У Києві скінчились вулиці, які можна перейменувати. Як місту вшановувати пам’ять про героїв

Пам’ять про полеглих захисниць та захисників може передаватись із вуст в уста, жити у диджитал-форматі або ж бути закарбованою у просторі міста. Найпростіший спосіб залишити слід у місті — назвати на честь героя/героїні вулицю, сквер чи площу. Та у Києві офіційно вже немає об’єктів, які можна перейменувати, а кількість запитів лише зростає. 

Читайте нас в Telegram: головні новини коротко

Минулого року 90% звернень до міської влади були про те, щоб встановити пам’ятний знак чи перейменувати вулицю на честь полеглих захисників та захисниць. Проти 2021 року кількість таких запитів зросла утричі. "З 2014 року на честь воїнів названо чи перейменовано 60 вулиць, провулків, площ, скверів тощо. І близько половини з них — за останні два роки. Однак цього вже недостатньо", — коментує ситуацію заступниця голови КМДА Марина Хонда. 

Улітку цього року місто звернулось до експертів у цій сфері, щоб разом розробити абсолютно нову концепцію та зрозумілий підхід до меморіалізації героїв. LIGA.Life поспілкувалась з учасниками процесу та пояснює, що ускладнює вшанування пам’яті захисників у Києві та як ці складнощі вирішувати.

Що не так із меморіалізацією у Києві сьогодні

Запит суспільства на вшанування пам’яті полеглих героїв тільки зростатиме. Однак експерти вважають, що повсюдне й необдумане перейменування локацій міста на честь воїнів матиме ще більше травматичний вплив на людей. Часто складається ситуація, коли одну й ту ж вулицю чи сквер хочуть назвати іменем загиблого героя одразу кілька родин. А створювати умови конкуренції між ними — неприпустимо. Які ще виклики та проблеми стоять перед меморіалізацією у столиці — пояснює засновниця громадської організації STEM is FEM Єлізавета Коренко.

Перша та основна проблема, на її думку, у тому, що не всі захисники й захисниці отримують однаково рівне і достатньо шанобливе ставлення. До повномасштабного вторгнення кількість загиблих, про яких було відомо, була меншою, тож була можливість приділити кожному більше уваги.

"Зараз, на жаль, ми дійшли вже до такої кількості героїв, що не вистачить усіх вулиць, аби увічнити кожного в назві. В когось є більш активні друзі та родина, за життя була активніша платформа в соцмережах чи публічна професія – відповідно про цих захисників та захисниць говорять більше. Але це створює розшарування та розділення в соціумі, який і так сильно поляризований. Кожен, хто віддав життя за нашу перемогу, гідний вшанування, і процес меморіалізації має виходити саме з цього", — вважає Єлізавета.

Друга проблема — складно знайти форму вшанування пам’яті, яка б однаково брала до уваги емоції та почуття людей й органічно вписувалась у простір міста. "В кожного власний смак, власні переживання та власне горе, а простір міста — спільний, і треба випрацьовувати рішення, які зможуть влаштувати якщо не всіх, то більшість", — каже експертка.

Різні аудиторії потребують різних форм меморіалізації. Існують, наприклад, диджитальні проєкти, які зрозумілі молодшим поколінням, але можуть не сприйматися старшими людьми, приміром, батьками полеглих воїнів. Водночас такі форми дають більше свободи й простору, є дешевшими у реалізації та не обмежені фізичним середовищем міста. Це, наприклад, табличка з QR-кодом, відсканувавши який людина може дізнатись інформацію про пам’ятний об’єкт. "Але в країні є велика частка людей, яким такі речі не близькі та не здаються достатніми. Тож необхідно шукати комбінації", — додає Коренко.

Третя проблема — відсутність загальної концепції меморіалізації. Через це кожна родина чи громада вшановує пам’ять про близьких за своїм розумінням. "Але цей процес слід розглядати як загальну систему, як явище, що розказує історію цієї війни. А зараз всі причетні намагаються окремо розв'язати проблеми своїм способом, не маючи спільного бачення", — коментує Єлізавета й додає, що причиною цього є відсутність комунікації та діалогу, який дозволив би людям почути один одного.

Четверта проблема, яку виділяє Єлізавета — невпорядкованість форм вшанування пам’яті. Немає системи, що визначала б, які об’єкти та в якій формі підлягатимуть вшануванню — коли доречно перейменовувати вулиці, а коли — створювати мурали, меморіальні таблички, зелені зони або алеї, пам'ятники. 

