Король Річард: Виховуючи чемпіонок: ідеальна історія чемпіонок Вільямс, далека від правди

Уже завтра, 6 січня, в Україні відбудеться прем'єра фільму "Король Річард: Виховуючи чемпіонок". Західні критики прогнозують Віллу Сміту за цю роль щонайменше номінацію на "Оскар", але вважають, що фільм більше "на замовлення", ніж для глядача. Дещо в цьому погоджуємося. Але не лише в ідеальності батька проблема. Розповідаємо про свої враження після перегляду фільму. 

Нестандартний фільм-біографія про спортсменів

У фільмі "Король Річард: Виховуючи чемпіонок" ви точно побачите купу сценарних кліше, які є, здається, в усіх спортивних фільмах. Мовляв, було важко, у нас ніхто не вірив, але ми змогли. Проте є і свої "родзинки".

1. Теніс. Зазвичай ми бачимо купу спортивних фільмів про футбол, гімнастику, хокей, баскетбол, легку атлетику тощо. Здавалося б, ось він – теніс! Дочекалися. Але не радійте. Зарано. Попри те, що теніс – спорт динамічний, у ньому є своя краса та атмосфера, ви цього не відчуєте і не побачите у фільмі про Річарда Вільямса. Навіть у сценах, де грають на великих турнірах і є тисячі глядачів, ви все одно не перехопите тенісний настрій. Єдина саме тенісна сцена, яка дійсно зачепить, – коли сестер Вільямс зустрічають натовпи дівчаток, які також мріють стати видатними спортсменками.

2. Попри те що ми дивимося фільм про видатних спортсменок, ми знайомимося з їхнім становленням очима батька. І ось тут оплески Віллу Сміту, якому вдалося зіграти Річарда так, що ним захоплюєшся, попри те що в житті його ненавиділи у тенісному спорті.

3. Режисер Рейнальдо Маркус Грін досконало відтворив десятки моментів з особистого сімейного відео родини Вільямс – коли батько катає дівчат у візку з супермаркету з купою тенісних м’ячів.

Тому не дивуйтеся, що фільм більше нагадує спроби відбілити репутацію сурового батька-диктатора, ніж розповісти про чергову спортивну історію.

Порівняння з прототипом

Якщо не знати історії справжнього Річарда Вільямса, то складається враження про амбітного, але шалено люблячого своїх доньок батька. У житті ви найімовірніше почули про його скандальні заяви, намагання показати, що він вище за всіх, гучні конфлікти з дружинами, судові розлучення, позашлюбні діти. Тобто зовсім інша людина. Але у фільмі усі ці гострі кути згладили так, щоб був ідеальний батько, якого іноді заносить із бажанням побачити доньок на п’єдесталі.

Сестри Вільямс продовжують розповідати – якби не батько, всього цього не було. Але лише замисліться про декілька фактів з їхнього життя.

Прописав на майже 80 сторінок план – від памперсів до нагород і за цим авторським планом тренував дівчат і координував усе їхнє життя.

Він спеціально перевіз родину у квартал-гетто, не тільки тому, що так дешевше, а щоб доньки звикали грати під цькування. "Це спорт білих, де чорні вирішили виграти", – такий сенс Річард вкладає ледь не в кожну промову до дівчат. 

Він тренував доньок під сильним та холодним дощем, поки сусіди не викликали поліцію, бо, на їхню думку, це було знущання з дітей. І це не сценарій фільму-жахів. Це реальна історія сестер Вільямс.

Тому не дивно, що закордонні критики зазначають, що Річард у виконанні Сміта дещо зрозуміліший, цікавіший та добріший, ніж ним був справжній батько Вільямс.

Геніальна гра Сміта

Вілл Сміт вміє мотивувати. Це він демонструє вже не в першому фільмі. А в стрічці про батька-тренера він взагалі почувається, наче все життя знав Вільямса. Згорблений під вагою минулого, він крок за кроком іде до мети, яку вигадав і прописав. Але Сміт грає так, наче ця мета з першого дня життя дівчат була саме їхнім бажанням. Не батько нав'язав, а вони прийшли в цей світ уже з думкою – я буду олімпійською чемпіонкою.

Навіть моменти, які мали б лякати, наприклад, коли Річард змушує усю родину кілька разів передивлятися "Попелюшку", щоб дівчата усвідомили її справжній сенс – треба завжди бути скромною – тут подаються як звичайна хвилинка повчання від батька. Хоча його самого, навіть у кіно, постійно звинувачують в егоцентризмі.

Але Сміту вдалося зіграти саме так, як цього б хотіли продюсери та режисери. Тому прогнози, що йому світить щонайменше номінація на "Оскар", стають усе реальнішими.

А інші?

Усі інші, хто є у фільмі, навіть дівчата, які грають сестер, губляться на фоні Сміта. Ні, вони грають впевнено. Але їх мало. Так мало, що фільм завершується на першому професійному турнірі Вінус, а про кар'єру Серени майже не розповідають.

У фільмі родина зображена одним цілим. Інші сестри, а загалом у родині п'ятеро доньок, їздять усім світом, бо так треба для кар'єри Серени та Вінус. Вболівають за малих, підтримують. І ти радієш – ой, яка сім'я, вони – справжня команда. Лише після фільму думаєш – а це нормально, що через двох доньок страждають усі інші?

Чого не вистачає?

Конфліктного розвитку. Ми чуємо про багатих білих, Ку-клукс-клан, бачимо репортажі про поліцейське насильство і розуміємо, у якій атмосфері виросли Серена та Вінус. Але це не впливає на те, як зображена історія дівчат. Розумієш, що їм має бути важко "у світі білих", але у фільмі, крім самого Річарда, який постійно в усіх запитує "це через те, що ми інші?", ніхто не виявляє расизму. А тому складається враження, наче насправді усі ці проблеми через інший колір шкіри – чергові вигадки батька. 

Проте ми бачимо, як Річарда постійно б'ють в "чорному кварталі" свої ж, бо він тренує дівчат і не хоче, щоб вони виросли наркоманками чи потрапили за ґрати. Але якщо ти захищаєш своїх дітей від такого поганого майбутнього, навіщо переїжджати у район, де на них це майбутнє чекає?

Тобто контекст, який має пояснювати усе, що відбувалося в ті часи, чому такий прорив сестер Вільямс – ця легендарна подія, існує наче паралельно до фільму. Це більше нагадує галочку сценаристів – ось бачите, це не просто історія про двох дівчаток, які стали відомими тенісистками. Вони виграли там, де мали вигравати "білі".

Хоча насправді сам феномен сестер Вільямс у тенісі – історична подія. І хотілося б більше усіх проблем, з якими вони зіштовхнулися на своєму шляху. А не тільки чергового героїзму батька, який щось переміг, чого ніхто не відчув.  

Майже всі сюжетні моменти пояснюються на словах. Іноді ти розумієш, що діалоги вже набридли, почніть щось робити! І роблять – обіймаються з батьком, сміються, знову те саме відчуття – яка родина!

Але це не те, чого б хотілося у фільмі про спорт. Навіть гра в теніс тут більше зображена як тренерські настанови. Тобто ви не побачите дівчат, які будуть "вмирати" на корті. Скоріше, батька, який постійно говорить, що і як треба робити, і який у діалогах розповідає, як багато дівчата тренуються. 

Так, це ж фільм про Річарда. Але біографічні фільми про одного героя бувають різними, і тут головного героя аж надто багато.

Але якщо не дивитися фільм "Король Річард: Виховуючи чемпіонок" як біографічний, а просто сімейний, то – дуже непогано.

Але, визнаймо, що, попри весь негатив, який виливали в ЗМІ, у тенісному світі на нього, Річард зміг досягнути того, чого хотів – його доньки стали найтитулованішими тенісистками у світі.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин