Як війна вплинула на здатність дітей вчитися і наскільки це велика шкода для майбутнього

Такі коментарі батьків та вчителів рефреном звучать у профільних освітянських та батьківських спільнотах. І питання тут далеко не лише у тому, що дитина пропустить конкретний вірш Шевченка чи погано запам’ятає теорему Піфарора. 

Це глибший страх – за майбутнє сина чи доньки. Як повномасштабна війна вплине на їхню здатність вчитися, запам’ятовувати та стати успішними у майбутньому? Чи не перекреслило вторгнення Росії це майбутнє? Чи не зіпсувало його безповоротно?

Коротка відповідь – ні, не зіпсувало. Але батькам та педагогам варто докласти зусиль, аби максимально нівелювати шкоду від війни. 

LIGA.Life розбиралася, як війна впливає на здатність дітей навчатися і що їм допоможе якнайлегше прожити цей стресовий період.

Що помічають педагоги

"Діти, які побували під обстрілами, забули від двох місяців до пів року того, що вчили перед повномасштабним вторгненням, – розповідає керівниця математичного гуртка "Лямбда" Ася Шумяцька. – Кожен новий обстріл погіршує на деякий час їхню здатність навчатися". Натомість діти, які переїхали до Європи, після адаптації майже поновлюються, додає Шумяцька. Але розсіяну увагу і більшу прокрастинацію викладачка бачить у всіх учнів.

Олена Богатиренко, яка працює в Німеччині з українськими дітьми 11-15 років, теж помічає майже повну відсутність концентрації та уваги у 99% своїх учнів, слухати вони можуть до 10 секунд: "Також агресія одне до одного, матюки на уроці та перерві. І ці діти розумні, класні, цікаві". 

Владислав Карнацевич з харківського ліцею № 89 каже, що найважче зараз з дітьми, які поєднують дві школи – українську та закордонну: "Батькам здавалося, що вони потягнуть. Це жах. 80% таких дітей з жовтня не з'являються на зум-уроках. Частина з них поспіхом починають виконувати тести за семестр у грудні, бо не хочуть визнавати, що не можуть тягнути дві програми. Це створює колосальне стресове навантаження і на дітей, і на вчителів".

Є й інший досвід. Репетиторка української мови Мирослава Ілітьо помітила під час великої війни більшу зацікавленість учнів у навчанні: "Відкритість до нових досвідів, здатність засвоювати матеріал, який пояснюю у гамірній кав’ярні чи стишеним голосом зі сплячим сином на плечі, свідчать про те, що учням це потрібно. Концентрація уваги під час цієї непевності і підваженого звичного ритму життя в них є вищою, ніж раніше".

Таку саму тенденцію помітила й викладачка мови та літератури в гімназії "Спільношкола" Ірина Ніколайчук: "Попри розкиданість між країнами, часто й часовими поясами, на онлайн-заняттях діти виявляли зацікавленість та готовність працювати над завданнями подекуди навіть більші, ніж до 24 лютого в офлайні". 

Утім, проблеми з концентрацією Ірина в учнях 12-14 років теж відзначає. А ще, каже, вони часто починають штовхатися, кидатися предметами, сваритися між собою: "У дні, коли заняття переривається тривогою або настає відбій і можна з укриття перейти в авдиторію, діти часто починають дуркувати, хором істерично сміятися".

Чому досвід такий різний і від чого це залежить?

Чому одні діти проживають стрес через війну легше за інших 

Наукові дослідження свідчать, що більш вразливі до впливу травматичного досвіду діти, які:

• у ранньому віці мали погане харчування, недостатній зв’язок з мамою або мама мала депресивні розлади;

• мають генетичні особливості, які збільшують ризик розвитку ПТСР та депресії;

• мали проблеми з ментальним здоров’ям до війни;

• пережили відокремлення від батьків під час травматичних подій – у малюків 3-5 років тоді значно зростає ризик розвитку тривожності, психоемоційної нестабільності, розладу адаптації.

Частину цих даних підтверджує досвід психотерапевтки Ольги Федорець, яка співпрацює з благодійним фондом "Голоси дітей" 

Тобто визначальним був не вплив війни, а те, чи отримала дитина від дорослих допомогу і підтримку під час стресу. 

"Якщо є відчуття, що ти не один, не у пастці, є можливість поступово впливати на свою безпеку, то стрес можна більш-менш нормально прожити. Але якщо сталося поранення, пряма загроза життю чи на очах дитини хтось постраждав, найімовірніше, будуть психологічні наслідки", – додає експертка.

Також на те, як дитина переживе війну, впливає як її попередній досвід – з якими силами вона зустріла повномасштабну війну, так і те, що відбулося після 24 лютого – у когось тато чи мама пішли служити, хтось виїхав з країни, хтось пережив обстріли. 

Дослідження студентів, які перебували у зоні конфлікту в Південному Таїланді, показало таку статистику. З 941 обстежуваних майже половина мали безпосередній контакт із подією збройного конфлікту. 42% з них мали принаймні одну поведінково-емоційну проблему (47% і 38% у групах прямого та непрямого контакту з подією відповідно), а у 30% виявили ПТСР (37% і 26% у групах прямого і непрямого впливу). Студенти, які безпосередньо стикалися зі збройним конфліктом, мали вдвічі вищі ризики щодо проблем із психічним здоров’ям, ніж їхні однолітки. 

Загалом, наукові дані свідчать, що менші діти зазвичай мають легші наслідки – за умови, що під час війни вони не були відокремлені від батьків чи вихователів. Наявність поряд матері, старших братів-сестер чи родичів є психологічним буфером, який відокремлює несформовану психіку дитини від жахіть воєнного часу.

У дітей, які були більш вразливими, наслідки позначатимуться і на здатності до навчання, оскільки підвищена тривожність і депресія самі собою є станами, що значно утруднюють навчання.

Як війна впливає безпосередньо на навчання

Діти молодшого шкільного віку в умовах війни та евакуації найбільше потерпають від зміни рутини, пов’язаної зі шкільним життям, знайомством із новою культурою та обставинами. І якщо дитину не адаптувати, то може зростати агресія – як словесна, так і фізична.

Вчитися в умовах війни важко. Стабільний режим важливий для формування навички опрацьовувати і систематизувати інформацію. А його немає. 

До того ж у середовищі, просякнутому війною, мозок дитини працює в режимі підвищеної пильності до можливих загроз та посилено регулює свій емоційний стан.

Аби краще зрозуміти мозок дитини зараз, уявіть її з величезним вухом, пропонує Федорець. Воно постійно слухає, чи не летить ракета.

Саме тому діти не можуть ні на чому зосередитись – мозок сканує зовнішній світ на предмет потенційної небезпеки. 

І сили, яких у них і так небагато, замість природного розвитку йдуть на пристосування до постійно змінюваних ситуацій. Це має перевагу для виявлення найменших загроз, але погано впливає на концентрацію.

Стан постійного сканування потенційних загроз потребує ресурсів, що відбираються у довільної уваги, робочої та довготривалої пам’яті. За таких умов зазвичай погіршуються креативні навички, мислення стає стереотипним, поведінка менш гнучкою, що не сприяє опануванню нових способів розв’язання задач. Тобто просто не лишається ресурсу навчатися.

Якщо до цього додати системні прогалини у навчанні, спричинені дворічними карантинними заходами, маємо загалом не надто сприятливу картину. 

Але і це ще не все.

Помірний стрес безпосередньо перед засвоєнням інформації загалом покращує її запам’ятовування, особливо якщо інформацію презентують із залученням емоцій. Саме тому ми часом яскраво можемо пригадати події, які сталися безпосередньо перед чи після якоїсь стрес-події. 

Але якщо стресор був за 30 хв до навчання або після нього – вже буде погіршення засвоєння інформації. Це зумовлено повільнішим впливом кортизолу на мозкові структури, залучені до формування пам’яті.

Ці самі ефекти можуть порушити вже добре засвоєні раніше знання, якщо вони були реактивовані під час тривалої дії стресу. Тобто якщо дитина має хронічний стрес, їй буде важко не лише засвоювати нові дані, але й можуть пошкодитися попередньо засвоєні. За умови, якщо їх потрібно буде пригадати для опанування певної теми. 

До того ж пам’ять та увага не втримують шкільну рутину, бо це не пов’язано з тим, що ззовні – тобто з війною, каже Федорець. 

Але водночас школа дитині все одно потрібна, бо це показує їй, що не все пропало – дорослі ще щось контролюють. "Для дитини це – запорука спокою", – додає психотерапевтка. 

Підлітки особливо чутливі до розриву усталених стосунків з друзями в межах школи, гуртків, подвір’я. Коли їх відривають від них, це може спричинити порушення розвитку власної автономії, здатності до абстрактного мислення та відчуття норм моралі, що якраз розвиваються у цьому віці. З іншого боку, вони можуть краще впоратись із викликами, бо мають більше ресурсів і ширше коло способів подолання стресу.

Як допомогти дітям з адаптацією і навчанням

Навчання в умовах постійного впливу стрес-факторів неефективне. Тому головне завдання – мінімізувати дію стресорів на дитину, наскільки це можливо. 

Аналіз наукових досліджень, що вивчали вплив війни на дітей у світі, дозволяє виділити низку захисних  факторів, що сприяють кращій стійкості дітей, які пережили війну. Серед них:

• міцний зв'язок між основним вихователем і дитиною, 

• соціальна підтримка вчителів і однолітків, спільне почуття цінностей, 

• вищий рівень освіти у батьків, 

• добре володіння мовою країни, в якій перебуває дитина, 

• менший вік дитини,

• менший час перебування у зоні воєнних дій.

Якщо ми не можемо змінити місцеперебування, слід подбати про те, щоб навчання відбувалося у максимально нестресовому режимі. Від того, що дитина буде сидіти годинами над книжками з ліхтариками з примусу, засвоєння нових знань не покращиться з огляду на зміни, що відбуваються у мозку за умов постійного тиску.

Базово слід спочатку навчити дитину заспокоюватись і знижувати тривогу, далі працювати над зменшенням невизначеності і поверненням контролю в навчальному середовищі. Найбільш дієві і фізіологічно обґрунтовані – дихальні вправи. 

Вимоги до успішності та поведінки важливо знизити, пояснює Федорець, оскільки половина мозку дитини працює радаром змін і лише половина може займатися чимось іншим.

Також не слід пригнічувати природні механізми дитини давати раду стресу. Психотерапевтка посилається на ізраїльський досвід. Там у школах дітям можна бігати й кричати, оскільки тамтешні спеціалісти знають, що рухом учень нівелює негативний вплив стресу. "Щоб кричати, треба добре вдихати і видихати, і так дитина заспокоюється", – додає Федорець.

Ірина Ніколайчук знає про ці нюанси дитячої психіки і допомагає учням впоратися зі стресом чимось, що можна робити руками. Або дає на обговорення матеріал, щодо якого в дітей будуть дуже різні думки: "Починається емоційне обговорення, а завдяки зв’язку матеріалу з емоціями він краще засвоюється". Може також не одразу переходити до навчального матеріалу, а спершу трохи поговорити з дітьми, розповісти їм якусь історію, щоб відволікти, і потім плавно підвести до матеріалу заняття. 

Методи Ірини перегукуються з історіями, як це не страшно звучить, з терезінського гетто. Це нацистський концентраційний табір. Дорослі, які були там, вирішили, що дитинство має бути у дітей, попри все. І в цьому гетто для дітей ставили спектаклі, їх вчили малювати.

"Мене шокували інтерв'ю з дітьми, які вижили, хлопчиком і дівчинкою, – каже Ольга Федорець. – Коли вони давали це інтерв'ю, їм було вже за 80 років. Вони сказали, що не мали багато гарного часу в житті. Але один з найкращих періодів був там, у гетто, коли вони дітьми там сиділи і малювали".

Таку разючу різницю між реальністю та спогадами можна пояснити, зокрема, ще не повністю сформованими нейроконтурами, залученими у формування асоціацій між різними подіями. Завдяки цій незрілості швидше стишується реакція на колись неприємні сигнали, які в цей час не сигналізують про загрозу. Тобто дорослі довше продовжуватимуть здригатися на звуки сирени, навіть побачену в художньому фільмі в мирний час, тоді як більшість дітей на неї вже не реагуватимуть, якщо тільки не стануть свідками значної травмуючої події, що сталася після такого звуку.

"Ця війна буде досвідом дитини і точно залишить шрами у кожного, – пояснює Федорець. – Але дорослі можуть вплинути на те, якими будуть ці шрами – великими і болючими, які болітимуть усе життя, чи тонкими нагадуваннями про складні часи, з якими ми впоралися".