Півтори тисячі врятованих. Рятувальник із Запоріжжя — про евакуацію людей із Маріуполя та інших міст

"Війна щось в нас змінила. Можливо, не саму роботу, а людей. Змінила підхід людей до роботи, яку вони виконують. Стали трохи більш відповідальними, більш людяними", — каже Валентин Стеценко, заступник начальника 8-ї частини ГУ ДСНС України у Запоріжжі. Вже понад 15 років він займається ліквідацією наслідків різноманітних надзвичайних ситуацій, на кшталт аварій на виробництвах, ДТП, техногенних чи стихійних лих. І хоча більшість операцій стосувалися порятунку життів, жодна з них не змусила його протистояти таким масштабним руйнуванням і зіткнутися із таким повсюдним людським стражданням, як евакуація людей із Маріуполя та інших окупованих Росією територій українського півдня.

Валентин — один із 58 500 працівників ДСНС, які змогли продовжувати життєво важливу роботу в часи війни завдяки підтримці американського народу. З весни 2022 року Сполучені Штати Америки через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) надали уряду України $26,8 млрд прямої бюджетної підтримки. Спрямовуючись напряму в український держбюджет, ці кошти йдуть на відшкодування критичних соціальних видатків, зокрема й зарплат рятувальникам ДСНС.

Порятунок, лікування, освіта: уряд США допомагає українцям отримувати життєво важливі державні послуги під час війни

З весни 2022 року уряд США через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID) підтримує спроможність уряду України фінансувати критичні соціальні видатки попри повномасштабну військову агресію Росії.

За цей час Сполучені Штати стали найбільшим серед індивідуальних країн-донорів економічної допомоги для України, надавши вже $26,8 млрд прямої бюджетної підтримки.

Передані через механізми Світового банку американські кошти спрямовуються напряму в державний бюджет, компенсуючи видатки уряду на виплату заробітних плат для приблизно 1,4 млн працівників, безперебійна робота яких є надважливою для виживання українців сьогодні й майбутнього відновлення країни — медиків, рятувальників, освітян і держслужбовців.

Крім того, завдяки бюджетному фінансуванню від США український уряд продовжує підтримувати найвразливіші частини українського населення, зокрема через соціальну допомогу внутрішньо переміщеним особам, малозабезпеченим сім'ям та іншим.

Спеціаліст із пожежно-рятувальних робіт, Валентин не був зобов’язаний брати участь в евакуаціях, але долучився — добровільно. Завершувався другий місяць повномасштабного вторгнення Росії в Україну і другий місяць, як точилися бої у Маріуполі. Російські окупаційні війська швидко і майже повністю відрізали місто від решти України. Тисячі військових і мирних жителів залишилися в облозі, без запасів їжі, доступу до води, електрики, газу чи зв’язку, але під постійним вогнем. Аби розшукати їжу та розтопити сніг на воду, людям доводилося залишали свої сховища в підвалах під обстрілами, і смерть стала частим явищем. Найбільш безпечним місцем у місті залишався металургійний завод "Азовсталь" із глибокими та надійно захищеними підвалами. Після того, як решта міста впала під тиском військ Кремля, завод став прихистком для багатьох мирних жителів і захисників Маріуполя.

Наприкінці квітня 2022 року була досягнена домовленість про евакуацію цивільного населення, яке переховувалося на "Азовсталі", на підконтрольні Україні території. Процес евакуації тягнувся до 7 травня. "Мені запропонували поїхати в Маріуполь, супроводити колону: забезпечити всім необхідним протягом поїздки і повернутися до Запоріжжя. Попередили, що в Маріуполі обстановка дуже важка, там ідуть бойові дії", — згадує Валентин. Перестороги його не зупинили, бо розумів — потрібно допомогти людям вибратись.

Місто порожніх очей

У Маріуполь Валентин в’їхав разом із групою ДСНС, що з автомобілем Червоного Хреста та автомобілем ООН супроводжувала евакуаційну колону з 15-20 міських автобусів. Автобуси мали доставити цивільних із Маріуполя до Запоріжжя.

Перші враження рятувальника від заїзду у місто були гнітючі.

"Місто було розбите, горіло, диміло. І люди ходили якісь "пусті", дивилися на нас благаючими очима", — згадує Валентин.

Згодом мер Маріуполя Вадим Бойченко повідомляв, що внаслідок боїв інфраструктура міста була пошкоджена на 90%.

"Мені запам’ятався дуже великий сморід у місті. Розумієте, це вже було тепло… І оці могили стихійні прямо на зелених зонах, в парках, хрести, що були зроблені просто з палок і проволоки…" — розповідає Валентин про побачене. За офіційними українськими оцінками, у Маріуполі загинуло щонайменше 20 000 мирних жителів.

