Що спільного у Ангела історії Паула Клее, сучасних організацій та більшості із нас
"Мистецтво не відтворює те, що ми бачимо, воно, радше, змушує нас бачити", Пауль Клее.
Сиділи якось у майстерні прогресивного українського художника… Ні, не арт-богемна тусовка.
Сиділи представник світу корпоративного та людина світу мистецького. І говорили – ні, не про якусь там корпоративну нудьгу. Говорили про картини та арт-об’єкти господаря майстерні.
Людина корпоративна, як і більшість представників її світу, почала розпитувати про все, що висіло на стінах. На що людина мистецька сказала: "Давай краще поговоримо не про те, що я написав і створив, а про те, що я планую зробити".
"Ось, наприклад, це полотно", – і він вказав на здоровенну білу площину розміром 2х2. –"Маю ідею… О, до речі, ти чув про Пауля Клее? Його вважають одним із основоположників європейського авангарду. Бачив його роботу "Angelus Novus" ("Новий ангел")?".
Про Клее я чув, а от про згадану картину – ні.
Ангел історії
Кажуть, що Вальтер Беньямін, німецький філософ, ніколи не розлучався з цією картиною, яку придбав у автора майже 100 років тому – у 1921-му.
Після 12-ти років щоденного споглядання він назвав ангела Клее "Ангелом історії" і описав його рух через наступну метафору:
"Цей ангел виглядає так, наче він готується розлучитися з чимось, на що дуже уважно дивиться. Його очі широко розкриті, рот округлений, а крила розправлені. Саме так повинен виглядати Ангел історії. Його погляд повернений до минулого. Там, де ми бачимо ланцюжок подій, він бачить уламки. Він би і залишився, щоб склеїти все це докупи, однак потужний вітер, який дує з раю, наповнює його крила з такою силою, що він уже не може їх скласти. Вітер нестримно несе його у майбутнє, до якого він звернений спиною. Те, що ми називаємо прогресом, і є цим потужним вітром".
Минуло 100 років, а люди…
… не змінилися.
Для більшості із нас уламки минулого, гіркий життєвий досвід, поразки, помилки, невдачі є каменем, який стримує, заважає розвернутися та полетіти за вітром прогресу.
Навіть не так: не стільки помилки чи поразки, скільки нездатність відпусти їх, забути, проаналізувати, а потім витерти з пам’яті. Витерти на рівні емоцій, жалю та образ, однак залишити як життєві висновки та цінні уроки.
І не лише поразки чи помилки… Є серед нас і ті, для кого гордість за минулі досягнення і перемоги також стають таким же каменем, що не дає змоги поглянути вперед.
Чи навчилися ми – морально та інтелектуально – відмовлятися від того, що було побудовано раніше, навіть якщо воно було вкрай успішним, або ж забувати про те, що болісно нас ранило? Перегорнути сторінку і рухатися вперед, не оглядаючись, а повернувши обличчя туди, куди нас несе вітер прогресу.
Наші досягнення чи поразки – це важливо, однак не варто робити із них культ.
Минулий досвід – не абсолют, а лише трамплін, якісна інтелектуальна провокація, яку можна і треба використовувати для створення нових актуальних візій та підходів, для критичного переосмислення, а не сліпого копіювання. Для того, щоб ще чіткіше дивитися в майбутнє з розправленими крилами, а не порпатися в минулому, у намаганні стримати вітер прогресу чи хаотично нестися спиною вперед. Тим паче що біг спиною вперед такий травмонебезпечний…
Минуло 100 років, а організації…
…також не змінилися.
Досі у багатьох корпораціях улюбленими фразами залишаються: ми ж завжди так робили; у нас так прийнято; воно ж і так працює… Адже так звабливо розслабитися і спочивати на лаврах.
Хто ж буде рубати гілку успіху, на якій сидить, та руйнувати процеси, які успішно працюють?
Хто буде стріляти в пташку, яка несе золоті яйця?
Хто думатиме про трансформацію/розвиток/еволюцію/революцію/реінжиніринг/запуск новий моделей, стратегій чи продуктів, якщо і старі такі хороші? І жоден вітер, жоден буревій не можуть зрушити з місця ці комфортні установки.
Більшість організацій, в яких ми працюємо, так легко піддаються спокусі не дивитися вперед, не напружуватися, не навантажувати себе, бо ж "і так все добре". І до біса того Траута з його "найкраща стратегія оборони – це мужність атакувати самого себе".
І так хочеться компаніям пожити минулими успіхами, проектами, ідеями, ініціативами, фразами "ми ж завжди так робили"…
Та хіба це є драйвом, хіба такий рівень корпоративної амбітності здатен привабити непосидючих, проактивних інноваторів, про яких так мріють компанії?
Хіба така позиція дозволяє бігти на гору, перестрибуючи одразу декілька сходинок та продиратися у список кращих компаній України/Європи/світу? Дзуськи!
От і виходить, що люди дивляться назад, нездатні припинити оплакувати власні поразки, промахи та невдачі, а організації милуються Ангелом історії, бо не спроможні атакувати самі себе, адже успіх – такий теплий, такий комфортний, такий затишний. А вітер змін намагається зрушити все це з місця, розворушити та віднести у майбутнє, незважаючи на те, що більшість людей та компаній, впираються і брикаються, спрямувавши вперед не погляди, а лише власні спини.
А що ж мав на увазі Клее
Якщо чесно, то навряд чи Клее закладав у свій твір настільки глибоку метафору. І сумнівно, чи ще якась із робіт автора отримала такий глибокий та культурологічний фідбек (до речі, згодом власником картини став ще один відомий філософ, почесний доктор багатьох університетів – Гершом Шолем).
У даному випадку робота "Новий ангел" запустила цілий світ, який далі вже не потребував пояснень, настанов чи фантазії Клее, а продовжує жити сам по собі, по внутрішніх, закладених у нього законах.
Метафора Клее – важлива і актуальна для кожного чи бодай для більшості із нас – як для людей, так і організацій.
Так чому б 2022-ий не почати з того, що порядок денний складатимуть питання "не про те, що я написав і створив, а про те, що я планую зробити", і ми просто-напросто розвернемося до майбутнього обличчям, а не спиною.
Висловлюю подяку Максиму Мазуру за глибокі розмови, якими супроводжується кожне відвідування його майстерні та прекрасні інтелектуальні провокації, які зрушує мистецтво митця.
