RU
Розваги

Інтерв'ю | Ярина Винницька, Ковчег "Україна": Культурну пуповину з РФ слід перервати. Тоді будуть зм

15 хвилин
 - Фото
Ярина Винницька. Фото Таїсії Кутузової
21.08.2021, 20:21

22 серпня о 21.00 на Михайлівській площі в Києві зіграють унікальний концерт. Зазвучать "золоті" і "платинові" сингли України останніх десяти століть.

Зазвучать архаїчний фольк, бароко, класичні опери, авангард, джаз. Подія поєднає традиційну і класичну музику України, український живопис і новітні технології. 

Наприклад, двома піснями – українською і кримською – зазвучить Джамала. ДахаБраха заспіває з Сергієм Жаданом притчу про Ноя. З'являться Святослав Вакарчук, Аліна Паш, Юлія Саніна, зірки українського балету Катерина Кухар і Олександр Стоянов, оперні солісти Оксана Нікітюк і Назар Тацишин. Також музикуватимуть Молодіжний симфонічний оркестр України, Національна чоловіча капела "Дударик" та Київський дівочий хор ім. Лисенка. 

Однак головною зіркою є 85-річна співачка Домініка Чекун, хранителька ритуального співу Полісся.

Ініціаторка і креативна продюсерка проєкту – засновниця культурної платформи Ковчег "Україна" Ярина Винницька (національної мистецька платформа популяризує культурну спадщину країни).

Співавторка і головна диригентка концерту – зірка світової класичної сцени Оксана Линів.

Підтримав подію Мінкульт та телеканал 1+1, який покаже потім телеверсію концерту (коли це буде, ще з’ясовують).

Напередодні концерту LIGA.Life зустрілася з Яриною Вииницькою, аби поговорити про те, як повернути українцям культурну пам'ять, чи потрібно зрікатися радянського культурного спадку і чи справді українська культура є тільки стражденницею, яка виплакує свої болі.

- Про що ваш концерт? Яку Україну люди мають у ньому побачити?

- Чи не вперше ми маємо побачити себе.

Українці для мене – дезорієнтована нація. Нам відбили пам’ять, переламали хребет. Ми розгублені, як хворі на Альцгеймер.

Страшно, коли людина не знає, хто вона. Україна схожа на такого хворого. Ковчег Україна – це про пізнання. Це моя власна і загальнонаціональна терапія – розглянути себе і закохатися в свою країну та свою культуру. Маємо почати себе шанувати.

- Ви кажете, що нам відбили пам’ять. Хто? Це можна по-різному трактувати. Концерт увібрав у себе десять століть, за цей час ми були під різним впливом, різними країнами. 

- Думаю, у нас один ворог, який століттями міняє вивіски. Називає себе то Московією, то Російською імперією, то Радянським Союзом. І це кармічна ситуація, бо насправді Україна є матір'ю тих "земель руських", а Росія – "дитиною". Це складні патологічні, інфантильні стосунки мами і сина-пияка, який живе в мами на квартирі на її пенсію. 

Росія не хоче відпустити "маму", хоче постійно доїти її ресурси, таланти, бренди. Викрадає нашу самоназву, історію, культурні артефакти. Це дебошир, який не може стати дорослим і самим собою. Такий кармічний зв'язок треба перервати.

- Хіба це можливо? Ми стільки часу переплетені і культурою, і музикою: та ж Пугачова, Лєпс...

- Найстрашніше, що це – частина нашого дитинства. 

Ти фактично маєш воювати зі своїм дитинством.

Бо у нас було дві кнопки, де було "В гостях у сказки" "АБВГДЕйка". Це прошито в нас, складно відділити від себе.

- А потрібно відділяти? Тільки з СРСР у нас майже 100 років спільної історії. 

- Нам треба центруватися довкола свого ядра. Кожна земля має свої сенси, потрібно нашу самобутність, поліфонічність зберегти. А коли будемо дуже міцними в своєму ядрі, тоді можемо інтегрувати інші впливи. 

