Режисер Джеймс Менголд про свій фільм "Боб Ділан: Цілковитий незнайомець"

Джеймс Менголд — той надійний і міцний режисер, що став основою Голлівуду, автор "Логана" (2017), "Ford проти Ferrari" (2019) і торішнього "Індіани Джонса". На головну роль він запросив зірку сучасного кіно — Тімоті Шаламе, який ретельно відтворює манеру Ділана: його своєрідний голос, нахил голови та лукаву усмішку. Байопік Менголда ставить мистецтво Ділана на п’єдестал, наповнений технічно досконалими музичними виступами — голос Шаламе не ідеальний, але справді вражає.

Фільм починається з прибуття Боба Ділана до Нью-Йорка в 1961 році — юний ентузіаст шукає зустрічі зі своїми кумирами: Пітом Сіґером (Едвард Нортон) і Вуді Гатрі (Скут Макнейрі). Завершується фільм моментом його творчого прощання з ними — виступом на Newport Folk Festival у 1965 році, де він уперше використав електроінструменти й тим самим протягнув руку рок-сцені. Одні глядачі освистували його, інші стояли в мовчазному захопленні. Ця сцена, написана Менголдом і Джей Коксом на основі книги Dylan Goes Electric! Елайджі Вальда, — голлівудський міф. У натовпі спалахує бійка, коли працівники фестивалю кидаються висмикувати штекер із розетки.

Фільм чудово передає атмосферу того часу і показує, наскільки серйозно люди сприймали розвиток фолкмузики. Особливо виразним є персонаж Едварда Нортона — Піт Сіґер, який слугує важливою опорою для історії. Ель Феннінг чудова і зворушлива у ролі Сільві Руссо — дівчини Ділана (це вигадане ім’я, яке замінило справжнє Сьюз Ротоло після того, як Ділан попросив не використовувати її ім’я у фільмі). Хоча Джонні Кеш у виконанні Бойда Голбрука з’являється на екрані нечасто, його постать суттєво впливає на розвиток сюжету. Моніка Барбаро настільки харизматична, як і справжня Джоан Баез. А Тімоті Шаламе перевершив усі очікування, майстерно втіливши Ділана у всій його дивакуватій, неповторній сутності. Що ж розповів Джеймс Менголд про створення свого фільму?

Про порівняння Ділана з Моцартом

Джеймс Менголд вважає себе досить класичним кінорежисером, що в сучасному світі робить його трохи дивним. Його справді цікавить історія:

— Одна з речей, які я помітив: сучасні герої часто мають певну амбівалентність. А мене, навпаки, захоплюють люди, які рухаються вперед із чітким драйвом.

Старе кіно, знаєте, фільми, які ми любили в минулому, — це історії про людей, які керуються своєю метою, як герої у "Ford проти Ferrari", як Джонні Кеш і, звісно, як Боб Ділан.

Усі вони — митці. Адже це завжди про прагнення до мрії, про людей, які у своїй справі найкращі.

Менголд вважає, що геніальність — це надзвичайно цікава тема для дослідження у кіно:

— Я думав про це, згадуючи мого вчителя та наставника Мілоша Формана. Він зробив це неймовірно в "Амадеї". І в моєму фільмі є щось подібне. Насправді це був один із шаблонів, які я використовував, коли п’ять років тому почав працювати над сценарієм. У "Амадеї" ми не так багато дізнаємося про самого Моцарта, як про його вплив на Сальєрі, його дружину, короля, двір і його сім’ю.

Моцарт розкривається через слід, який він залишає в житті інших. І я зрозумів, що ми не можемо зняти фільм, у якому я намагався б розкрити якісь надмірно глибокі, психологічні прозріння про Боба Ділана — це лише знецінило б історію. Але ми можемо розповісти про багатогранність його особистості, про хвилі впливу, які він справив на інших. Саме тому я так багато уваги приділяю Піту Сіґеру, Джоан Баез, Сільві, Джонні Кешу — вони представляють світ навколо Ділана. Також є Алан Ломакс і всі інші — це люди, через яких я певною мірою й розповідаю цей фільм. Він залишає слід у житті цих людей, вони всі, так би мовити, пливуть у його кільватері.

Про сучасну реальність

Менголд вважає, що зараз ми живемо в надзвичайно мінливій реальності й мистецтво відіграє в ній особливу роль:

— У мене немає всіх відповідей, але я хотів нагадати нам про іншу епоху. Коли музика не вирішувала проблем, але створювала гімни, які об'єднували людей у боротьбі за свої переконання. А нині світ став більш племінним, розділеним. Це стосується не лише США, а й будь-якої країни Європи чи світу. Я не знаю, чи це наслідок соцмереж, політики чи загального стану суспільства, але ми живемо в епоху поділу: "Ми проти них". Це було важливо передати у фільмі.

Про байопік як жанр

Режисер чутливий до слова "байопік", бо дехто використовує його, щоб знецінити кіно. Нібито, якщо це біографічний фільм, то він обов’язково має дотримуватися певної формули. Але Менголд переконаний, що можна розповісти історію реальної людини, не вдаючись до кліше. Те, що персонаж існував у реальності, не означає, що фільм має стати просто хронікою подій:

— Я не хочу відмовлятися від усього жанру тільки тому, що ним легко маніпулювати або пародіювати. Мел Брукс, наприклад, створив "Виблискуючі сідла", але це не зупинило розвиток вестернів. Усі кіножанри мають свою красу. І я вважаю, що байопік може бути потужним жанром, якщо він не зводиться до набору стереотипів. Наприклад, не варто просто перелічувати хіти виконавця, перетворюючи історію на набір знайомих моментів: "О, ось ця знаменита пісня, ось цей успіх у чартах". Так само у фільмах про ковбоїв ми не просто дивимося, як заряджають револьвери, — це може бути частиною ритуалу, а не шаблоном.

Коли це зроблено правильно, то стає частиною кіномови. Подумайте: "Серпіко" — це байопік чи поліцейський фільм? Це цікаві питання, і, можливо, ми ніколи не знайдемо на них однозначних відповідей.

Менголд каже, що не зовсім розуміє, чому саме формат байопіку викликає стільки суперечок, але під час роботи над своїм фільмом він був дуже рішучим. Він усвідомлював певні кліше цього жанру й намагався їх уникати:

— Я уникав надмірної прив’язаності до дат, детальних списків, хто був у кімнаті, а хто – ні, імен усіх персонажів. Я прагнув уникнути ефекту "вікіпедійного запису", якого потрібно дотримуватися, і зробити історію такою, ніби вона могла б стосуватися вигаданих персонажів. Це просто історія про унікального 19-річного хлопця, який приїхав до Нью-Йорка з величезним талантом.

Про 1960-ті роки

Менголд каже, що йому подобається світ, у якому можна знімати фільм без мобільних телефонів і комп’ютерних екранів. Він радіє, коли йому не потрібно знімати акторів, які натискають на клавіатури або скролять у телефонах. Коли персонажам потрібно побачити кохану людину, брата чи матір, вони мусять сісти в машину й поїхати до них. Вони не можуть просто зателефонувати. Це додає історії іншої динаміки. На його погляд, саме в ті роки молодості Боба Ділана сформувалося наше сучасне суспільство:

— Те, ким ми є зараз, – це результат подій тих років. Ми досі не завершили період 1960-х у певному сенсі. Ми продовжуємо сперечатися, чи хочемо повернутися до того, що було до 1960-х, чи залишитися з прогресом, який вони принесли. Ця дискусія триває й досі.

Боб Ділан сказав цікаву річ про 1960-ті: він поділяє їх на два десятиліття. Кінець 1950-х до 1965-го – це одна епоха, а 1965–1975 роки – зовсім інша. І весь світ змінився після 1965 року.

Прискорення війни у В’єтнамі, поява Хендрікса і The Beatles, рок-н-рол, зміни у попчартах – все це вплинуло на суспільство. Політичні зрушення, рух за громадянські права, вбивства, що зворушили світ... До 1965-го існувала певна невинність, але вона була втрачена на межі 1970-х, а музична сцена почала еволюціонувати.

Про Джонні Кеша

У 2005 році на екрани вийшов фільм Джеймса Менголда "Переступити межу" про життя Джонні Кеша. Режисер розповідає про різницю між Кешем у фільмі 2005 року і Кешем, змальованим у байопіку про Боба Ділана:

— Моя мета – не створити остаточний портрет будь-кого з персонажів, а передати їх як сили природи. У "Переступити межу" головний герой несе тягар емоційних травм, пов’язаних із втратою брата, почуттям власної нікчемності та відкиданням батьком.

У "Цілковитому незнайомці" цього немає. Тут Джонні – не герой, а провокатор, натхненник і водночас якір. Він ставить питання, які інші не можуть.

Він виступає в Ньюпорті з повним гуртом, але якщо для Джонні Кеша це нормально, то у випадку з Бобом Діланом це викликає бурю обурення. Чому? Можливо, тому що Кеш – кантрі-зірка, а не фолкмузикант, що переходить у рок. Але суть у впливі митців одне на одного, у натхненні, яке вони дають навіть простою порадою чи прикладом альбому, який вони записали.

У цьому фільмі мене найбільше зацікавила нешанобливість Джонні до племінної поведінки в музиці. Він був своєрідним агентом змін. Він захоплювався Бобом і хотів бачити його розвиток.

Про Тімоті Шаламе

Менголд розповів, що познайомився з виконавцем ролі Боба Ділана Тімоті Шаламе ще на прем’єрі його "Ford проти Ferrari" у Торонто у 2019 році. Відтоді вони працювали над фільмом разом. Коли режисер писав сценарій, він думав про Шаламе:

— Я вірю, що актор не просто грає персонажа, а додає у нього частку себе. Велике мистецтво – це не імітація, а створення нового образу через особисте переживання.

Про Боба Ділана

Є дуже мало митців у світі, які мають таку трансцендентну силу, як Боб Ділан. Його силует на футболці впізнають навіть ті, хто не слухав його пісень. Його музика перекладена всіма мовами й залишається актуальною.

Його пісні стосуються не лише проблем США. Він пише про універсальні речі, що робить його творчість унікальною, вважає Менголд:

— Саме тому я хотів дуже обережно розповісти цю історію. Я також знав, що у всьому світі буде інтерес до такої знакової постаті. Він не лише надихав, а й змушував людей ставити запитання, обурюватися, цікавитися, хто він насправді. І це, на мій погляд, дійсно захоплює.