Російська мова у київських школах: чи треба впадати у відчай

Останні кілька днів моя інтернет-бульбашка жваво обговорює дані чергового опитування, а точніше – третього етапу Моніторингу щодо забезпечення функціонування державної мови в освітньому процесі у закладах загальної середньої освіти.

Моніторинг щорічний, ведеться з 2023 року, дані кожного нового етапу порівнюються з попередніми. І саме порівняння даних змусило певний сегмент українського інтернету перейматися, писати довгі пости щодо засилля російської мови в школах і навіть пропонувати радикальні заходи, спрямовані на тих школярів і загалом дітей, які досі не говорять українською на уроках і перервах (дехто пропонував відправити таких дітей у приватні школи, хтось інший – змусити платити за базову шкільну державну освіту, себто позбавити одного з конституційних прав).

Чому? Коротко кажучи, тому, що не всі учні й учениці середніх шкіл, зокрема Києва, говорять між собою в позаурочний час українською мовою. Є ще й ті, хто говорить російською, а також ті, хто говорить обома мовами.

Різні є – а активним користувачам соцмереж, звісно, хочеться, щоб в часи російсько-української війни певних категорій не було взагалі.

Проаналізувавши саме опитування й думки навколо нього, я вирішив написати кілька своїх міркувань з приводу. Можливо, вони допоможуть вам і вашим близьким по духу людям піднятися з безодні розпуки й менш радикально оцінювати ситуацію.

Про опитування

Опитування досить давнє: воно проводилося онлайн у квітні-травні цього року. З огляду на те, як швидко змінюються довколишні часи й історичні контексти, а з ними – індивідуальна поведінка тих, хто в ці часи живе, можна припустити, що за пів року ситуація в українських школах могла змінитись не лише на гірше, а й на краще!

20% учнів київських шкіл вказали, що змінювали місце проживання через активні бойові дії. Отже, п’ята частина могла приїхати вчитися в київську школу з іншого регіону України, де війна відчутніша й смертоносніша, де мовна картина зовсім інакша, ніж загалом у столиці, – і вплинути на статистичні дані. За рік-два, проведені у столиці, люди могли просто не встигнути чи не змогти повністю перейти на українську. Не забуваймо, що у нещодавніх внутрішніх переселенців забагато побутових проблем і клопотів, щоб думати про мову й тим паче – щоб витрачати сили не на закриття базових життєвих потреб, а на вихід із зони комфорту.

Питання про те, якою мовою спілкуються учні між собою (саме воно, здається, найбільше згірчило активних користувачів соцмереж), мало такі варіанти відповіді: тільки українською, переважно українською, українською і російською однаковою мірою, переважно/тільки російською. По-перше, в онлайн-опитуванні не було, вочевидь, графи "свій варіант", де можна щось пояснити/уточнити, тому обирати респонденти мали з вищезгаданого.

Можна припустити, що відповідь "тільки українською" частіше обирали ті, хто повністю впевнений у своїй мовній ідентичності, завжди говорив українською чи нещодавно українізувався й пильно контролює русизми (вигадані чи справжні) у всьому, що каже.

Ті ж, хто розбавляє літературну українську російськими цитатами чи просто словами, імовірно, схилялись до варіанту "переважно українською" – хоча я б особисто назвав їх україномовними. Тих, хто "тільки" й "переважно" загалом в Україні – аж 71% (а "тільки" – 49%, себто майже половина). Досить добрі цифри, як на мене. Особливо коли зважити, що десять та навіть п'ять років тому вони, вочевидь, були значно гіршими.

З усіх респондентів опитування лише російськомовний контент споживають лише 6% (торік таких було 9%, себто на третину більше). Лише україномовний – аж 71% (торік було 63%).

Лише 1% вчителів спілкуються в інтернеті російською мовою й аж 82% – українською. Теж дає надію.

Як бачите, кидати все і плакати справді якось зарано. Процес українізації неспинний, він триватиме, й урешті все буде так, як нам хочеться. Але не одразу. Чому? Поясню.

Про українізацію

Мову повсякденного спілкування всерйоз і назавжди міняти важко й часом довго. Якщо є сприятливі зовнішні чинники, то вийде скоріше, але все одно довго. Ще довше міняти мову повсякденного приватного спілкування, тобто не на роботі й на вулицях, а вдома, з родичами, друзями, батьками. До речі, приватне спілкування не регулює жоден закон про мови й узагалі ніщо законодавчо не регулює. Приватно можна говорити як завгодно, якою заманеться мовою, хоч з русизмами, хоч з китаїзмами, головне – щоб тебе зрозуміли й ти виправдовував очікування.

На вибір мови приватного спілкування впливають звичка, мова більшості й престиж. Якщо більшість навколо вас заговорить українською, ви говоритимете російською лише з тими, хто ще не заговорив українською. Престиж російської мови в Україні загалом зараз, на щастя, мінімальний. Але в малих соціальних групах, у школах і класах, нею досі слухають популярних виконавців, дивляться TikTok і Reels, можливо – слухають лідерів думок у перекладі. Що з цим робити? Далі українізувати інтернет, виробляти ще більше україномовної попмузики й відео. Результати українізації ми бачимо вже зараз, і далі вони будуть лише виразнішими.

Колись російська була в Україні мовою великих грошей і можливостей, а українська – мовою дому, бабусь, пісень і приватного простору. Зараз ситуація змінилася. Випустившись зі школи, учні взаємодіятимуть зі світом, де російська буде мовою спогадів про довоєнні русифіковані часи, де всі слухали російську музику, читали книжки в російських перекладах і ходили на фільми в російському дубляжі, які потім розліталися на цитати. Але спогади ці належатимуть поколінню нинішніх сорокарічних. Це покоління з часом старшатиме й тоншатиме, а нові люди житимуть у новому світі.

Тому не журіться – все йде, як і мусить іти. Українізація неминуча – і ми щодня бачимо її результати.