Українці на Берлінале, росіяни на Оскарі та Мінкульт: LIGA.Life обговорює нагальні проблеми культури

На Берлінале в основній конкурсній програмі за головний приз — "Золотого ведмедя" — змагатиметься українка Катерина Горностай із документальним фільмом "Стрічка часу".

Сезон кінонагород триває також в США: найпрестижніші кінопремії називають своїх лауреатів. Одним з фаворитів цього року виступає американський фільм "Анора", сюжет якого обертається довкола російських олігархів. Три роки війни Росії проти України не заважають західній аудиторії захоплюватись російськими акторами, жоден з яких не засудив війну.

Редакторка LIGA.Life Катерина Трифоненко (КТ) та автор, культурний оглядач видання Артур Зайонц (АЗ) поговорили про те, чому у західних країнах досі так схвально реагують на російські проєкти і пробачають їм те, чого б не пробачили, скажімо, ізраїльським. Також згадали про Берлінале та "Оскар", поміркували, чи достатньо українські медіа говорять про культуру і яку роль в цьому всьому мав би відігравати Мінкульт.

"Оскар" і міф про російську культуру

(КТ): Російські актори в "Анорі" не висловили жодної своєї позиції стосовно війни. Вони знімаються в пропагандистських фільмах, які фінансує Газпром, і не бачать в цьому нічого поганого. "Оскар" не бачить в цьому нічого поганого: шість номінацій і вперше на найкращу чоловічу роль другого плану номінований російський актор — Борисов. Це якесь повне ігнорування контексту.

(АЗ): Я іноді стежу за західним сегментом Х (Twitter). І, якщо там десь і проскакує невдоволення тим, що Борисов отримав номінацію на "Оскар", то це тільки в контексті, що він мав мало слів у фільмі або що гра у нього незадовільна. І ніде ні слова про те, що він росіянин, представник нації, яка розпочала війну.

(КТ): Власне, це частина великої проблеми, про яку багато українців говорили ще від початку вторгнення, цей умовний проєкт: як закенселити "велику" російську культуру, але так виглядає, поки що якраз вона перемагає і де може повертається на світові майданчики.

(АЗ): Уявімо лише, якби це був якийсь ізраїльський актор, який ще б підтримував дії ЦАХАЛ, напевно, була б зовсім інша реакція.

(КТ): Як не крути, але росіяни протягом дуже довгого часу багато вклали у міфологізацію своєї культури й отримали бажаний для себе результат. Вони створили величезний міф про загадкову Росію, як країну, без якої світова культура буде неповною. Хоча це – міф, якщо його детально розбирати. Однак він працює, мовляв, погана російська влада окремо, а "хороша" російська культура окремо. Якраз те, що ти кажеш: якби це був ізраїльський актор, так би не стояло питання, що культура окремо від політики. Як на мене, зараз ключовий момент, щоб цей міф якщо не знищити, то хоча б потіснити його у світових уявленнях.

Україна в основній програмі Берлінале

(АЗ): Я теж думав про те, що зараз потрібен час, щоб просувати свою культуру. У нас насправді багато всього є, що ми й самі не дуже цінуємо і не завжди звертаємо на це увагу.

У цьому контексті я хотів згадати про нещодавнє оголошення номінацій на Берлінському кінофестивалі, де наша режисерка Катерина Горностай зі своїм фільмом "Стрічка часу" потрапила в основну програму. І, мені здається, цю новину явно недооцінили в українському просторі. Бо, по-перше, це взагалі перший за понад 25 років український фільм в основній програмі конкурсу Берлінале.

Варто додати, що ми щороку потрапляємо в якісь програми Берлінського кінофестивалю. Але так, щоб боротись за головну нагороду — "Золотого ведмедя" — це непересічна подія.

(КТ): Мене дуже потішила ця новина і цей вихід української режисерки на один з найпомітніших світових кінофестивалів. Бо це визнання зусиль, які докладають українські кіномитці, щоб творити. Але мені також здається дуже важливо, що цей фільм повністю занурює глядача у воєнну реальність. І це дуже важливий акцент. Тому що поза Україною у людей іноді складається враження, що в Україні війна стала такою собі буденністю. Типу, ви ж живете якось тут три роки, звикли, ну, на жаль, ось така нова реальність.

І дуже важливо нагадувати, що ні, це не буденність, це жахлива війна і нічого нормального в цьому немає.

А те, що ти кажеш, що ця інформація виявилась малопоміченою. А як у нас взагалі читають новини? Новина живе пару годин, максимум день.

Роль медіа у висвітленні культурних тем

(АЗ): А тут теж виникає запитання, яка в цій ситуації роль медіа? Чи маємо ми про ті новини, що заслуговують уваги, говорити частіше та більше?

(КТ): Я думаю, що однозначно ми повинні це робити. Ми завжди можемо пропонувати інформацію, яка надихне до розумів, спонукає до більшої зацікавленості.

І ще ми дуже часто зациклюємося на негативі, а те саме Берлінале – це, якраз однозначно не зрада, а перемога.

(АЗ): І тут, власне хотілося б знову повернутись до "Оскара". Ми почали з обговорення номінації росіянина. Хоча водночас на "Оскарі" є українська стрічка в категорії "Найкращий документальний фільм" — "Порцелянова війна". І я дуже мало новин бачив про це. Хоча насправді ця стрічка вже майже рік курсує різними фестивалями.

(КТ): Мені здається, що це наслідок того, що в нас направду дуже мало фахових видань, присвячених культурі, і дуже мало журналістів, які можуть пояснювати, чому ви маєте про це читати, чому вам це має бути цікаво з усіма контекстами: фестивальними, культурними тощо. Я жодним чином не захоплююсь російською журналістикою, але відділи культури багатьох російських видань — це великі редакції, така собі махіна, яка працює буквально для того, щоб пропагувати все, що вони виробляють.

Я б тут не вигадувала велосипед — очевидно варто приділяти значно більше уваги культурній журналістиці.

Чи має Міністерство культури більше говорити про досягнення українців?

(АЗ): Власне про діяльність Мінкульту. В тому плані, що має робити Мінкульт, щоб допомагати просувати нашу культуру. Якщо взяти ту саму "Анору" з росіянами, чи має Мінкульт видавати якесь засудження премії, критикувати цю номінацію?

(КТ): Якщо немає реакції, то виглядає так, наче нам це все ок. Якщо пригадуєш, весною, минулого року у Франції був фестиваль російського кіно Fеstival du film russe, на який росіяни привезли "Тіні забутих предків" Параджанова і представили, як приклад їхнього видатного "російського" кіно. Тільки тому, що тоді на це неподобство звернули увагу місцеві українці й дуже гучно обурилися, була реакція посольства України у Франції й звернення до французького Мінкульту. Чітка позиція України має бути щодо всіх подібних випадків.

Щобільше, необхідно працювати із західними медіа, авторами, які пишуть про культуру, і теж треба пояснювати, що в цьому контексті художня цінність фільму немає жодного значення, коли там знімаються представники країни, яка щодня вбиває українців.

У таких комунікаціях ризикуєш здатися травмованим, вічно всім невдоволеним, але треба добирати формат, щоб пояснити свою позицію, і робити це.

(АЗ): Я думаю, нам ще треба готуватись, що кейсів подібних "Анорі", на жаль, з часом ставатиме дедалі більше. Оця м'яка пропаганда від так званих "хороших росіян", які виставляють себе жертвами цієї війни й, відповідно просять на це гроші і знімають кіно, про те, як страждають росіяни. А західному світу таке подобається.

(КТ): Ця тяга Заходу до "російських страждань", вона ж не одразу виникла, це процес. Якщо подивитись на численні серіали, коли західний режисер хоче додати загадковості своєму герою, що він робить? Цей герой має читати Толстого, розумітись на балеті чи принаймні знати, хто такий Чайковський.

Або ще один приклад: серіал "Проблема трьох тіл", китайське фентезі, яке екранізував Netflix. Я маю сумніви, що автор роману, письменник Лю Цисінь, аж так захоплювався російською культурою, щоб згадувати про неї у своєму романі, зрештою, в нього є своя китайська культура. Але Netflix додав епізод з золотою рибкою в акваріумі. І як її назвали? Звісно, Пушкін. Це не несе жодного інформаційного сенсу, але воно додає акцент у цій м'якій русифікації культурного простору.

А Джуд Лоу? Все життя робив таку прекрасну кар'єру, щоб зіграти Путіна?

(АЗ): Ну, тут ще питання, як вони його зобразять. Але ще повертаючись до державних комунікацій. Я скролив Facebook-сторінку Мінкульту, де вони публікують новини про досягнення. Там про ту саму Катерину Горностай лише один пост. Не хочеться применшувати досягнення інших, а втім, мені здається, про такі новини, як з Катериною Горностай, треба частіше й більше говорити.

(КТ): Безумовно, державні комунікації важливі у цьому плані. Але не лише зусиллями Мінкульту. Сфера культури і культурних комунікацій має бути одним з пріоритетів — це має бути модна, цікава сфера. А модною й цікавою цю сферу роблять люди, які в ній працюють. І для того, щоб вони робили це якісно, мають виділятися адекватні гроші. Бо те, що фінансується за залишковим принципом, так само й виглядає.

(АЗ): Але загалом, щоб підсумувати все на позитивній ноті, важливо й добре, що попри третій рік війни ми і досі потрапляємо на "Оскар", Берлінале, Венеційський кінофестиваль й т.д. Ми все ще присутні на великих топових фестивалях. Це свідчить, по-перше, про те, що ми створюємо якісний продукт, який не залежить від якихось емоційних покликів європейців й західного світу. По-друге, світ не втомився й людям цікаво те, що створюють українці.