"Ми – не герої минулого": як ветерани повертають себе до життя після фронту

Війна не завершується з демобілізацією. Після повернення з фронту ветерани стикаються з новими викликами – адаптацією, пошуком себе, відновленням внутрішнього опору. Але попри біль і втрати, багато хто знаходить сили будувати нове життя. Через спорт, волонтерство, мистецтво, роботу з людьми.

LIGA.net розпитала трьох ветеранів, як їм вдається відновлювати себе через улюблену справу.

"Можливо, війна зламала нас фізично, але не може зламати морально": історія ветерана Олексія Головіна

У вересні 2023 року на лівому березі Херсонщини, поблизу населеного пункту Козачі Лагері, боєць 126-ї бригади територіальної оборони України Олексій Головін з позивним Чука отримав важке поранення під час прямого контакту з ворогом. Служив він добровольцем, тому, каже, був морально готовий до всього.

"Коли йдеш добровільно на війну – розумієш, що може статися будь-що. Я був готовий. Але поранення – це завжди випробування", – згадує ветеран.

Після ампутації розпочалася тривала реабілітація. З фізичним болем допомагали впоратися лікарі, а з емоційним – підтримка найріднішої людини.

Мене тримає дружина. І фізично, і морально. Завдяки їй я продовжую йти далі.

До війни чоловік займався творчою справою. У 2015 році, шукаючи гаманець в інтернеті, натрапив на такий, що дуже сподобався – але вирішив зробити сам. Так і з’явився проєкт LeatherArt.

"Я просто подумав: такий гаманець я можу зробити сам. Це й була перша річ. Того ж вечора мені запропонували його купити. Так і з’явилася ідея зайнятися виробами зі шкіри", – зізнається Олексій.

Так хобі перетворилося на справу, що поєднувала естетику, ручну працю і задоволення від процесу. Утім, після поранення LeatherArt довелося поставити на паузу. Зараз у пріоритеті – спорт і відновлення.

"На жаль, зараз цей проєкт відійшов на другий план на невизначений час. Наразі моя мета – показати, що життя після ампутації не закінчується. Я намагаюся демонструвати це на власному прикладі – через спорт", – розповідає він.

Один із його нових напрямків – стрільба з лука. До цього він прийшов не випадково: ще в юнацтві займався історичною реконструкцією, де стрільба була частиною підготовки.

"Зараз це один зі способів прагнути більшого, навчатися чомусь новому. Ми займаємося щоп’ятниці разом зі студентами. Луки нам надала організація IOM Ukraine", – зазначив Олексій.

Ще один важливий вектор життя ветерана – участь у ветеранських ініціативах. Він активно долучається до подій у межах "Альянсу ветеранів", допомагає в освітніх заходах для школярів, бере участь у проєктах, присвячених пам’яті загиблих побратимів.

"Це надважливо – вшанувати тих, хто не повернувся. 26 травня ми з відділом турботи 39-ї бригади піднялися на Говерлу. Це були незабутні враження".

Він зізнається: найбільш "своїм" почувається серед побратимів. Саме з ними розмови – глибші, чесніші, зрозумілі без зайвих слів.

"Тільки серед ветеранського чи військового ком’юніті я почуваюся на своєму місці. З цивільними навчався говорити з часом. Але те, що ми пережили разом із побратимами, – це навіки".

Війна змінила його погляд на життя. Стати більш рішучим, переглянути пріоритети – все це стало частиною нового "я". Тепер у центрі – родина.

"Війна змусила переосмислити цінності, стала причиною більш радикальних рішень. Зараз найбільше значення для мене має сім’я. Усе інше – другорядне".

Для тих, хто щойно починає шлях відновлення після фронту, він має коротке, але надважливе послання:

"Ви зберегли життя на цій війні. Не дайте йому закінчитися марно. Можливо, війна зламала нас фізично, але вона не може зламати нас морально".

"Війна в мені назавжди": Історія морпіха Дениса Жаркова, який не дозволяє забути імен загиблих

Він пішов на війну раніше, ніж встиг подорослішати. У 2011 році, коли йому було лише 18, Денис Жарков став солдатом – задовго до повномасштабної війни. Вперше на фронт він потрапив у 2015-му, коли йому було 22. Спочатку в 10-й окремий мотопіхотний батальйон, потім батальйон "Айдар", згодом – морська піхота. На передову він повернувся вже як головний сержант роти у званні старшого сержанта.