Зрештою процес меморіалізації не працює як слід через банальну необізнаність людей у процедурах та правилах. А також — через відсутність чітких вимог, які були б зрозумілі та доступні усім. Всі ці проблеми фактично нагромаджуються та не вирішуються через неналагоджену комунікацію між учасниками процесу, підкреслює Єлізавета Коренко.

Про нові критерії та підходи до меморіалізації

На думку експертки, меморіальні об’єкти в урбан-просторі не мають бути формальними пам’ятниками — вони повинні передавати нащадкам "памʼять та емоції сучасників цієї війни". Як дуже вдалий підхід до меморіалізації Коренко називає "камені спотикання" — проєкт, ініційований у 1996 році німецьким митцем Гюнтером Демнігом, щоб вшанувати жертв Голокосту. 

"Ці камені вписані в саме тіло міста дуже органічно, це не великі помпезні монументи, а незначна, на перший погляд, деталь, яка за своєю суттю й повинна привертати до себе увагу, на хвилину вирвати нас із бігу звичного життя і нагадати нам про трагедію кожної жертви Голокосту", — зазначила експертка й додала, що коли ми переймаємо іноземний досвід, то не варто сліпо його копіювати, а треба шукати українське формулювання цих ідей: "У проєкти має бути вкладений сенс, і вони мають бути питомо українськими".

"Ніхто не має бути забутим чи зневаженим. У людей має бути відчуття, що те, як відбувається вшанування — це справедливо", — так Коренко визначає головний принцип, яким має керуватись місто щодо меморіалізації.

"Треба пам’ятати, що місто ми розвиваємо і для тих, хто житиме в ньому після нас", — додає експертка і наголошує, що насправді головною аудиторією меморіалів мають бути не сучасники, а майбутні покоління, які особисто не застануть цієї війни. Щоб меморіалізація відповідала цим критеріям та принципам, у Києві була створена експертна група, до якої увійшли урбаністки та архітектори, представники КМДА, громадських організацій та члени родин полеглих захисників. Ось які кроки вони радять запроваджувати: 

№1. Деперсоналізація меморіалізації, тобто вшанування категорій та груп людей замість того, щоб виділяти кожну постать окремо. "На жаль, зараз ми вже розуміємо, що наша країна зазнала таких втрат, що вшанувати кожного окремо неможливо. Це означає, що слід подумати над об’єднанням у певні категорії та розробкою проєктів пам’яті одночасно для певної кількості постатей", — каже Єлізавета.

№2. Розробка не просто переліку форм, а концепції меморіалізації на майбутнє. "Ми не знаємо, коли скінчиться війна, і скільки часу потрібно буде на відновлення після неї. Неможливо також передбачити, скільки часу триватиме процес меморіалізації наслідків, героїв та жертв цієї війни. Тому важливо розробити не тільки візуальні форми, а й глобальне бачення, на яке можна було б спиратися у майбутньому", — коментує експертка.

№3. Проведення відкритих конкурсів, щоб затвердити форми меморіалізації. До цих процесів слід активно залучати громадськість та експертів, адже меморіали — це частина процесу творення міста, який неможливий без суспільного діалогу.

№4. Запровадження інструментів цифрової меморіалізації, яка близька та зрозуміла молодшим поколінням і тим, хто прийде після них. 

№5. Залучення медіаторів та психологів до обговорень і дискусій. "Процес меморіалізації — це процес роботи зі спільною травмою. Травматичний досвід викликає складні почуття, емоційність впливає на якість прийняття рішень. Якщо обговорювати ці питання з психологами, то можна досягти більш конструктивного результату", — переконана Єлізавета.

Що робить міська влада сьогодні

У КМДА підтвердили для LIGA.Life, що у Києві не залишилось жодної вулиці чи іншого об’єкту, який не перейменували на вимогу закону про декомунізацію. Водночас є одна вулиця та один провулок, які Український інститут національної пам’яті рекомендував перейменувати цього року. Це вулиця та провулок у Дніпровському районі, названі на честь Антона Макаренка — письменника, який працював у НКВС. 

У КМДА розповіли, що загалом із 2014 року у Києві на честь захисників перейменовано 52 вулиці. На честь саме загиблих героїв перейменовано 43 вулиці, з них 29 — з початку повномасштабного вторгнення. "З 24 лютого 2022 року до київської влади надійшло 46 звернень від родичів загиблих захисників/захисниць України, які стосувались перейменування вулиць чи встановлення меморіальних дощок", — кажуть в адміністрації.

Також там повідомили, що у березні 2024 року місто ухвалило новий Порядок, який спрощує встановлення меморіальних дощок у Києві на честь загиблих воїнів. Цей документ до того ж затверджує новий типовий зразок меморіальної дошки, зазначає міська влада.

