Мій минулорічний організаційний звіт починався словами: "2019-й був роком змін в Україні, що торкнулись усіх сфер життя, зокрема, освіти". 2020 рік показав, що ні я, ні світ, ні українська освіта нічого не знають про зміни.

Починаючи писати цю колонку, я згадувала перші два місяці до COVID-19. Тоді на слуху в сфері освіти в Україні були:

- зміна міністра освіти та науки України (забігаючи наперед — це питання хвилює освітян і цієї зими, але вже в іншому контексті),
- диференціювання освітніх послуг для освітян, що дало можливість і громадському сектору, і бізнесу навчати вчителів та директорів, отримуючи за це оплату з державних коштів,
- продовження реформи Нової української школи, реформи вищих навчальних закладів…

Проте, у березні 2020-го, всі ці питання відкинули на задній план і основними словами на весь рік в освіті стали "COVID-19", "дистанційна освіта" і трохи пізніше — "Сергій Шкарлет".

Читайте також - Шкарлет – міністр, або Чорний четвер української освіти і науки

Що виніс назовні COVID-19 в освіті

- Відсутність стратегічного бачення або ж спроби його сформувати у Міністерства освіти і науки.

За весь період весняного локдауну міністерство давало поодинокі рекомендації, які не давали розуміння, як цілісно діяти.

Апелюючи до законів, у МОН говорили про шкільну автономію та відповідальність на місцях, зокрема директорів. У той же час, 37% опитаних під час дослідження стану реалізації дистанційної освіти в України директорів вказали, що мають потребу у конкретних інструкціях. Такі інструкції потрібні у питаннях заробітної плати, документообігу, оцінювання учнів.

- Неготовність освітньої системи перейти в онлайн.

Були виклики і технічні (наявність гаджетів, стабільний Інтернет), і компетентнісні (вміння працювати онлайн, розуміння різниці між викладанням онлайн та оффлайн). Найяскравішим проявом цього було перенесення багатьох освітніх процесів у Viber-чати під час весняного локдауна.

- Хаотичність комунікацій та прийняття рішень у школі, відсутність фокусу на оптимізацію.

Це проявлялося у великій кількості платформ та додатків, які використовували вчителі однієї школи, що додавало навантаження на дітей, бо треба було для кожного уроку вивчати/переходити на іншу платформу.

Також непоодинокими були випадки великого навантаження по самостійній роботі відразу з декількох предметів, а також постійні повідомлення у Viber, що приходили цілодобово. Це свідчить про недомовленість вчителів, батьків та учнів про спільні правила взаємодії онлайн, а також про те, що команда не формувала спільний план роботи дистанційно, а діяла як лебідь, рак та щука.

Ситуація трохи змінилася восени, коли школи почали переходити на навчальні платформи GSuite, Просвіта.

Яскравіше проявилась нерівність у здобутті освіти між містом та селом через технічні можливості та нижчий рівень умінь та технічних навичок вчителів.

Зокрема, у сільській місцевості особливо у весняний локдаун став поширений спосіб оцінювання робіт у формі надісланих фотографій. Це дуже ресурсозатратно та малоефективно.

- Важлива роль відділу освіти в місті/громаді.

У частині інтерв'ю, які ми проводили з директорами під час дослідження, ми виявили, що, незважаючи на зміну ролі відділу освіти з контролюючої на сервісну, під час карантину відділи освіти перейшли на більш контролюючий формат. Це додало ще більше хаосу в навчальний процес, адже змусило і адміністрацію школи, і вчителів робити додаткові звіти, що забирало багато часу, якого й так не вистачало.

- Потреба директорів у спільноті, де можна порадитися, дізнатися досвід колег, обмінятися дієвими практиками.

Особливо це стало актуальним під час пандемії, коли такий обмін досвідом може допомогти швидше адаптуватися до ситуації та дати підтримку.

- Дистанційна освіта дуже яскраво показує рівень мотивації учнів, який, у тому числі, залежить і від цікавості викладання предмету.

Якщо на уроці в класі учень має просидіти 45 хвилин, і так чи інакше фізично присутній, то в онлайн-форматі стає дуже помітним рівень реальної включеності.

Що приніс нового та дієвого COVID-19 в освіті, що варто розвивати далі?

Самозарадність шкіл.

Часто директори та шкільні команди мали самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність. Ситуація висвітлила слабкі сторони в організації освітнього процесу та роботи колективу вчителів як цілісної команди.

Читайте також - Україна має багато проблем. Але поставимо реперну точку по освіті і науці

Не маючи єдиної стратегії, представленої МОН, кожен директор мусив вибудовувати власну. Це був стресовий та болючий процес, але якщо далі його розвивати м'яко та поступово, це може бути шлях до реальної автономії шкіл.

Розуміння, що зміни невідворотні і розвиватися потрібно.

Це, у першу чергу, стосується вчителів, які не були готові змінюватися і дехто з них вибрав шлях піти зі школи, а дехто —  почати вчитися. До того ж, вчителі почали вчитись один в одного, зріс статус молодих вчителів, які своєчасно підтримали старше покоління, яким було важче оптимізувати процеси.

Також почастішали випадки, коли вчителі просять про допомогу в учнів, що свідчить про налагодження взаємодії, ріст рівня довіри. Коли я запитую в директорів, які позитивні зміни вони бачать внаслідок пандемії, більшість відмічає неймовірно швидке напрацювання нових навичок у вчителів.

Об'єднання команд та великий ріст взаємопідтримки всередині команд.

Цей аспект директори шкіл відмічають, як другу важливу позитивну зміну всередині школи. Спільний виклик, розуміння, що його можна подолати тільки разом, будує більш тісну довіру в команді школи, підтримку, також це допомагає команді тяжіти до спільного пошуку та прийняття рішень.

Внаслідок цього навчальний процес стає більш ефективним, вчителі обмінюються своїми кращими практиками з колегами, навчають один одного користуватися різними додатками.

Що, окрім COVID-19

З пандемією за славу впливовості на освіту в Україні в 2020 році змагається посада міністра освіти та науки України. Мабуть поки що єдине позитивне, що з цього можна винести, це — об'єднання освітян, науковців, освітніх організацій у бажанні не допустити до цієї посади Сергія Шкарлета (поки, на жаль, це не вдається). 

Читайте також - Чому Зеленський вибрав Шкарлета главою Міносвіти: інтерв'ю з Сергієм Бабаком

Досить великим кроком для продовження реформи освіти стало розроблений та затверджений єдиний профстандарт вчителів, а також розроблення профстандартів для директорів, який, маю надію, затвердять на початку 2021 року. Ці документи є дороговказом щодо знань, навичок, компетенцій, які має мати сучасний український вчитель та директор школи. Саме вони ляжуть в основу нових навчальних програм, що в перспективі вплине і на якість викладання в школах.

Однак, є і негативні тенденції, які переважно пов'язані з нинішнім міністром Шкардетом:

- по суті – "дозвіл" про порушення Закону про академічну доброчесність від влади країни;
- ризик не продовження реформи НУШ та змін у вищий освіті;
- ризики відміни ЗНО, який за останні роки зробив прозорим процес вступу до ВНЗ;
- зменшення фінансування освіти: звісно, справа не тільки в міністрі, але його участь у лобіюванні дотримання умов руху реформи освіти є важливою, і наразі, судячи з бюджету на 2021 рік, українська освіта недофінансована на 4 млрд грн;
- відсутність чіткої політики як щодо дистанційної освіти, так і вектору розвитку освіти в цілому.

Таким бачиться мені 2020 рік в освіті. І, мабуть, найбільший висновок на 2021-й — це формування спільнот для підтримки, обміну досвідом та досягнення спільної мети, а також формування самозарадності, відповідальності на місцях та альтернативних, більш швидких способів розвитку (центри професійного розвитку вчителів у громадах та школах, навчання через спільноти та менторство).

Публікація підготовлена в рамках проєкту "Механізми кооперації в школах у кризовий час", який реалізує Центр sнноваційної jсвіти "Про.Світ" за фінансової підтримки ЄC

Хочете стати колумністом LIGA.net – пишіть нам на пошту. Але спершу, будь ласка, ознайомтесь із нашими вимогами до колонок.

Статті, що публікуються в розділі "Думки", відображають точку зору автора і можуть не збігатися з позицією редакції LIGA.net