Політика українських музеїв – неприпустима: тримають все у підвалах, фондах, блокують будь-яку комунікацію, нічого не дають або віддають за страшні гроші. За фото пекторалі високі суми називали. Але це безглуздя. Світові музеї все своє викладають у вільний доступ – будь ласка, користуйтеся, тільки щоб це жило.

Маємо зібрати весь наш культурний капітал. У мультимедіа до концерту буде візуальна спадщина України. Наша платформа Ковчег "Україна" володіє цифровою базою приватних колекцій. Є пласт львівських колекціонерів, які збирали шедеври, котрі селяни вважали непотребом. Я сама їздила в експедиції і бачила, як люди мили підлоги вишивками, бо там шерстяні нитки, які "добре вбирають вологу". Ковчег це акумулював і ми віддаємо у вільний доступ, це наша принципова позиція.

Наша спадщина належить усім нам. Коли наше ядро розмите або знищене, ми нецентровані і починаємо засвоювати чужі впливи, все розмивається. Тому дуже небезпечно інтегрувати радянську спадщину і казати, що Пугачова є частиною нашого спадку. Але однозначно від них не треба відмовлятися.

Не треба воювати з Чеховим і Достоєвським. Треба воювати за Лятошинського і Грабовського. Утвердитися в тому, а потім сказати – так, і Чехов є частиною нашої культури, і Чайковський.

Треба заявляти свої права і на Гоголя, і на Малевича, і на Рєпіна. Що не візьми – в музиці, в малярстві, ті, хто творили російську культуру, – українці. Не кажучи вже про Феофана Прокоповича, який був ідеологом створення самої Російської імперії. Ми її створили на своє нещастя, але, думаю, цей сценарій кармічний і ми маємо стати причиною розвалу. 

Знаєте вірш Жадана "Птах"?

Думаю, він має стати легендарним, як "Заповіт" Шевченка. Жадан написав його на моє прохання, потім я вмовляла ДахуБраху сколаборуватися і записати разом пісню, хоча вони казали: "Ми ніколи на чужі тексти не пишемо".

Вийшов вірш-притча, пісня-притча. Жадан каже: "Ми знаємо, хто ми, і знаємо звідки!". Думаю, без цього ми не можемо знати, ким хочемо стати і куди рухатимемося. Бо якщо не знаєш, що в тебе позаду... Для мене історія – це наука про майбутнє. Все настільки повторюється! Стає страшно від тих сценаріїв. Зараз – те саме, що було 100 років тому і раніше. 

Винниченко говорив, що українську історію не можна читати без брому (заспокійливого. – Ред.). Так я кажу, що не можна без здивування читати, якими катками нас нищили, а ми ще існуємо. Все може триматися на одиницях. На початку століття – сім'ї Косачів, Ханенків, Лисенків, одиниці в російському середовищі.

Знаходяться завжди ті пару десятків людей, яким болить, які проти цього "какаяразніца", які втримали суть і передали нам, і ми ще існуємо. Це гідно подиву.

Тому думаю, все з нами буде добре. Я втішилася, коли ухвалили мовний закон, хоча як його атакували! Якщо масова культура стане україномовною, можна буде видихнути. 

Завжди сперечаюся з російськомовними, які вважають, що ми агресивно ведемо українізацію. Кажу, що це не агресивна українізація, а реанімаційні дії. 

Бо жити в паніці – це постійний біль, ти постійно стиснутий, захищаєшся. Ця позиція виснажує. А коли розумієш, що ти в безпеці, позиція уже відцентрована, і вже ніхто від тебе тебе не забирає і не знищує, можна розслабитися і посилати промені світу.

Як ви собі уявляєте – ваша мама вмирає, а ви відмовляєте їй в праві на реанімацію? "Нє, хай буде, як є"? Маємо право на позитивну дискримінацію, аби відродити все, що знищено. Маємо право займатися реанімацією своєї культури. Ось тому і робимо Ковчег.

Нам загалом треба багато українського продукту. Як Винниченко говорив: "Поки повії не заговорять українською". Поки вся попса не буде українською… Це стратегічно важливо.

Україні страшенно треба попсового, трешового, але україномовного масового продукту – що в музиці, що в серіалах.

Нехай будуть наші "Свати", де будуть наші архетипи і наші говірки. Думаю, майбутнє за українськими "Сватами" (сміється).

- Ви кажете, що в Росії нездорові стосунки щодо старшої України. У психології стосунки не можуть бути однобічними, це взаємозалежна історія.

- Безумовно. Україна постійно перебуває в захисній позі, треба перестати виправдовуватися, стати в повну силу. Тоді ти розумієш, що ти сильний, повноцінний, самостверджуєшся, але не відбираєш чужого. Сказати Росії: "Давай далі вже сама", і перерізати культурну пуповину. Припинити туди оглядатися. 

Культурна пуповина – вирішальна, це має бути табу на всіх рівнях. У нас є Польща, Чехія, Хорватія, які нам ближчі культурно, мовно. Чому ми не знаємо їхніх зірок?

Скільки можна оглядатися на Росію і годуватися тим шлаком? Якщо ми перекриємо цей культурний канал – будуть якісні зміни. Україна має відтяти пуповину. Це наша відповідальність, не Росії.

- Коли говоримо про наше ядро як українців, розуміємо, що це, з чого складається?

- Навіть на рівні архетипів… Що таке архетип? Юнга вважають офіційною наукою, але що таке колективне несвідоме, як його можна виміряти? Це гадання на кавовій гущі. Але це колективне підсвідоме є, просто у нас немає ще інструментів це усвідомити чи цим комунікувати. 

Для мене базовий український архетип – Мамай, воїн-лірик, дух свободи, центрованості, незалежності. Воїн, який вбиває, але в якому немає агресії.

Це український Будда, самурай. Принципово, що він завжди з бандурою. Це музикант, творець, який може бути безжальним. Дух свободи як вітер в степу нашому, як Чумацький шлях, безмежний, бездонний. 

Це постійні імпульси до анархії, горизонтальних структур як Майдан, вони прориваються і прориваються. Цей дух неможливо знищити. Не хочемо ми ієрархії, хочемо бути рівними серед рівних. Думаю, це принципове – почуття свободи. Але я не на тому рівні, щоб це узагальнювати.

- Популярно говорити про архетип "Україна = жінка-берегиня роду".

- Україна – це взагалі жінка, очевидно. У нас навіть передоз, дисбаланс жіночого і чоловічого. У нас більше материнського, оці трипільські богині родючості, хоча це дуже індоєвропейське. 

Скільки є похідних від цієї берегині! І Оранта, і Покрова, і Богородиця Троєручиця. Ці захисниці показують, що жінки можуть бути не тільки годувальницями. Як Оранта руки підняла: "Не рухайте нас!".  Правда, цей образ берегині звульгаризований. Багато чого народного отримало присмак вульгарності. Але це потужний архетип, його треба відчищати, як і всю українську культуру.

Думаю, архетипи, які є базовими для нашої землі, відроджуються як стовбурові клітини, проростають. Що це? Треба бути Ноєм або Юнгом, щоб змогти це точно окреслити. Я це нутром чую. Для мене що новели Стефаника, що оповідання Прохаська, що твори Шевченка і Жадана, все вібрує тим самим. Як його піймати пінцетом – не знаю.

Тим більше, українці – дуже поліфонічна нація. Поліщуки, полтавці, гуцули – це ніби різні культури, але однозначно у них є дуже багато спільного. Дуже вболіваю за те, щоб ми свої діалекти вберігали, ось це розмаїття в межах самого українства. 

А потім на нього можна нашаровувати, як це робить ДахаБраха. Сучасною мовою розвивають та імпровізують, як та бабуся з села, яка імпровізувала, співаючи.

Я – за експерименти, наш концерт дуже багато їх має. Багато несподіваних співпраць: джаз і народна пісня, Гершвін, який на основі колискової нашої написав Summertime. 

Аліна Паш разом з Домінікою Чекун. Цей концерт – не про Аліну Паш чи Святослава Вакарчука. Це про Домініку Чекун, вона – наша основна зірка, дає цю основну вібрацію, від неї йде звук землі.

Хорея Козацька – найцінніший діамант в нашій скарбниці, незамінний. Те, що робить Тарас Компаніченко, – це реінкарнація кобзарів, мандрівних дяків. Він настільки чисто транслює шляхетну Україну, міську культуру, гетьманські бали, прийоми в гетьмана Мазепи чи князя Розумовського! Власне, ці люди – хранителі цієї важкоокреслюваної суті. 

Для мене Ковчег "Україна" – конструкт. Там постійно можна щось міняти, наша спадщина багата. Але основний принцип – це етно, фолк архаїчний, який надихнув вже класичних композиторів чи сучасних експериментаторів. 

- Ви говорили, що нам треба припинити соромитися своєї сільської культури.

- Так, бо це штучний конструкт, який нав’язали нам, щоб зробити розмежування "Ми вищі, а ви – нижчі". Це безглуздя. У сільській культурі стільки краси, стільки авангарду! Як Євген Станкович, один з наших класиків, сказав, що коли почув, що витворяють скрипалі в селах, зрозумів, що авангард там ще тисячу років тому грали. Малевич, Екстер надихалися цим. 

Тому протиставляти те, що тебе живить, вважати його нижчим – це самогубство. Як можна заперечувати землю? Те, з чого ростеш. Місто – це цивілізація й інтелект. Однак село – це безумовне, домовленнєве знання. Воно набагато ширше і вміщає в собі інтелект. Інтелект – це маленький прошарочок, неокортекс, тонесенька плівочка на масиві наших базових знань і прошивок. Абсурдно, коли прошивочка починає протестувати і казати, що вона вища за всю базу, за материнську плату.

Селянська культура дуже глибока і вишукана, й українці мають прекрасну міську культуру. Саме це транслює Тарас Компаніченко і класики, які вже були породженням міської цивілізації. 

- Як проєкт і концерт Ковчег  "Україна" має допомогти осмислити, що наша культура – це Лисенко, Барвінський, Шостакович? Бо коли на тебе постійно впливає інша культура, а тут дають щось зовсім інше на смак… треба навчитися це розсмаковувати.

- Власне. Ми любимо те, до чого звикли, це наша зона комфорту. Зона комфорту – це не там, де тобі комфортно, а там, де звиклось. Тому нам треба звикнути до нашої культури.

Моя мета – ошелешити українців.

Коли збираєш в одну картинку візуальне мистецтво, музичне, фантастичну режисуру через 1+1 і мультимедіа, яке вони роблять на рівні голівудських стандартів.

Нам вдалося звести докупи стільки талановитих виконавців, композиторів, є Іван Небесний, формація NOVA OPERA. Це величезний імпульс, мобілізація, щоб ми вдихнули, побачили, які ми гарні. Сповідаюся, це спровокує якийсь культурний рух. Нехай з потічка маленького народиться великий потік.

Як з Хором Кошиця. Це ж було подвижництво, божевільний акт. Симон Петлюра видає їм мільйон рублів, вони їдуть казна-куди, потім залишаються без грошей. 

Довідка: Керівництво УНР у 1919 році створило капелу Олександра Кошиця, відправило її за кордон – презентувати культуру нової держави. За п'ять років хор дав гастролі в 17 країнах і подарував світові Щедрик, наштовхуючись на шляху на більшовиків і відсутність грошей.

І вже революція, все розпалося, немає фінансування. Вони голі-босі десь в Аргентині/Америці, але настільки тріумфальне турне вийшло! Вони – причина, чому Щедрик став різдвяним гімном планети. Всі газети писали, що нарешті ми усвідомили, що є Україна, а є Росія. Україна з’явилася на мистецькій мапі світу. Божевільний вчинок. Але якби його не було, навряд чи був би Ковчег. Ми стоїмо на їхніх плечах, живимося, вприскуємо свою дозу і сподіваємося, що десь вона відгукнеться. Передаємо естафету.

- Ви також говорите, що Ковчег – це певний катарсис, очищення, що ми маємо проплакати свій біль через свою культуру. У цьому контексті концерт – це про те, щоб нас щось глибоко зачепило, чи його можна й під пиво прийти дивитись?

- Ні, без пива точно. Може, з добрим вином. У цьому концерті так багато краси! Це теж катарсис.

Я ридатиму як на Пливе кача, яку співатиме Вакарчук в пам’ять Небесній Сотні, так і на Щедрику, який у нас не різдвяний, а пам’яті героїв.

Концентрація краси – це теж очищення, усвідомлення, який ти прекрасний і як міг соромитися весь час своєї культури, відмовлятися від материнської мови і не слухати свою музику, обираючи чужу.

- У нас існує своєрідна розтяжка. З одного боку, кажемо, що через культуру несемо нашу історію, проживаємо її, і це дозволяє нам пам’ятати. З іншого боку, тривають дискусії про те, скільки можна українську культуру показувати стражденною. Де баланс?

- Складне запитання. Бо у нас дуже багато веселого є: весільні ритуали, купальські, сексуальні ігри (обряд комора, де все село проводжало молодих), це купа драйву і шалу. Є джаз від Володимира Івасюка. Ми точно не тільки страждаємо. 

Але треба дати час і стражданням, це теж частина людської палітри. Коли ти свідомо витісняєш, відрізаєш величезний пласт своїх переживань, натомість показуючи "успєшний успєх" і зображуєш штучно радість, потім ті забетоновані непрожиті переживання стають причиною депресії.

Ми стільки катаклізмів пережили, що цей терапевтичний період мусить бути тривалим, без "Ми вже втомилися від теми Голодомору, скільки можна?". Це трагедія, яку бозна-скільки треба ще виплакувати і виговорювати, щоб таку глибину драми прожити! А так згадали раз на рік, поставили свічку, забули. Це так не працює.

Сум такий же прекрасний і важливий, як і радість. Ми не маємо відмовлятися від тих же тужливих козацьких дум. Там стільки лірики і краси. Чому сум – це погано? Але в нас є багато світла – від різдвяних ірмосів до драйву ДахиБрахи.

Однак є й інший аспект.

Ми звикли до стану жертви, це дуже деструктивно. Це як рубильник треба перемикати, свідомо витягувати себе.

 

- Але як можна проживати свої болі і не бути при цьому у стані жертви? Ми стільки прожили, стільки було атак на країну – культурних, історичних, військових.

- Це важко. При цьому жертву ще й звинувачують у тому, що вона почувається жертвою, та ще й винною через те, що стільки пережила. Їй забороняють оплакувати свою трагедію. Це абсурд. Треба виходити з цього стану, дати час на реабілітацію. 

Ковчег – це національна терапія, бо ми починаємо не тільки фокусуватися на втратах і знецінювати їх, але є показувати інший полюс. Є стільки краси, радості і світла в нашій культурі!

- Ви говорили, що дім – це вміння бути щасливим від найпростіших речей. Чи почуваються українці вдома?

- Ми не відчуваємо, що це наш дім, через невкоріненість, відбиту пам’ять, нецентрованість. Звідси ніби й можна викинути пластик на березі річки або в річку, ніби "не наше". Не знаю, звідки це. Чи так радянська влада змогла зруйнувати архетип господаря, у якого все під ниточку, хата побілена, рушники розкладені? Що змінилося, що ми перестали відчувати, що це наш дім?

Думаю, це теж базовий шлях героя – повернутися додому, пройти через випробування і повернутися самому до себе. Напевно, кожен має пройти це на внутрішньому рівні, на своєму домі відчувати, що його родина і зв’язки з предками яскраво проявлені в нас. У нас стільки поминальних днів у році! У кожному роду є за що схиляти голову і дякувати. Будь-який рід вартий пошани тільки через те, що він вижив. Ви продукт того, що це сталося. І треба вклонитися предкам за це, ким би вони не були і які би помилки не робили.

- Культура нам допомагає повернутися додому, до відчуття дому?

- Це основний шлях. Я інших не знаю. Ми зіткані з культури, з колискових, з книжок, віршів. Це програмування наше базове. Тому культура – це питання національної безпеки.

Ярина Винницька, Ковчег "Україна": Культурну пуповину з РФ слід перервати. Тоді будуть зм
Ірина Андрейців
редакторка LIGA.Life
Ярина Винницька, Ковчег "Україна": Культурну пуповину з РФ слід перервати. Тоді будуть зм
Катерина Амеліна
редакторка новин та журналістка LIGA.Life
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини