Через сварку в школі 8-річного учня шукала поліція – боявся йти додому. Урок усім батькам

7 вересня 8-річний Єгор з Київської області пішов засмученим зі школи через низькі бали і зник. Поліція хлопчика вже знайшла.

Однак є кілька важливих речей, які редакція LIGA.Life хоче зауважити, в тому числі за допомогою відомої дитячої психологині Світлани Ройз.

Інформація в медіа про отримані Єгором "двійки" неправдива, уточнили LIGA.Life у пресслужбі поліції Київської області. Кажуть, у школі хлопчика насварили за погану поведінку, і він боявся повертатися додому. 

По-друге, якщо дитина не хоче розповідати батькам, що з нею сталося, її близьким слід окремо звернути на це увагу. Причини дитячого небажання говорити та що можна зробити профілактично – пояснює дитяча психологиня Світлана Ройз.

Як мають реагувати батьки, коли зіштовхуються зі "складною" поведінкою дитини?

Коли стикаємося зі "складною" поведінкою дитини або дорослого, важливо не просто змінити його поведінку (зробити більш "зручною"), а розібратися, що за цим стоїть.

Коли дорослі кажуть, що дитина поводиться погано вдома, в садку, школі, на гуртках, запитую: "Чи є у дитини безпечний простір в житті, де вона може розслабитися?". Адже будь-яка істота, коли їй небезпечно, може демонструвати ворожість. 

Іноді так привертає до себе увагу. Іноді це реакція на булінг чи просто невміння встановлювати і підтримувати відносини. Іноді – ознака станів, за яких важливо піти на консультацію до фахівців (психологів, неврологів). Коли дитину просто лають за "погану поведінку", кожен такий епізод не тільки не розв’язує завдання, а переводить його у хронічну форму.

Звичайно, дорослим важливо ставити собі питання: "Чи розповість мені дитина, якщо їй складно?" Дорослому можна довірити свою неідеальність, неуспішність чи тривогу, якщо дитина впевнена, що батьки витримають інформацію, розберуться і підтримують. 

 

Чому дитина може не розповідати батькам, коли щось сталося?

Я впораюся сам. Можливо, дитина звикла, що їй говорять: "Ти дорослий, ти повинен". Може не відчувати своєї авторитетності та мати потребу довести свою "дорослість".

Може відчувати, що дорослі своїм втручанням лише нашкодять. Тема може бути не в фокусі уваги дитини, тому просто може не брати її до уваги.

Батьки розсердяться / засмутяться. Якщо звична реакція батьків на складні ситуації – агресія, то дитині легше пережити те, що відбувається, самостійно, ніж відчувати додатковий тиск і травматизацію від емоцій батьків.

Неповнолітній також може зіткнутися з нестабільним емоційним станом батьків, а це величезне навантаження, адже дитина не може спертися на дорослих.

Батьки все одно не захистять / розчаруються / замучать питаннями, тривогою або порадами. Дитина може мовчати, якщо батьки в складних для неї ситуаціях не дають відчуття опори та захисту (наприклад, коли дитину ображають інші дорослі).

У сім'ях, які прагнуть до ідеальності, де не дозволяють помилятися, а увагу і любов потрібно "заслужити" через успішність, дитина відчуватиме тягар відповідальності. Дитина може мовчати, якщо відчуває, що батьки їй не довіряють або їм нецікаво.

Можливо, вони обмежуються питаннями: "Які оцінки в школі? Зробив домашнє завдання?".

 

Про випадок з Єгором

У цьому конкретному випадку тема більша, ніж відносини з батьками. Це взагалі питання безпеки в школі і вдома. Виходить, у дитини взагалі немає безпечного середовища.

У школі не можуть створити цей простір, адже, можливо, за своєю "поганою поведінкою" хлопець маскує неуспішність. Я не маю права ставити діагнози, бо не знаю, що насправді відбувалося.

Втім, можливо, ушколі від хлопчика "відписуються" оцінками його поведінки, а вдома, можливо, проявити неуспішність йому страшно.

Що батьки можуть робити профілактично, щоб дитина говорила з ними?

Якщо дитина хоче говорити – слухати, не перебиваючи, та не даючи порад, поки не попросить. Пам'ятати, що життя – не тільки школа.

Усвідомлювати, що дитина спирається на нашу дорослість, силу і стійкість. Адже, якщо відчуває, що ми – дорослі й більші за будь-який її біль чи страх – дитині легше нам довіритися.

Пам'ятати самим і нагадувати дитині, що помилки – це частина успіху. Що дитина нам важлива завжди, незалежно від її успішності, і не стає менш дорогою, якщо не напише контрольну роботу. Розповідати дитині про власні помилки. 

Попри особисту втому і завантаженість, намагатися створювати домашні ритуали, проводити хвилини близькості з дитиною. Для дитини наша любов часто неочевидна, тому слід частіше її проявляти.

Важливо ставити запитання і спостерігати, з ким дитина дружить, чи є у неї безпечне і цікаве коло спілкування.

Можливо, знадобиться консультація психолога, щоб зрозуміти, що ховається за "непродуктивною поведінкою" (це може бути біль або страх).

Ми часто не усвідомлюємо, що сучасні діти – дуже самотнє покоління. Наша близькість і довіра – це те, що стає для них опорою в дорослішанні.