"Ми постійно розглядаємо пропозиції щодо присвоєння імен загиблих героїв вулицям, скверам/паркам, школам, у яких вони навчалися. У кожному районі визначені громадські простори, які стануть місцями вшанування пам’яті загиблих військових у Києві. В кожному з цих просторів планується встановити інтерактивні інформаційні дошки з іменами мешканців району, які загинули в цій війні", — пояснили в КМДА. 

Місто підтримує й громадські ініціативи. Наприклад, у 2023 році ГО "Родини загиблих захисників "Серце назовні" за підтримки Міністерства у справах ветеранів та КМДА відкрила на Софійській площі фотовиставку "Воїни світла", присвячену загиблим воїнам "Азову", батальйону "Донбас" та 3 штурмової бригади.

Як місту та суспільству відрефлексувати травму війни

З трагедією і болем війни у міському просторі також працюють інші, значно складніші форми — меморіали, пам’ятники, монументи, великі виставки. Цей вимір вшанування пам’яті вимагає більше залучень, ніж просто перейменування вулиці. Переходити на цей рівень місто повинно тільки після того, як "зробить крок назад" і напрацює єдиний комплексний підхід щодо роботи з памʼяттю. Так вважає Вікторія Тітова — містопланувальниця та СЕО урбан-бюро Big City Lab.

"Бо для того, щоб створити будь-який обʼєкт у міському середовищі нам потрібно усвідомити те, що сталося. А в нашому випадку — це те, що досі відбувається і відбуватиметься впродовж невизначеного часу. Неможливо повноцінно осмислити та описати війну, яка ще триває. Тим більше закарбувати її в просторі. Ми не можемо передбачити, скільки ще буде загиблих захисників та захисниць, скільки меморіалів нам доведеться звести на їх честь та чи вистачить нам вулиць і парків для цього", — пояснює Тітова.

Робота з памʼяттю завжди потребує значного часу, каже Вікторія. Якщо поглянути, скільки часу минало від таких складних подій, як теракти, війни, техногенні чи природні катастрофи, до моменту, коли люди починали якось фізично закарбовувати це в просторі міста, — то ми побачимо цифри від 10 до 30 років. "І це не випадково. Міський простір — дуже негнучка структура, в ній не можна щось зробити, а потім "відмінити". І після війни буде складно переосмислювати те, що ми втілюємо зараз, бо це може виглядати як неповага до захисників та їхніх родин", — каже вона.

"Архітектурні меморіали такої події, як російсько-українська війна, — це дуже складно в контексті пошуку компромісу у суспільстві. Такий компроміс можливий лише після широкого суспільного діалогу, під час якого є здатність почути різні голоси та погляди", — додає містопланувальниця.

Доки війна триває, перед суспільством стоять два ключові завдання, вважає Тітова. Перша — фіксувати все, що відбулося та відбувається, а друга — намагатись це осмислити і проговорити на публічних майданчиках. "І тільки після цього ми почнемо дійсно розуміти, якою ж має бути памʼять у місті. Як вшановувати загиблих і закарбовувати подвиги тих, хто пройшов війну і вижив. І які форми меморіалізації будуть не тільки виконувати свою пряму функцію — збереження памʼяті, — а й органічно доповнюватимуть міський простір", — підкреслює Тітова.

Звертаючись до світового досвіду меморіалізації, Вікторія розповіла про "Національний музей і меморіал 11 вересня" в Нью-Йорку, який є одним із найбільш видатних кейсів вшанування пам’яті. На її думку, цей проєкт умістив сенсовість, емоційність та лаконічність і водночас був зрозумілим для багатьох — як свідків трагедії, так і майбутніх поколінь.

"А на його розробку пішов не один рік: спочатку потрібно було процесувати подію і повністю її усвідомити, а лише тоді інтерпретувати зміст у конкретну форму. Меморіал відкрили через 10 років після трагедії", — сказала вона. 

У 2024 році урбан-бюро Big City Lab презентувало проєкт "М86. Літопис оборони Маріуполя" — це нематеріальний простір, який відстежує хронологію майже трьох місяців оборони Маріуполя. Авторам довелось зосередились на диджитал-вимірі не лише через те, що Маріуполь перебуває в окупації, а й тому, що для фізичних обʼєктів потрібен час і "відстань" від травми. 

"Ми зібрали літопис, де відтворили події оборони міста, і таким чином імʼя кожного захисника та захисниці Маріуполя було збережене в контексті їх дій. Тобто ми зафіксували суть їхнього подвигу і поденну реальність 86 днів оборони", — резюмувала  Вікторія Тітова.