Історії

Мистецтво | Ключі від життя до війни. Як українська мисткиня збирає історії людей, які втратили дім

6 хвилин
Ключі від життя до війни. Як українська мисткиня збирає історії людей, які втратили дім  - Фото
Колаж: Оксана Боровець
12.05.2022, 17:00

Українська фотографка та культурна менеджерка Оксана Боровець створила артпроєкт "Ключі/The Keys". Вона збирає історії людей, які пережили втрату дому

У інтерв’ю для LIGA.Life мисткиня розповіла про символізм ключів, ідею створення проєкту та поділилась історіями, які найбільше її вразили.

Мистецьке волонтерство

"Ми з родиною прожили 10 перших днів війни під Києвом, ночували у сховищі. Коли вибухи лунали близько, я зібрала 1,5-річну доньку та виїхала до Польщі. З дитиною на руках складно волонтерити. Мене це пригнічувало, тому шукала інші методи наближення перемоги", – розповідає Оксана.

Однієї безсонної ночі з’явилась ідея – зібрати історії людей, які втратили домівку через війну. Проте мав бути візуальний образ втрати – зрозуміла метафора. Так з’явився образ ключів, які кожен українець забрав із собою, залишаючи домівку. Візуальний стиль створила дизайнерка Олена Кузьміна. А сам артпроєкт з’явився на Instagram та Facebook.

Оксана писала знайомим та друзям, які втратили домівку. Пропонувала поділитися історією. Потім люди почали її самі позначати під постами у Facebook.

За місяць пошуку історій мисткиня не отримала відмов від героїв.

Але побачила декілька подібних відповідей: "Моя історія не надто трагічна. Бо є люди, які потрапили в полон, постраждали, померли".

"Люди часто нівелюють свій біль, вважають його неважливим. Проте ми всі втратили минуле життя. Коли мені пишуть: "Мій досвід не такий важливий, тому що я в Києві, просто сплю в коридорі", – я запитую: "А в тебе залишилась робота, зустрічі з друзями, ти живеш звичним життям?". У відповідь чую: "Ні, мені важко". Ця війна забрала в нас багато цінного. Тому замість того, щоб мірятися болем, слід з повагою ставитися до втрат і проживати їх".

Згодом Оксана зрозуміла, що слід розширювати проєкт на англомовну авдиторію. Ідею перекладу втілили її друзі – Слава Світова, Сергій Горбунов, Поліна Гордієнко та Женя Шульга. Так герої проєкту "Ключі" заговорили англійською.

У межах проєкту опубліковано 20 історій. Ще 20 – уже в розробці. 

Історії втрати дому

Анна, м. Київ

У моїй кишені ключі від дому, який я знайшла місяць тому. Два маленькі залізні паролі до нового життя, скріплені кільцем брелока. Він має форму будинку, але без дна. Так, наче хтось спеціально зробив брелок для мене, аби щодня нагадувати про те, ким я є і звідки.

24 лютого я залишила рідний дім у Києві і поїхала до батьків під Бородянку. Думала, там безпечніше. Там мій батько – і він нас захистить. Увесь день і ніч у небі шуміли літаки, а за лісом – горів Гостомельський аеропорт. Ми то забігали у погріб, то верталися у хату і вдягнені намагалися хоч трохи по черзі поспати. Тієї ночі було страшно як ніколи. Татко повернувся до стіни і мовчав. Я чула, як б’ється його серце. Мені хотілось плакати і щоб сльози затушили весь вогонь навколо. Чомусь тоді захотілося сказати найважливіші слова, і я їх сказала.

Вранці ми не снідали – прощались, а тоді з братом сіли в машину і поїхали забирати родичів у Вишневе, щоб потім перебратися у більш безпечне місце. Про дорогу можна написати окрему книгу. Саме тоді я по-справжньому почала вірити у силу Божу. Ми доїхали до родичів живі, було холодно, мій светр змок від сліз. Наступні два тижні найкраще опишуть слова класика – "нестерпна легкість буття": батьки в окупації, я практично не сплю і весь час молюся.

5 березня розбудив дзвінок мами: "Аня, кадировці забрали телефони – заблокуй усе. Папа поки живий".

Це був останній раз, коли я говорила з мамою особисто. Всі подальші новини суворо фільтрувались братом і я дізнавалася про все останньою. Мій психічний стан тими днями можна описати тільки одним бажанням – померти. Війна – це найточніший тест на те, ким ти є насправді. Я не була готова до цього, моя психіка не впоралась і досі не може. Ті жахливі дні неможливо згадувати без сліз і, здається, що цей страх залишиться зі мною до кінця.

На світанку 9 березня батьки, бабуся, пес Емір і сусідка з дитиною сіли в машину і поїхали в туман, з надією ще раз зустрітись у якомусь зі світів…

9 березня 2022 року. Я буду святкувати цей день до кінця свого життя.

Аліна, м. Авдіївка

...Сьогодні я стояла в залишках своєї квартири і дивилась, як протяг з розбитих шибок ворушить речі, які колись здавалися мені важливими.

У мене був час, щоб забрати все, що я хотіла би забрати в нове життя. Доправити поштою на тилову базу мого підрозділу, а потім забрати в нове лігво після перемоги. По місту сьогодні нічого не стріляло. А навіть якби почало стріляти по будинку, я вже знала, що зможу відносно безпечно збігти на перший поверх і обмежитися максимум контузією та подряпинами від уламків скла. Але, дивлячись на три кімнати колись важливих мені речей, я не могла знайти відповіді на питання, для чого мені потрібна хоч одна із них.

Раніше декілька разів на рік я робила вдома великий ПХД. Перебирала всі шафи і темні закутки в надії викинути щось зайве і звільнити простір навколо. І, тримаючи в руках кожну дрібницю, завжди знаходила тисячу причин не нести її на смітник. Бо цей магнітик нагадує мені про улюблені мандрівки, ця футболка подарована важливою мені людиною, в цьому зошиті записані улюблені вірші, а цю невідому штуковину я привезла з виїзду на сусідній клаптик фронту.

Сьогодні я бездушно дивилася на стіни, дбайливо прикрашені листівками, прапорами, світлинами, грамотами та медалями, звезеними сюди з усієї країни та з деяких куточків світу. Деякі з них лежали під ногами, розбиті і понівечені вибуховими хвилями. Колись мені здавалось: якщо зруйнувати цей мій теплий і затишний куточок, наповнений спогадами, життя втратить якусь важливу частину й ніколи не стане таким, як раніше. Я помилялась.

У мене була можливість забрати будь-яку річ, яка всі ці роки здавалась мені важливою. І з-поміж них усіх я обрала... нічого.

Бо насправді всі ці матеріальні речі не мають ніякого значення. Крім хіба що зброї, яку я рідко випускаю з рук вже місяць. Я розвернулась і пішла назад до машини, забравши лише оргтехніку, яка потрібна на тиловій базі мого підрозділу. 

Я не знаю, чи зможу ще колись піднятись у свою квартиру і подивитись на рештки попереднього життя. Можливо, незабаром і вона згорить, як ті інші кількома поверхами нижче. Можливо у вибиті вибухом двері зайдуть інші люди і перетворять на нікому не потрібне сміття всі речі, які колись здавалися мені важливими.

Здається, мені вже все одно, що буде далі з усіма цими дрібницями вартістю в якісь там нікому не потрібні гроші. Я хочу винести з пекла цієї війни лише найважливіше. Життя. Життя близьких мені людей і, за можливості, своє. Напевно, час винести на смітник ключ від дверей минулого життя, яких вже не існує. А, забула, у цьому пеклі навіть смітників вже не існує...

Ірина, смт Макарів

Всі ці дні я забороняю собі думати про дім. 27 березня я дізналася, що дому більше немає. Залишилося згарище...

Але скільки собі не забороняй – у думки все одного проривається дім. Хтось скаже, що це лише матеріальне, але це частина життя.

Там я робила свій перший тест на вагітність. Ліза з пологового потрапила не на орендовану квартиру, а одразу у свій будиночок. Там згоріла її вишиванка, що створювалась саме на її хрестини. Наші весільні рушники. Її перший відбиток ніжки. І відбиток ручки Лукаса на гіпсі, коли йому був лише місяць. 

На кожен Новий рік ми розмальовували нову іграшку і ставили дату. Коли розгортали ці іграшки, трусилися над ними, щоб не розбити. Бо їх вже не можна відтворити. Там згоріли дитячі малюнки і всі Лізині листи Святому Миколаю. Там згоріли мої дитячі фото, які мама перевезла з окупованого Донецька. Я так раділа, що ми їх врятували.

Рашисти знищили усі наші матеріальні спогади. Роки роботи. Цей дім ми будували власноруч. Думали, коли побудуємо новий – більший – дім, то маленький залишимо без змін, бо там надто багато приємних спогадів.

Так, можна спалити усі матеріальні спогади дотла. Але не можна стерти з пам'яті відчуття дому.

Дім – це там, де по-особливому сходить сонце. Де у травні прилітає соловей на твій персик і ти засинаєш під його співи.

Дім – це наші вечірні посиденьки на терасі. І запах троянд у липні. А ще – ранкова чашка чаю. Дім – це коли діти регочуть безперестанку, а потім засинають у своїх ліжках без задніх ніг.

У нас немає дому. Ми тепер бомжі з двома дітьми. Все, що у нас залишилося, – дві валізи, зібрані нашвидкуруч під обстрілами.

Але якщо ми колись змогли на порожньому місці збудувати стіни і створити відчуття дому для себе і своїх дітей, то зможемо зробити це ще раз. Хай на це і підуть роки.

Я вірю, що Україна переможе.

Я дуже хочу повернутися туди, де був мій дім.

Альона Низовець
Альона Низовець
журналістка LIGA.Life
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини