Сокира з тризубом і "чорні археологи": як і хто рятував знахідку десятиліття в Україні

Так розпочинається допис історика Андрія Гречила, який він опублікував у Facebook 15 листопада 2019 року. Андрій виклав посилання на сторінку інтернет-аукціону Violity, на якій продавали древньоруську сокиру. На фото можна було побачити ще не повністю відчищений від землі металеве знаряддя. 

А на ньому – виразно інкрустований орнамент і тризуб.

А людина, яка продавала артефакт, зазначала, що зброя, імовірно, відноситься до періоду Київської Русі, а інкрустація виконана сріблом.

За лотом, про який написав Гречило, на сайті стежили понад 600 осіб. Ціна сокири швидко росла і за чотири години до завершення торгів найвища ставка становила 222 222 гривні. Врешті остаточна ціна, яку запропонував переможець, склала 222 272.

Імовірно, більшість людей, які тоді стежили за перебігом торгів, полишали сайт з думкою, що сокиру спіткала найпоширеніша доля української старовини – опинилася у приватній колекції за кордоном. Отже, що черговий цінний для української науки та історії артефакт втрачений назавжди.

Допис Андрія Гречила тоді зібрав кількадесят перепостів, в одному з яких чи не найвлучніше сформулювали загальний настрій істориків: "Як ми втрачаємо. …Скоро земля (поля) стануть приватними і всі ще невіднайдені і недосліджені території культурної і історичної спадщини будуть втрачені".

Навряд чи хтось із тих, хто тоді стежив за сокирою на Violity, здогадувалися, яка майже детективна історія розпочалася одразу після закриття торгів. І яку роль у ній відіграли львівський графічний дизайнер та бізнесмен. 

Спроба №1. Відчайдушна

Середовище людей на Violity, які цікавляться цінними знахідками, доволі широке: історики, археологи, колекціонери, нелегальні копачі чи просто поціновувачі старовини . Одним із тих, хто восени 2019 року спостерігав за лотом із сокирою, був графічний дизайнер зі Львова Лук’ян Турецький.

На якомусь етапі, аби обговорити лот, Лук’ян зателефонував до товариша Тараса Хмеловського. Той, попри бізнес, мав за плечима освіту археолога. Тарас співпрацював з Інститутом археології, співфінансував кілька експедицій і точно зацікавився б артефактом.

І справді, Хмеловський вже також слідкував за лотом. І запропонував несподіване – взяти участь в торгах. І якщо вдасться купити сокиру, передати її до музею. Шанси, звісно, невеликі, але чому би не спробувати?

Найкраще і найшвидше доєднатися то торгів було зі сторінки Лук’яна, оскільки він вже мав зареєстрований на сайті активний акаунт.

На етапі, коли Турецький з Хмеловським доєдналися до торгів, за сокиру пропонували 40 000 грн.

"Це доволі філософська ситуація – сокира вартувала будь-яких грошей, треба було просто їх мати. А Тарас – саме той приклад, коли у бізнесмена, крім фінансових інтересів, є ще й нематеріальні", – каже Лук’ян Турецький. 

Що більше ставало учасників боротьби за сокиру, то бурхливіше розгорталося обговорення у чаті під лотом.

Через ажіотаж деякі члени торгів почали тиснути на продавця, щоб той звузив конкурентне коло – аби уникнути ризику, що хтось захоче зірвати аукціон. Той послухав і обмежив кількість учасників, які мають невисокий рейтинг. Сторінка Лук’яна виявилася серед тих, які вибули з боротьби. 

Спроба №2. Гостросюжетна

Чоловікам залишилося лише спостерігати, як закінчуються торги. Але вже наступного дня на них чекав сюрприз – особа, яка зробила найвищу ставку, відмовилася викуповувати лот. На думку Лук’яна, причиною могли стати схеми між конкурентами. Наприклад, ціну спеціально підвищували, аби предмет купили дорожче, ніж сподівалися. 

Після отримання звістки про те, що угода не відбулася, Лук’ян з Тарасом почали шукати спосіб зв’язатися з продавцем.

"Коло учасників торгів на Violity широке, але дуже закрите. Однак вийти на продавця вдалося. Він поводився насторожено, та після того, як ми запропонували певну суму, погодився".

Продавець сокири виявився з Чернігова. Та зустрітися для передачі артефакту домовилися в іншому місті. На зустріч вирушили вночі. Про те, як вона відбувалася, і Лук’ян, і Тарас говорять лаконічно: "Зустрілися, подивилися сокиру, заплатили". Ціна – 10 000 доларів. 

В археології, попри сам предмет, важливий і його контекст, тому однією з умов купівлі сокири з боку Тараса було, аби продавець показав місце, де її знайшов. Одразу після купівлі Лук’ян повернувся до Львова, а Тарас із продавцем поїхали дивитися місце, де артефакт викопали.

"Якщо розповідати це як застольну історію, виглядає особливо цікаво, бо ризик втратити цей предмет був високий. Продавець був наляканим. Ймовірність, що сокира могла опинитися в Росії, майже стовідсоткова. Трафік українських скарбів в Росію відбувається постійно. Росіяни, по-перше, мають величезні гроші, а по-друге, активно цікавляться такими знахідками. Багато хто колекціонує предмети середньовічної історії. Потім всім цим артефактам зазвичай домальовують свою історію. Якби сокира опинилася там, росіяни, звісно, говорили би, що вона знайдена не на Чернігівщині, а, наприклад, в якомусь Новгороді", – додає Лук’ян.

Максим Левада, археолог і пам’яткоохоронець, у коментарі Історичній правді, підтвердив слова про активне зацікавлення росіян: "Мені вдалося дещо перевірити. Дійсно, дехто планував перепродаж цієї сокири до Росії. Думаю, саме зусилля Тараса Хмеловського налякали цю людину, бо контрабандні трансакції з культурними цінностями потребують абсолютної "тиші", а поява потенційного "конкурента" створює загрозу з імовірними небажаними наслідками у вигляді слідства, суду тощо. Тобто навіть якби Хмеловському не вдалося вийти на продавця, його розшуки вже налякали та на якийсь час зупинили контрабандистів".

Рік реставрації

Сокира збереглася до наших днів неповністю. Верхня частина її обуху відсутня. Про це свідчить те, що там обривається плетиво інкрустації. Про те, що злам дуже старий, свідчить і шар корозії на ньому. Це підтверджує, що сокиру, найімовірніше, зламали під час використання. 

Як річ, що пролежала стільки часу в землі, сокира була в не найкращому стані. На повітрі, реагуючи на зміни температури і вологості, процеси корозії металу пришвидшуються. Тому вже наступного дня після купівлі давньоруської сокири Тарас Хмеловський зателефонував в Інститут археології і попросив порадити хорошого реставратора. Порадили Віктора Голуба, фахівця науково-дослідного відділу реставрації творів з металу Національного науково-дослідного реставраційного центру України.

Віктор говорить, що, дізнавшись, що предмет передадуть в музей, не міг відмовитися від можливості попрацювати з настільки цінним артефактом: "На сокирі зробили канавки у формі узору і вбили туди стрічечку срібла. Візерунок складний, це могло бути спецзамовлення для людини високого статусу. За технікою виконання та типом інкрустації сокиру можна віднести до десятого століття. Це неймовірна знахідка!".

Реставрація тривала понад рік. Утруднювали роботу карантинні обмеження і те, що працювати доводилося вдома у позаробочий час. Для цього реставратор навіть придбав власний мікроскоп. Насамперед потрібно було розкрити інкрустацію сріблом, бо узор і техніка виконання є цінними для істориків. А також стабілізувати стан предмета.

У той час як Віктор Голуб проводив реставрацію, Тарас Хмеловський домовлявся про передачу сокири Національному музею історії України.

"Я народився в сім’ї сільської інтелігенції, де батько був вчитель історії, а мама бібліотекарка. Археологія також долучилася до сформування мене як людини цінностей. Тому внутрішнього конфлікту: віддати в музей чи залишити собі – в мене не було", – каже Тарас Хмеловський.

Відтак 21 серпня у Національному музеї історії України відбулася передача давньоруської сокири до музейної колекції. Віддав Хмеловський артефакт музейникам на підставі договору, одним із пунктів якого є вимога, що музей зобов’язаний ініціювати дослідження того місця, де знайшли сокиру.

Чи справжня?

Тризуб, зображений на сокирі, за формою і пропорціями ніби змальований з українського прапора. Природно, це може викликати різні припущення про підробку. Про сумніви щодо справжність сокири писали у чаті під аукціонними торгами, і звісно, продовжують писати у соцмережах. Однак фахівці підтверджують автентичність.

"Я вже десять років працюю зі схожими предметами, зокрема інкрустованими мечами, які датують 10 століттям. Тому ще коли побачив сокиру на фото, її справжність не викликала сумнівів. Про автентичність свідчить техніка виконання та рідкісне оздоблення. Але основним критерієм у таких випадках є мінералізація металу. І ступінь руйнації залізної основи сокири", – пояснює Віктор Голуб.

Не сумнівається у справжності сокири і директор Національного музею історії України Федір Андрощук, який є фахівцем із середньовічної зброї: "Багато пам’яток були декоровані сріблом, ця традиція пішла зі Скандинавії. Поступово вона набула поширення у тодішній середньовічній Європі. Її перейняли пруси, західні та східні слов’яни. Дві чи три такі сокири знайшли у Швеції, є також у Данії. Це доволі статусні речі. І це свідчить про те, що між елітами відбувався обмін контактами. Особлива деталь у цій сокирі – скандинавський орнамент, який використовувався на локально виготовленій речі. Варто відкинути усі домисли, що ця річ є підробкою. Ось тут, де відбито, бачимо давнє пошкодження. Отже, немає сумніву, що перед нами – автентична річ".

"Пояснення того, чому почали говорити про підробку, просте – з обігу вилучили унікальну річ. Це знахідка десятиліття! Ділки могли її перепродувати за шалені кошти, йдеться про сотні тисяч доларів", – додає Максим Левада.

 

***

Ця історія – не лише про сокиру, але й про стан української археології і законодавчого поля навколо неї. Офіційні рамки дають "чорним копачам" значну фору.

"Потрібні законодавчі зміни, щоб незаконні розкопки переслідували і карали, а законні – впорядкували і фінансували. Можливо, варто створювати приватні археологічні компанії і надавати їм ліцензії", – роздумує Тарас Хмеловський.

Серед обговорень є і про етичність шляху одержання сокири. З одного боку, є ті, хто вважають, що купівля таких предметів у "чорних археологів" може їх ще більше стимулювати нелегально ритися в землі. З іншого говорять, що випадок Хмеловського демонструє, як за недосконалого законодавства можна уникати бодай частини втрат українських скарбів. З другою думкою погоджується Андрій Гречило, історик, який одним із перших помітив лот з древньоруською сокирою.

"Якщо не викуплять для музеїв, знахідки підуть або в приватні руки, або відразу за межі України. Тому викуп – хоч якийсь варіант врятувати пам’ятку. Інша справа, що все це мало би бути врегульоване законом, тоді б і локалізація знахідки могла бути менш-більш реальною", – пояснює Андрій Гречило.

Лук’ян Турецький додає, що проблема ще й у тому, що людей, готових купувати українську старовину, аби вона не опинялася за кордоном, в країні одиниці. В Україні майже немає колекціонерів, готових купувати артефакти по кілька тисяч чи кілька десятків тисяч доларів. Якщо би були, це спричинило би формування відкритого ринку антикваріату й історичних скарбів. 

"Натомість люди, які мають гроші, більше цікавляться радянським минулим, ніж українським. Пошукайте на Violity, наприклад, марки УНР і будете здивовані – їм сто років, а вони коштують по 20 грн. У той же час радянські ордени періоду Другої світової війни значно дорожчі і розходяться як гарячі пиріжки, – каже Турецький. – Людей з грошима, яким цікава українська культура, історія і мистецтво, дуже мало. Це є маркером нашого суспільства. Якщо нам нецікава наша культура, то і не буде цікава нікому у світі. А деякі агресивні народи присвоять собі все, що можливо".

А поки змін немає, у чорному-чорному лісі чорні-чорні "археологи" і далі продовжують викопувати чорні-чорні цінності.

Володимир Молодій, для LIGA.Life