Люксембург, Люксембург, Довбуш, та Ля Палісіада. Критики вибрали український фільм року

У Києві стартував сьомий Київський тиждень критики – кінофестиваль, в рамках якого українські кінокритики вручають нагороду "Кіноколо". Це щорічна премія, яка має на меті визначити досягнення вітчизняного кінематографа та діячів кіноіндустрії за останній рік.

За звання найкращого фільму змагалися чотири стрічки: "Люксембург, Люксембург", "Довбуш", "Степне" та "Ля Палісіада". Кожна з них окремо – досягнення режисерського таланту. А всі вони разом – чудова демонстрація трендів українського кіно останніх років, адже показують, як українські митці звертаються до минулого, намагаючись осмислити його, пропрацювати помилки й віднайти сенси для розуміння сьогодення.

Дві стрічки вже були в прокаті, а ще дві лише починають свою дорогу до українського глядача. Liga.Life подивилася всі фільми і ділиться враженнями.

ЛЮКСЕМБУРГ, ЛЮКСЕМБУРГ

Це другий фільм Антоніо Лукіча, чий повнометражний дебют 2019 року "Мої думки тихі" підкорив публіку й став одним із найкращих фільмів часів української незалежності. Тож головне питання, яке звучало до прем’єри: "Чи зміг Антоніо подолати "прокляття другої стрічки" і знову створити шедевр"?

Українські кінокритики відповіли на це питання схвально, нагородивши 31-річного Лукіча призами за найкращу режисуру та найкращий сценарій фільму. До цього "Люксембург, Люксембург" вже отримав нагороди на міжнародних кінофестивалях в Інсбруку, Монте-Карло та Косові. Так само добре нову роботу Антоніо прийняла публіка, за дев’ять тижнів прокату фільм подивились майже 230 000 глядачів, а касові збори становили понад 34 млн грн.

Минулий фільм Лукіча "Мої думки тихі" стабільно збирає перегляди та приносить дохід навіть через декілька років після прем’єри, розповідала Liga.Life засновниця онлайн-кінотеатру Takflix Надія Парфан.

Дія стрічки "Люксембург, Люксембург" відбувається у містечку Лубни Полтавської області у 90-ті. Саме тут зростають брати-близнюки Коля та Вася, чий батько був відомим кримінальним авторитетом, але вже давно покинув сім’ю і зник у невідомому напрямі.

Хлопці, що виросли без батька, йдуть двома протилежними стежками: Вася стає поліціянтом, а Коля водить маршрутки і паралельно підторговує наркотиками. Аж раптом із далекого Люксембургу надходить звістка – їхній батько при смерті. Мама та Вася сприймають цю новину негативно, а от Коля рішуче виступає за подорож до тата.

Ролі хлопців виконали Раміл та Аміл Насірови з гурту "Курган і Agregat". Цих непрофесійних акторів Лукіч максимально влучно підібрав для стрічки, як колись Андрія Лідаговського для "Мої думки тихі". Це підтвердили і вітчизняні кінокритики, котрі відзначили гру Аміла нагородою "Найкращий актор".

Історія фільму "Люксембург, Люксембург" – це особиста драма Антоніо Лукіча, який через нову картину відрефлексовує свої почуття до давно втраченого батька. А заразом підриває потужний пласт проблем дітей дев’яностих, а тепер, через війну, і нинішнього покоління, що вимушене дорослішати без рольової моделі чоловіка у сім’ї.

ДОВБУШ

Вітчизняний історичний блокбастер "Довбуш" режисера Олеся Саніна ("Поводир") розповідає про лідера гуцульських опришків початку XVIII століття Олексу Довбуша, який очолив боротьбу людей за право жити на власній землі за власними традиціями.

"Довбуш" передусім цікавий рівнем постановки, недаремно його творці називали своїми конкурентами голлівудські блокбастери. Стрічка вражає насиченістю подій та рівнем трюків і спецефектів. Варто відзначити й роботу оператора Сергія Михальчука ("Екс", "Дике поле"), який за героями слідує і в воду, і в горнило битви, і у роз'ятрену гарячкою свідомість головного героя.

Видно, що 120 млн гривень бюджету (65 з яких — державна підтримка) не були витрачені даремно. Касові збори "Довбуша" перетнули позначку 55 млн грн, і прокат ще не завершився. Це цікаве й красиве кіно, яке варте перегляду на великому екрані.

Олекса Довбуш у виконанні Сергія Стрельникова вийшов доволі типовим хорошим героєм, який і народ любить, і кохану свою обожнює, так що зачепитися нема за що. Колоритнішим видався персонаж брата Довбуша — Івана (Олексій Гнатковський). Саме він додає перцю в історію, проголошуючи промови на кшталт: "Наші люди — то є вівці. Їх доять, шкуру знімають, а вони лише між собою ворогують. Хтось має за них стати". Проте в номінацію "Найкращий актор" українські кінокритики включили саме Стрельникова.

Гуцульський діалект героїв "Довбуша" – прекрасний і напрочуд зрозумілий, а музичний супровід, складений з еклектичних мотивів авторства композиторів Алли Загайкевич та Олександра Чорного, вражає глибиною та різноманіттям. У стрічці є екшн, є любов, є історія та езотерика, кожен знайде тут щось своє, як у хорошому голлівудському фільмі.

На жаль, подібне кіно знову ми побачимо не скоро, бо нині таких грошей на підтримку кіновиробництва в бюджеті країни немає, і до кінця війни навряд чи знайдеться. Та і знімальну групу спробуй збери, коли частина професіоналів виїхали з країни, а частина — пішли на війну. З команди "Довбуша", наприклад, віддали життя за Україну троє, включно з головним піротехніком.

СТЕПНЕ

Повнометражний дебют у художньому кіно режисерки та сценаристки Марини Вроди, яка у 2011 році здобула Золоту пальмову гілку Каннського кінофестивалю за короткометражний фільм "Крос". На "Кіноколі" стрічка стала лідером за кількістю номінацій. Їх у неї шість, зокрема, за найкращий фільм, сценарій, режисуру і дебют, а в акторських номінаціях були представлені виконавці головних ролей – Олександр Максяков та Ніна Антонова.

"Степне" почали розробляти ще десятиліття тому, коли проєкт переміг на пітчингу Держкіно. Проте державні кошти не можуть покривати увесь бюджет фільму, а пошуки додаткових інвесторів зайняли роки. Тож виробництво стрічки, яка стала копродукцією України, Німеччини, Польщі та Словаччини, розпочали лише у 2017 році.

В центрі сюжету – кілька днів життя літнього чоловіка, який приїжджає в українське село Степне, щоб доглянути матір, яка помирає. Герой бажає вчинити правильно і вимагає того самого від брата, який не поспішає навідати стару. Перед смертю, у гарячковому маренні мати розповідає сину про скарб, закопаний у сараї. Відхід близької людини і згадка про скарб примушують немолодого героя замислитися про плинність життя і згадати про речі, які він не встиг зробити, але які ще можна надолужити. Можливо.

Зображення скромного побуту глухого села, де навіть дороги не асфальтовані, і меланхолійний плин стрічки віддзеркалюють внутрішній світ головного героя, твердий, але крихкий у моменті. А дія фільму відбувається в період ранньої весни, коли ще лежить сніг, проте все навколо починає прокидатися, дарує надію на зміни.

Авторка пояснює свій задум бажанням дослідити відхід частини минулого України разом із поколінням її батьків. Українське село і люди в ньому, які живуть немов поза системою, прекрасно відображають процес відмирання. Це непроста фестивальна стрічка, медитативна, меланхолійна, знебарвлена, яка не розважає глядача, а спонукає задуматися.

Наразі "Степне" подорожує світовими фестивалями. В Локарно фільм здобув приз за режисуру та нагороду Міжнародної федерації кінопреси (ФІПРЕССІ), а в кінці жовтня відбудеться українська прем’єра в рамках кінофестивалю "Молодість". На жаль, на премії "Кіноколо" жодна з шести номінацій не стала переможною для безсумнівно потужного повнометражного дебюту Марини Вроди.

ЛЯ ПАЛІСІАДА

Повнометражний дебют Філіпа Сотниченка, відомого за короткими метрами "Цвях" та "Син", став другим за кількістю номінацій на цьогорічній премії. "Ля Палісіада" змагалася в категоріях за найкращий дебют, сценарій та режисуру, а виконавець головної ролі Новруз Пашаєв претендував на акторську нагороду. Проте кінокритики віддали їй лише одну відзнаку, проте найбажанішу – Найкращий повнометражний ігровий фільм 2023 року.

Події картини відбуваються у 90-х роках в Ужгороді, де вбивають працівника правоохоронних органів. У відповідь слідчі проводять масштабні рейди бандитськими притонами у спробі знайти винного. Справа виявляється непростою, бо є лише один свідок, який бачив подію здалеку.

Окрім того, головні герої — слідчий та судовий психіатр — колись давно були закохані у дружину вбитого. Тепер же вони поспішають знайти і покарати винного, поки в Україні не скасували смертну кару.

Робота над фільмом велася понад п’ять років. Увесь цей час стрічка видозмінювалася, автори віднаходили нові матеріали та ідеї. Це не завжди йшло картині на користь, відчувається певна розшарованість та фрагментарність подій, що ведуть глядача до фінальної розв’язки.

Знята "Ля Палісіада" у форматі відеофіксації, яку зазвичай проводять правоохоронці. З одного боку, це чудово передає дух та естетику зображуваних подій, за що варто подякувати оператору Володимиру Усику. Водночас багато довгих кадрів роблять кіно надто повільним і більше схожим на документальну кримінальну хроніку 90-х. Тому стрічка сподобається радше поціновувачам правдоподібних робіт Кіри Муратової та Міхаеля Ганеке, аніж любителям голлівудських кримінальних трилерів із детективним екшном та жвавими діалогами.

Це стовідсоткове фестивальне кіно, яке захопило не лише українських кінокритиків. До цього Філіп Сотниченко отримав нагороду у категорії "Найкращий кінорежисер" Міжнародного кінофестивалю в Сараєво. "Ля Палісіада" також була відзначена призом ФІПРЕССІ на фестивалі в Роттердамі та визнана найкращим фільмом Вільнюського міжнародного кінофестивалю. Прем’єра фільму запланована на Київському тижні критики, а в український прокат він потрапить у січні 2024 року.

Дмитро Сидоренко для LIGA.Life