Денис пройшов найгарячіші точки Донбасу, знав, що таке життя під обстрілами, втрати побратимів і спроби повернутися до мирного життя після всього пережитого.

"Найскладнішим, безумовно, був перший бойовий досвід. Ти не знаєш, чого очікувати, звідки прилетить, як діяти. Але найважче – це втрачати побратимів. Учора ви спілкувалися, їли разом на позиції, а сьогодні його вже немає. Це найболючіше. А якщо говорити про фізичне навантаження, то найважчим періодом були бої літа 2018 року у складі "Айдару", – каже він.

Вісім з половиною років на фронті – і у 2020-му Денис повертається до цивільного життя. Та мир тривав недовго. Коли в березні 2022-го Росія пішла широким фронтом, він прийняв рішення мобілізуватися – без вагань, за три секунди.

"Чесно кажучи, це не було складно. Коли ти вже маєш досвід – усе стає простішим. Війна в мені назавжди. Я чудово розумію, що в будь-який момент можу знову приєднатися до сил оборони. І не тому, що хочу – а тому, що треба.

Воювати я ніколи не хотів. Але коли ситуація в країні стала критичною, у мене особисто не було вибору.

Це було надзвичайно швидке рішення – залишити цивільну роботу, на якій тоді працював, і піти до військової частини, мобілізуватися", – пояснює він.

Та попри те, що бойові будні залишилися позаду, Денис не зупинився. Він взявся за справу, яка, можливо, потребує не меншої витримки, ніж окопи. У 2019 році він почав організовувати турніри пам’яті загиблих побратимів. Спочатку – для одного. Потім – для двох. Згодом – для десятків. Так народився проєкт "Це важливо".

"Усе почалося у 2019 році, коли я служив в 137-му батальйоні морської піхоти в Новотроїцькому, Донецька область. Я був офіцером штабу. Під час виконання завдання наші розвідники натрапили на ворожий спостережний пост. Загинули двоє побратимів – Денис Козьма та Іван Сакаль.

Згодом в Одесі провели турнір пам’яті Івана Сакаля. Я запитав у командира: чому лише Івана? Мені пояснили, що ініціатива йшла від його друзів. Тоді я запропонував провести турнір пам’яті Дениса Козьми.

Так і почалося. У жовтні 2019-го ми провели перший турнір з мініфутболу. Потім – другий, у 2020-му. Після нього я почув важливу фразу від цивільної дружини ще одного загиблого побратима, громадянина Естонії білоруського походження Міколи Ільїна: "Те, що ти робиш – це важливо", – каже Денис.

Сьогодні "Це важливо" – це більше, ніж просто спортивні турніри. Це простір підтримки й емоційного зв’язку, де малі матчі стають хабами спільності.

Платформа об’єднує не лише ветеранів, а й родини, меценатів, бізнес, тренерів – і навіть тих представників влади, які справді не залишаються осторонь. Це про єдність і довіру. Про зв’язок між тими, хто повернувся, і тими, хто пам’ятає.

Денис сам грає у футбол і займається кікбоксингом. Не просто для фітнесу – спорт для нього – це розвиток особистих скілів, про те, щоб тримати тіло в тонусі, загартувати себе – і морально, і фізично.

"Спорт у моєму випадку – це ще й своєрідна реабілітація, особливо в період відновлення. Він дав мені щонайменше три речі. Перше – можливість переносити емоції на спортивний майданчик, а не в соціум. Друге – виплескувати агресію й негатив, який, з очевидних причин, часом накопичується. І третє – просто розслабитися. Це дійсно працює: спорт допомагає заспокоїти тіло, очистити розум, освіжити думки, перезавантажитися.

Зараз я – активний ветеран, організатор, громадський діяч. І це для мене абсолютно природно. Я відчуваю, що на своєму місці. У війську я теж був організатором, командиром, людиною, яка брала відповідальність, проявляла ініціативу, працювала на результат.

Те саме роблю і зараз – підтримую ініціативи, реалізую власні, об’єдную навколо себе людей. Це не просто нове "я" – це логічне продовження мого шляху. І якщо мій приклад стане орієнтиром для когось – я лише радий. Бо вірю, що можу об’єднати навколо себе правильних людей", – розповідає Денис.

У мирному тилу він проголошує: "Хочеш миру – готуйся до війни". Не для того, щоб налякати. А щоб пробудити відповідальність.

"Якщо маєш неадекватного сусіда, не можеш дозволити собі жити в спокійному ритмі, не думаючи про оборону. Війна триває вже 12-й рік, і навіть якщо настане умовний мир, ми маємо бути готовими дати відсіч у будь-який момент.

Ми не маємо права виховувати своїх дітей пацифістами в тих умовах, у яких живемо. Поки існує така імперія зла, як Росія, миру не буде. Можливий лише відносний спокій – якщо дозволятиме військова і політична ситуація.

Так, пам’ять і єдність важливі. Але справжній мир настане тільки тоді, коли ми повністю знищимо ворога або коли ця імперія розвалиться. Тоді, можливо, пам’ять і єдність справді стануть фундаментом для справжнього миру — і в країні, і в серцях", – каже Денис Жарков.

Для Дениса бути ветераном і повноцінно реалізовувати себе в мирному житті – це абсолютно природно.

"Це не щось дивовижне чи нездійсненне. Як і будь-якій людині, ветерану може бути складно чи, навпаки, простіше – все дуже індивідуально.

Головне – залишатися собою: бути щирою людиною честі, загартованою, цілеспрямованою, готовою працювати на результат. Таким ветеранам реалізуватися простіше.

Тим, кому важко, – потрібно не соромитися просити допомоги у побратимів, небайдужих, волонтерів. У цьому немає слабкості. Навпаки – це ще один шлях до повноцінної реалізації.

Я переконаний: ветеран не просто може, а має реалізувати себе. Інакше для чого тоді була вся ця боротьба?

Ветеран має бути прикладом – у родині, в роботі, у взаєминах. Це не гра в одні ворота. І тільки у спільній дії – в усвідомленні обома сторонами своєї відповідальності – у нас є шанс", – зізнається Денис.

Його особиста мета – жити повноцінно: для себе, для родини, для країни. І щодня робити все можливе, щоб імена полеглих не пішли в забуття.

"Я віддав багато часу війську. Найважче було в перші 3–4 місяці. Довелося звикати до того, що світ живе іншим життям. Для багатьох війна – десь там. А для мене – це реальність, що сформувала моє доросле життя з 19 до 27 років.

Тому тепер я хочу жити і для себе, і для своєї родини. Не забуваючи про волонтерство, не забуваючи про благодійність.

Зараз моє життя тісно пов’язане з вшануванням пам’яті полеглих побратимів. І я завжди казатиму: поки я живий, я робитиму все, щоб їхні імена, обличчя, історії залишалися на виду. Навіть через 5 чи 10 років після війни.

Щодо бачення ветеранів – хочу, щоб суспільство не сприймало нас лише як героїв минулого. Ми – частина майбутнього. Ми ті, хто буде змінювати країну, хто здатен на вчинки, а не лише на спогади. І я робитиму щонайбільше там, де я є, з тим, що я маю", – каже Денис.

"Кава з побратимами" – як місце сили. Історія ветерана В’ячеслава Сопільняка

Історія В’ячеслава Сопільняка почалася задовго до великої війни. Ще у 1991 році він служив у лавах Національної гвардії України, охороняючи кордони держави в часи Придністровського конфлікту. Тоді, ще зовсім молодим, він вперше побачив справжню війну – і родини, які втікали від неї з дітьми на руках.

"Я тоді вперше зрозумів, що таке війна. Як вона ламає життя. І, певно, саме тоді в мені щось сформувалося назавжди", – згадує В’ячеслав.

У 2014-му, коли Росія вторглася на Донбас, він знову став у стрій. Служив у складі 18 окремого батальйону "Одеса", який згодом увійшов до морської піхоти. Тримали позиції поблизу села Павлопіль на Маріупольському напрямку.

"Узимку 2014–2015 року були сильні морози, ми жили в землянках у лісосмугах, опалення не було. Я зазнав сильного переохолодження, але не був госпіталізований – не вистачало людей. Лікувався самостійно, як міг. Лише в липні мене евакуювали через ускладнення зі здоров’ям", – розповідає він.

Після лікування в київському госпіталі В’ячеслава було звільнено за станом здоров’я. Він отримав статус інваліда війни ІІ групи.

Проте вже в лютому 2022 року, коли Росія почала повномасштабне вторгнення, В’ячеслав не залишився осторонь. Разом із побратимами вони створили добровольче формування у Чорноморську. Озброєні мисливськими рушницями, вони охороняли військкомат, встановлювали блокпости, тримали оборону міста.

"На той час у військкоматі не було жодної зброї. Ми взяли його під охорону, бо була загроза захоплення", – пояснює Сопільняк.

Менше ніж за тиждень у добровольчому підрозділі було вже 150 осіб. Їхній загін увійшов до складу 126 Одеської бригади як 246-й батальйон, де В’ячеслав став головним сержантом.

Їхнє завдання – оборона південного узбережжя, від Затоки до Одеси. Потім – Херсонський напрямок, де батальйон утримував позиції вздовж Дніпра. У 2023 році В’ячеслав переніс операцію і був остаточно звільнений з лав ЗСУ.

Коли ти на війні – ти просто виконуєш свою роботу. Страх, біль, виснаження – все це приходить уже потім, коли повертаєшся додому, – каже він.

Після демобілізації В’ячеслав пережив складний період. Пів року майже не виходив з дому, лікувався, не хотів ні з ким спілкуватися. Але зустрічі з побратимами, які також поверталися, стали для нього першим кроком до нового життя.

"Я бачив, що у всіх однакові проблеми. Ми з хлопцями вирішили: треба створити місце, де ветерани зможуть просто поговорити, отримати допомогу", – розповідає він.

Так у Чорноморську з’явився Центр підтримки ветеранів. Приміщення й рекламні площі В’ячеслав надав безоплатно. Перша ініціатива – "Кава з побратимами". За філіжанкою кави ветерани спілкуються, діляться досвідом, отримують консультації психологів і юристів.

"Зараз у нас є підтримка від міста, і ми реально бачимо, що це працює. Люди не залишаються сам на сам зі своїм болем".

Окрім волонтерської діяльності, В’ячеслав продовжує розвивати власну справу – зовнішню рекламу. Цим бізнесом він займається ще з 2000 року. Але з початком війни всі вільні рекламні площі він віддав для розміщення соціальних, патріотичних і волонтерських оголошень.

"Це мій спосіб впливати на суспільство. Раніше – щоб протидіяти проросійській пропаганді, тепер – щоб підтримувати бойовий дух, допомагати родинам загиблих, просувати рекрутинг, спортивні змагання і волонтерські ініціативи", – пояснює ветеран.

Ще одне його захоплення, яке стало для нього терапією – це собаки. Разом із дружиною вони беруть участь у міжнародних виставках і змаганнях. Їхні вихованці – чемпіони Європи та світу, а дружина – спортсменка міжнародного класу у дисципліні ралі-обідієнс.

"Для нас це не просто хобі. Це – структура, планування, дисципліна, емоції. Все як у військовій операції. І кожна поїздка на змагання – це як черговий рейд. Дружина зараз виступає в міжнародному класі з ралі-обідієнсу. Я допомагаю їй у всьому: готую логістику, маршрути, забезпечення. Тут дуже знадобився мій військовий досвід – усе має бути точно, дисципліновано", – розповідає він.

Нині В’ячеслав є заступником голови організації "Альянс ветеранів". Його напрямки – адаптація побратимів до мирного життя, допомога у зборі документів, психологічна підтримка, працевлаштування.

"Якщо сам не подбаєш про себе – ніхто не згадає. Треба не боятися звертатися по допомогу, йти до людей, займатися спортом, говорити з побратимами. І повертати себе до життя крок за кроком. Але насамперед – не поспішайте. Відпочиньте, але не ізолюйтесь", – каже В’ячеслав Сопільняк.