Коли евакуаційний конвой доїхав до "Азовсталі", Валентин очікував, що люди намагатимуться покинути місто якнайшвидше, але спочатку цивільні відмовлялися йти. Для недовіри місцевих жителів була причина: раніше російські окупаційні війська вже намагалися виманити їх обіцянками евакуації в Україну, але в результаті людей вивозили на інші окуповані території чи безпосередньо в Росію. Зрештою, учасникам конвою вдалося їх переконати.

Проте покинути окуповану російською армією територію змогли не всі. "На зворотному шляху нам довелося спочатку пройти через фільтраційний табір. Деяких жінок забрали, і вони з нами далі не пішли. Усі, кого звільнили, продовжили їхати з нами до Запоріжжя", — уточнює Стеценко.

Загалом групі Валентина вдалось вивезти із заводу понад 150 жінок і дітей. Вони їхали мовчки, поки люди покидали своє зруйноване рідне місто. Але коли колона дісталася вільної території України, чимало пасажирів евакуаційних автобусів заплакали. "Люди не вірили, що ми дійсно потрапимо на вільну територію України. Це були сльози радості", — додає пожежник.

Врятувати під обстрілами

Поїздка тривала п'ять днів і була однією з п'яти евакуаційних конвоїв, в яких брав участь Валентин від початку повномасштабної війни. Крім Маріуполя, він супроводжував колони з Оріхова, Гуляйполя, Токмака та Бердянська і загалом допоміг врятувати з окупації 1512 осіб і ще 12 автобусів людей (в різних поїздках вивезених людей рахували по-різному. – Ред.). Кожна поїздка мала свої труднощі.

Інколи російські солдати тримали на блокпостах автобуси, наповнені евакуйованими жінками та маленькими дітьми, без причини по кілька діб, особливо влітку під час спеки, коли швидко закінчується їжа та вода. 

Не нехтували російські військові і грабунком. "Були і блокпости, де росіяни забирали крупу, воду, шампунь — дивлячись що ми для людей везли. Собі забирали", — розповідає Валентин.

Одним із випробувань для рятувальника став випадок на так званій "дорозі життя" — відрізку дороги поблизу села Кам’янське, де потрібно об’їжджати бездоріжжям, щоб дістатись обласного центру: після дощу дорогу розмило й автобуси не могли проїхати з людьми. Рятувальникам ДСНС довелось проводити людей пішки, а автобуси перетягувати тягачами. "А там діти і жінки, розумієте? І їх потрібно було втримати на місці, тому що все навкруги заміноване було", — пригадує Стеценко. На щастя, обійшлося без постраждалих.

Тепер, коли масові евакуації вже залишились позаду, Валентин повернувся до своїх "звичайних" обов’язків воєнного часу: рятувати людей після обстрілів. Кожного разу, коли ракета потрапляє в будівлю та спричиняє величезні руйнування в Запоріжжі, Валентин і його команда розчищають уламки та рятують тих, які опинилися під ними. На початку великої війни рятувальників перевели на більш щільний графік — доба через добу, але після деяких прильотів працювати на розборах завалів доводилось і по два дні поспіль. "Це не так, як у фільмах чи серіалах. Багато пилу, сміття будівельного, розбитих меблів, — каже він. — Як правило, ти на межі своїх сил, але коли розумієш, що тут є людина, яку ти можеш зараз врятувати, якій потрібна твоя допомога, і від цього залежить її життя, тоді сили якось з'являються. Якесь друге чи третє дихання".

Запоріжжя дуже близько до лінії зіткнення, відтак обстріли міста або передмістя трапляються кожен день. Часто пожежно-рятувальним командам, на кшталт команди Валентина, на допомогу приходять місцеві, які теж починають розбирати завали, або приносять каву, чай і бутерброди. За словами рятувальника, у таких випадках для професійних рятувальників головне правильно організувати людей, аби не лише пришвидшити розбір завалів, але й убезпечити людей від додаткових небезпек. Наприклад, неодноразово російські війська повторно обстрілювали місця прильотів у Запоріжжі, коли туди на ліквідацію наслідків приїжджали рятувальники. В одному з таких випадків загинув колега Валентина. Це трапилося навесні 2023 року.

Попри усі виклики і складнощі, Валентин підкреслює, що готовий продовжувати працювати і надалі допомагати Запоріжжю долати наслідки війни: "Не знаю, звідки беруться сили та натхнення — можливо, це жага до перемоги, можливо, хочеться, щоб всі наші люди повернулися додому. Але я можу і буду робити цю роботу"

Всі фото надані ДСНС.