"Цей дощ ніколи не скінчиться" – документальний фільм про те, коли війна не відпускає

Що об'єднує історію хлопця з Сирії та переселенців з України? Розповідаємо про враження від фільму і причини, чому його варто подивитися.

Долучайтесь до нас на Facebook та беріть участь в дискусіях

Причина 1. Це жива людина та її історія

"Мене звати Андрій Сулейман. Я народився в Сирійській Арабській Республіці. Моя мати – українка, батько – курд. До п'ятого класу я жив і навчався в сирійській школі. Коли в країні почався збройний конфлікт, ми з матір'ю і молодшим братом були змушені залишити Сирію та переїхати до Лисичанська Луганської області, де проживали наші родичі", – розповідає головний герой фільму.

Читайте також: "Я працюю на цвинтарі" – 5 причин подивитися український фільм про смерть у кіно

У свої 20 років хлопець допомагає в загоні швидкого реагування Червоного Хреста. Війна знову з'явилася в його житті. Але тепер Росія напала на другу його домівку – Андрій розвозить гуманітарну допомогу селами, які першими відчули події 2014 року. 

Війна наче проникає в кожну частинку його життя. Він не може побачитися зі всією ріднею, бо в Сирії тривають військові дії. Родина Сулеймана не почувається в безпеці, бо в Україні також війна. Хлопець хоче поховати рідного батька, але якщо він перетне кордон Сирії, його можуть забрати воювати. Андрій не хоче ховати в Лисичанську, бо, по-перше, це воля батька, а по-друге, на Луганщині також війна і не зрозуміло, що потім буде з цими цвинтарями. 

Тому весь фільм ви ставите собі питання: "Цей дощ (війна) ніколи не скінчиться?" 

Цікавий акцент. Фільм поділено на 11 частин, які арабською мовою позначені цифрами від 0 до 9 і назад до 0. Так команда показала цикли війни та миру, руйнування та відновлення, життя та смерті. 

Читайте також: "Я хочу вигнати наволоч з нашої землі": фільм про українських снайперів виходить у прокат

Причина 2. Операторська робота

"Цей дощ ніколи не скінчиться" недарма називають одним з найкращих у своєму жанрі, бо те, як В'ячеслав Цвєтков знаходить ракурси та знімає акценти – вражає. Починаючи від пейзажів і завершуючи миттям людини. 

Читайте також: Як українка Аліна Смоляр виконала роль у "Jibaro" на Netflix, який отримав "Еммі"

Причина 3. Чорно-білий фільм

У фільмі чорно-біла картинка – наче "маховик часу". Мовби відбувається "сьогодні", але ти розумієш, що війна вже була, і неодноразово, і завжди є схожі ситуації. Наче людство не вчиться на помилках. І таких, як Андрій Сулейман, які стали заручниками війни, не сотні, а більше. Але конкретно в цьому випадку – хлопець сам вирішив, що нікуди не поїде, а допомагатиме людям.

Читайте також: Бути українським каскадером у Голівуді й знятися в "Аквамен 2". Інтерв'ю Богдана Пономаря

Причина 4. Музичне оформлення

Поєднання звуків війни з дощем чи промова Андрія зі скандуванням "Слава Україні" на параді до Дня Незалежності – захоплюють. 

Причина 5. Думки 

Фільм вийшов у потрібний час. Попри те що він про війну у 2014 році, зараз він ще ближчий до українців. Тепер ледь не кожен знає, що таке бігти з рідного міста. Тому спогади про рідну землю Андрія та його батька зрозуміють чимало людей.

Окремий посил буде знайомим для переселенців з 2014 року. Коли ти вже вдруге втрачаєш через війну домівку, інакше до цього ставишся. Замість того щоб панікувати та кудись бігти, допомагаєш тим, хто з цим стикнувся вперше, бо у них стрес, а в тебе вже є досвід.

Ми, бува, дивуємося, чому Європа чи світ у 2014-му були "байдужими" до подій в Україні. Але як часто ви цікавилися тим, що відбувається в Сирії?

Читайте також: Україна співпрацюватиме з Голлівудом і Netflix, попри вторгнення Росії, – CEO FILM.UA Group

Вражає діалог Андрія з водієм, коли він, не розуміючи ситуації, починає закидати, "ви на боці не тієї влади", "чого ви всім там заважаєте" тощо. Відверто, наче у 2014-му проїхалися в таксі й почули: "Ой, та всі в Луганську та Донецьку сепари".

Фільм створює чимало флешбеків, які змушують замислитися. Бо, як не дивно, війни схожі, і емоції людей – теж.