їжі залишився", – пригадує волонтер.

Проте у більшості випадків від зустрічей із тими, кого шукають, лише тепло: "Завжди зустрічають зі сльозами радості і фразою: "Тільки до перемоги. Хочемо бути лише українцями".

Від двох до сотень людей

Невдовзі адресна допомога масштабувалась. Адже через відсутність електроенергії магазини не працювали. Волонтери фасували пакунки з їжею для цілих родин. Навіть пакети привозили з власних будинків, каже Сергій. Допомога для 2-3 людей переросла у доставлення 20-30 продовольчих пакетів щодня.

"Нещодавно отримали вже розфасовану гуманітарну допомогу для сімей із 3-4 людей. Консерви, вода, крупи, масло, молоко – цих продуктів вистачить із розрахунком на тиждень", – зауважує Сергій.           

За місяць війни волонтер бачив різні ситуації. За його словами, кожна вражала по-своєму. Якось, проїжджаючи повз лікарню, чоловік побачив людей на вулиці. Зупинився:

– Що шукаєте?

– Хочемо їжі купити.

– А вас що, не годують?

– Лікарів годують, але у бомбосховищі лікарні сидять 200 людей.

"Завдяки соцмережам ми одразу поставили їх на баланс та налагодили доставлення їжі", – розповідає чоловік.

Подібна ситуація була з іншим закладом: "Мені написала жінка у Facebook: "Сергію, заїдь туди. Там люди потребують допомоги". Ми поїхали, але місцеві сказали, що там нікого вже немає. Знову отримав повідомлення про цей заклад. На моє "там нікого немає", жінка відповіла: "Є. Про них всі забули". Поїхали знову на розвідку. Виявилось, там живе понад 100 людей!".

2 квітня ворожі війська відступили від Чернігова та області. 4 квітня ЗСУ звільнили ще три селища – Количівку, Ягідне та Іванівку. Волонтери розширили свої виїзди на область. 

"Наприклад, сьогодні ми відвідали 3-4 людини за конкретними адресами. Потім поїхали у село та завезли гуманітарну допомогу на великі об’єкти – лікарні та шпиталі. Там є коменданти та старші, яким ми передаємо пакунки, а вони вже розділяють між собою. Це оптимізує процес", – розповідає Сергій.

У селах люди раді бачити волонтерів. Одразу питають про новини. Адже вони також мали проблеми зі зв’язком, світлом та інтернетом.

"Привозимо їжу, воду, а з ними й свіжу інформацію. Тільки що повернулись із села, де люди кажуть: "Там колони ворожої техніки йдуть! Все, капець!". Перепитую, звідки новина. Виявилось, що в селах інформація передається, як лавина – один промчав селом на велосипеді і розповів, що чув. Потім інший зробив те саме. Всі в шоці, готуються зустрічати ворога. Заспокоїв їх. Сказав, що якщо ми приїхали, значить, все добре. А вони дивляться зі сльозами і уважно слухають".

На прощання селяни просять не здавати місто ворогу. 

Дефіцит пального і води

За словами Сергія, найдефіцитнішою річчю в місті було і залишається пальне. У Чернігові його немає. Оскільки волонтер співпрацює з обласною адміністрацією, то на три дні йому видають 20 л. Також просять привозити в каністрах із гуманітарним вантажем. 

Тривалий час проблемою була питна вода. Оскільки під ворожі обстріли потрапила насосна станція, то водопостачання вимкнули. 

"Два тижні люди кип’ятили та пили воду з річки Стрижень – брудна притока Десни. У 2-3 районах вода залишалась, але ви б бачили ті черги! Ллє дощ, а люди в черзі стоять біля струмочка, щоб набрати води собі та сусідам", – розповідає Сергій.

Проте навіть у таких спартанських умовах завжди є місце людяності, каже волонтер.

За весь період війни його найбільше вразила взаємодопомога містян. 

"Привозимо гуманітарну допомогу, а люди кажуть, що це і це в них є. Просять завезти тим, кому це дійсно треба. Тобто немає такого, що виривають із рук чи гребуть собі побільше. Я живу у приватному секторі, там вся вулиця об’єдналась: один їде за водою і везе іншим. Це дуже тішить".

Читайте також:

Обстріли та страхи

Волонтерство передбачає постійний рух містом. Проте Чернігів був одним із тих міст, який обстрілювали і вдень, і вночі: цивільні будинки, бібліотеки, школи, готелі та навіть черги за хлібом. Стрільба була хаотичною і непередбачуваною. За словами Сергія, складно уявити, куди впаде наступна ракета. 

"Зараз навіть згадувати не хочеться, як на наших очах померло 13 людей. Ми під’їхали за хвилину до того, як орки з "Граду" обстріляли місцевість. Але ми ніколи не обирали, де безпечніше. Їхали туди, де потрібна допомога", – пояснює Сергій.

Якщо в районі йдуть активні обстріли, то волонтери чекають, коли напруга спаде. Ба більше, у таких ситуаціях поліція та військові не пропускають на блокпостах. 

На випадок непередбачуваних обстрілів Сергій не пристібається паском безпеки в машині та їздить із відкритими вікнами, щоб у разі ударної хвилі не розбилось скло та не травмувало.

Проте найстрашніший момент за всю війну не пов’язаний з обстрілами на вулицях міста. Найбільше Сергій боявся та переживав за свою родину в день їхньої евакуації.

13 днів дружина з трьома дітьми провели в льосі, ховаючись від постійних обстрілів та літаків. Вони жили за 500 м від будинку, який обстріляв ворожий літак. Будь-який гул у небі був для них сигналом – бігти в льох.

"Моєму молодшому сину 2 роки. Спускання в льох ми переводили в гру. Говорили "Ляля ку-ку", що значить – потрібно ховатись. Він переставав капризувати і йшов з усіма у сховище", – пригадує Сергій.

Коли чоловік виїжджав на допомогу іншим і чув обстріли, одразу телефонував дружині: "Не до нас?". Проте у льосі не ловив зв’язок. У такі моменти чоловік вкривався мурахами від переживання.

На 14 день війни друг волонтера – Микита – погодився відвезти родину до Черкаської області. Проте за умови, якщо повернеться допомагати. 

"У ті дні росіяни захопили все передмістя. Виїжджаєш із міста, а перші села заселені ворожим військом. За день до виїзду моєї сім’ї вони підірвали цілу родину. Тому поки дружина та діти були у дорозі, я був як загнаний вовк. Відпустило лише, коли почув, що вони за Києвом та прямують у сторону Черкас".

Замість епілогу

– Ви були у місті з самого початку війни. Кого ви можете назвати героєм воєнного часу?

– У нас у Чернігові кожен герой. Комунальні служби під обстрілами прибирали місто, вивозили сміття, лагодили дроти. Екстрені служби постійно виїжджали на виклики, а ЗСУ – взагалі космос. Буває, працюю цілий день, а потім зустрічаюсь із військовими – вони заряджені на перемогу.

Читайте також:

Альона Низовець
Альона Низовець
журналістка LIGA.Life
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини