"Кіно — це дорого". Денис Іванов про 20 років кінопрокату "Артхаус Трафік"

"Артхаус Трафік" — українська кінодистриб’юторська компанія, заснована у грудні 2003 року. За 20 років компанія показала українському глядачеві сотні шедеврів авторського кіно, а також усю світову кінокласику в межах ретроспективних показів. Окрім кінопрокату "Артхаус Трафік" запустив низку кінофестивалів: "Київський тиждень критики", "Чілдрен кінофест", а також Одеський міжнародний кінофестиваль, який став найбільшим кінофестивалем у Східній Європі.

Співзасновник "Артхаус Трафік" Денис Іванов каже, що знайшов своє покликання ще у дитинстві — після уроків приносив у школу батьківський кінопроєктор, щоб показувати  однокласникам мультики. За це він отримав прізвисько Містер Сінема. У студентські роки Іванов організував кіноклуб, потім працював на фестивалі "Молодість". "Я зібрав команду, з якою нам вдалося налагодити усі процеси, вперше за історію фестивалю все виходило вчасно", — розповідає Іванов. З цією ж командою у 2003 році Денис запустив "Артхаус Трафік". Компанія, яка у перші роки діяльності орендувала офіс в однокімнатній квартирі, стала однією з найвпливовіших у кіносфері України. 

Журналіст LIGA.Life зустрівся з Денисом Івановим у кав’ярні на Подолі й розпитав одного з першопрохідців кінопрокату в Україні про головні досягнення "Артхаус Трафік" та майбутнє українського кіно. 

— 20 років тому, у грудні 2003 року, "Артхаус Трафік" випустив у прокат перший фільм. В яких взагалі реаліях ви починали?

Коли ми тільки з’явилися — все було інакшим. У нас (в Україні. — Ред.) було всього 10 сучасних кінотеатрів і тільки один мультиплекс (багатозальний кінотеатр. — Ред.) на Петрівці у Києві. Фільми тоді дивилися переважно на VHS-касетах, не було соцмереж й стримінгових сервісів. Це був абсолютно інший світ та інша країна.

— Як вважаєш, яке головне досягнення "Артхаус Трафік" у сфері українського кіно за ці 20 років? 

Нехай це прозвучить нескромно, але "Артхаус Трафік" довгий час одноосібно відповідав за те, щоб Україна була кінокультурною країною. Стрічки Віма Вендерса, Акі Каурісмякі, Андреаса Дрезена та багатьох інших режисерів просто не доходили б до України, якби не наша діяльність. Довгий час ми були майже єдиним представником України на світових кіноринках, тому що більшість кінодистриб'юторів, вони або працювали із американськими мейджорами або з росіянами. 

Ми ж намагались з перших днів працювати напряму із західними кінокомпаніями. Ми відповідальні за те, що в українському кінопрокаті вийшли майже всі великі арт-фільми. І якщо зараз подивитись назад, то за ці 20 років ми випустили практично всю світову кінокласику — від стрічок Такеші Кетано до Джармуша.

— Цікаво, хто упродовж 20 років вирішував, який фільм будете показувати українцям, а який ні? 

Коли ми починали, у команді було всього троє людей: я, дизайнер і пресаташе. До 2009 року відбором стрічок займався тільки я. Потім, коли роботи стало більше, коли додались фестивалі, у нас з’явився незмінний програмний директор — Ілля Дядик. Фінальні рішення, чи беремо в прокат якийсь фільм, — приймаю я як керівник. Але відбираємо фільми разом — я, Ілля та програмні координатори. Ми передивляємось велику кількість стрічок, щоб знайти саме ті, які вартують, щоб показати їх українському глядачеві. 

— Якщо умовно зрівняти того глядача, який дивився кіно 20 років тому, і того, який є сьогодні, то що змінилось? Він подорослішав? 

20 років тому глядач був більш спраглий до кіно, у нього було менше вибору, менше способів, як подивитись фільм. Він мав всього три шляхи: телебачення, VHS-касети і кінотеатри. Не було соцмереж, не було VOD-сервісів. Зараз у людини є грандіозний вибір — подивитись Netflix, sweet.tv, Megogo чи 100 каналів телебачення. А DVD-плеєри давно відмерли й валяються десь на горищах. Зараз глядач має набагато більше інформації про кіно, він обізнаний про те, що показують. Бо у 2003 році такої можливості не було — щоб дізнатись щось, ти мав читати кіножурнали або ж, якщо маєш інтернет, відкривати 4-5 пошуковиків, щоб щось знайти. Тоді ще Google не запустив свій пошуковий сервіс, а YouTube взагалі з’явився пізніше, ніж "Артхаус Трафік". 

Зараз кіноринок став більш професійним, більш конкурентним. У нас з’явились великі мережі мультиплексів, професійні маркетологи, стало менше простору для посереднього кіно, все стало більш сфокусовано і більш точно. 

— Як вам усі ці роки вдавалося конкурувати за глядача з дистриб'юторами масового кіно? Можна сказати, що завдяки "Артхаус Трафік" зріс попит на андеграунд та артхаузне кіно?

Я підкреслю, що "Артхаус Трафік" — це не тільки артхаус та андеграунд. Ми створюємо та розповсюджуємо арт-кіно, а це дуже широкий арсенал фільмів. Наприклад, "Олдбой" Пак Чхан Ука — це не такий вже андеграунд. Коли ми його випускали, це був мейнстрим! Те саме можна сказати про "Паразитів", які отримали "Оскара" у 2019 році. 

Щодо конкурування за глядача, то є так звана "стратегія блокбастера" — вона працює, у тому числі й для арт-кіно. Це коли фільм має зірковий склад, нагороди на фестивалях та відомих режисерів. Наприклад, стрічка "Прісцилла" Софії Копполи про дружину Елвіса Преслі — велике ім’я, видатна режисерка, фестивалі. Цей фільм — це очевидний арт-хіт, на який піде багато людей. 

До того ж аудиторія у нас дуже різна. Ми не розцінюємо свою аудиторію як монолітну — типу усі люди, які ходять на фільми "Артхаус Трафік". Ми працюємо з унікальними фільмами, у кожного з яких є своя цільова аудиторія. 

— "Артхаус Трафік" займається не тільки кінопрокатом. Ви також спродюсували щонайменше 10 українських стрічок та запустили з десяток кінофестивалів, один з яких — "Київський тиждень критики" — цього року відбувся вже всьоме. Як він пройшов? Я знаю, що 2022 року проведення фестивалю було дуже складним.

Так, 2022 року ми проводили "Київський тиждень критики" під час блекаутів, коли усе місто стояло у темряві. А за рік до цього, під час пандемії, ми потрапляли на всі обмеження, адже в залі дозволялось розміщувати тільки половину глядачів. Цього року вперше за історію у нас все пройшло без катаклізмів, не було таких викликів безпеки, як три роки поспіль до цього, чим ми завдячуємо передусім нашим воїнам. Це, мабуть, був найкращий фестиваль з усіх, які ми проводили. Фестиваль зібрав найбільшу кількість глядачів за всі роки, ми показали усі арт-хіти, там же відбулись і прем’єри стрічки "Анатомія падіння", яка вийде у прокат 14 грудня, і "Опалого листя" Акі Каурісмякі, яка вже йде у "Жовтні". Серед українських фільмів — представили "Ля Палісіаду" Філіпа Сотниченка, стрічку "Назавжди назавжди" Анни Бурячкової, "Ти мене любиш?" Тоні Ноябрьової. 

— Під час фестивалю вручають премію "Кіноколо". Її можна назвати українським аналогом Оскара? 

Як це працює у "нормальному" світі кіно? На багатьох великих кінофестивалях є свій "Тиждень критики", де фільми відбирають представники цієї професії. Це важливо, тому що кінокритики — це ті, хто може оцінити фільм як кінотвір у цілому, це їхній професійний обов’язок. На "Оскарі" та інших професійних кінопреміях фільми оцінюють люди, які роблять кіно, — режисери, актори, сценаристи. А премії від імені кінокритиків — це визнання від людей, які дивляться на фільми як на цілісний твір, і дивляться на стрічку в контексті кінопроцесу в цілому. 

Ми вирішили проводити "Київський тиждень критики", не прив’язуючи до якогось фестивалю, а просто як окрему подію. А премія "Кіноколо" — це не зовсім підсумок фестивалю, ми її вручаємо на початку, щоб показати досягнення кіномитців. Якщо зрівняти, то аналогом "Кінокола" можна назвати кінопремію "Люм’єр" у Франції, де кінокритики у багатьох категоріях вручають призи стрічкам і талантам. 

— Хто цього року отримав головну премію "Кіноколо"?

"Ля Палісіада" Філіпа Сотниченка.

— Ти бачив цей фільм? Що ти про нього думаєш? Тільки без спойлерів.

Це велике досягнення для українського кіно. Уявити собі у 2003 році, що через 20 років у нас будуть з’являтись такі стрічки, як "Ля Палісіада", було просто неможливо — це світовий рівень кінокультури. Ця стрічка для Сотниченка — дебютна, але відчувається, що він стоїть на плечах гігантів. Він подивився дуже багато (кіно. — Ред.), йому вдалось використати увесь досвід кіномови, яка розвивалась до нього, але при цьому створити щось нове. Я не певен щодо широкої аудиторії, але поціновувачі кіно точно оцінять, наскільки це класна та професійна робота.

— Загалом останні 10 років можна назвати "золотим десятиліттям" для українського кіно. На твою думку — з чим це пов’язано?

Те, що ми маємо зараз, — це просто шалені успіхи, які, на мою думку, пов’язані з реформуванням система держпідтримки та запуском Державного агентства з питань кіно (Держкіно), яке створювали як окреме агентство, а не підрозділ Мінкультури. Основна ідея реформи була в тому, що держава не просто фінансує фільми держкіностудій, а діє відкритий доступ до коштів для організацій всіх форм власності, з експертами, які професійно оцінюють проєкти. Також радикально змінились бюджети, які виділялися на кіно. 

Перші плоди система дала у 2014-2015 роках, а на пік вийшла у 2018-2019-му. Ця система й народила оце покоління з десятків режисерів, які майже на кожному фестивалі класу "А" були представлені зі своїми роботами: Валентина Васяновича, Нарімана Алієва, Антоніо Лукіча, Дмитра Сухолиткого-Собчука, Катерину Горностай і багатьох інших.

— Ходити на українські фільми сьогодні стало модно, погоджуєшся? А як було 20 років тому? Можеш пригадати? 

У 2003-му випускати українське кіно було екстравагантно. Ніхто не вірив, що це кіно може бути цікаве кінотеатрам. Я пам’ятаю ці моменти на перших кінопоказах, коли мене плескали по плечу і казали: "О, український фільм! Смішні, ви нічого не зберете". З українським кіно працювали виключно з відчуття патріотизму, а не тому, що воно може щось зібрати. 

Але і ми та інші дистриб'ютори доклали багато зусиль для того, щоб українське кіно було і комерційно привабливим і мало свою аудиторію. Якщо у 2014 році, коли вийшло "Плем’я" і "Поводир", — це був лише 1% кіноринку, то зараз це вже серйозний відсоток. "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча — це незалежний український фільм, який зібрав понад 10 мільйонів гривень у прокаті. 

— Держкіно виділило на виробництво стрічки "Мої думки тихі" Антоніо Лукіча 8,9 млн грн з 9,4 млн — тобто понад 90%. Чи зможе колись українське кіно вийти на такий рівень, щоб взагалі не потребувати держфінансування? 

Українці зараз не можуть дозволити собі витратити, скажімо, 200 мільйонів доларів на зйомки фільму. Це неможливо зараз. Україна не є таким великим кіноринком, щоб навіть відбити у прокаті, наприклад, мільйон доларів. Щоб відбити мільйон, ти маєш зібрати 10 мільйонів. На нашому ринку навіть один мільйон зібрати складно, стільки навіть не всі американські блокбастери збирають, на виробництво яких витратили сотні мільйонів. Тому що кіно — це дорого. 

Держава зараз має підтримувати кіно, бо воно є частиною культури, такою ж, як класична музика, театри, цирк — держава ж підтримує їх. Чому? Тому що одна з функцій держави – зробити так, щоб у людей був доступ до власного культурного продукту, навіть якщо він не є комерційним. 

— Схоже на те, що система держпідтримки в останні роки дала збій. Взяти, наприклад, події у лютому цього року довкола Довженко-центру.

З 2020 року система почала відкочуватись назад. Відновились процеси, які тривали ще 15-20 років тому: непрозорість прийняття рішень, непрозорість розподілення коштів, відсутність контакту з великою частиною кіноспільноти. Зараз я як кінопродюсер бачу певну узурпацію ресурсу. 

— Тобто для нашого кіно держпідтримка — це єдиний шанс на розвиток?

Ні, не лише. Це також питання проактивності людей, які роблять кіно. З 2010-го у нас з’явилось багато кінопроєктів та ініціатив — це своєрідна мережа, кластер, який дозволив кіномитцям взаємодіяти й розуміти, куди можна рухатись. Це теж вагома частина процесу. Так сформувалась кіноспільнота, яка має свої інтереси, міжнародні зв’язки, свої ідеї, які стали конкурентоспроможними на міжнародному рівні. Це породжує копродукцію — спільну роботу, яка й дає можливість знімати багато стрічок не тільки з державною підтримкою. 

— У "Артхаус Трафік" є конкуренти у сфері арт-кіно? Як ви їх сприймаєте? 

Ми — друга найстарша кінокомпанія, яка як заснувалась, так і їде далі. Але ми перші випустили вітчизняний фільм українською мовою в широкий прокат, першими стали робити відформатовані фестивалі, щоб змінювати радянські традиції, першими почали випускати короткометражки. Ми на українському кіноринку багато чого робили вперше, втілили дуже багато інновацій. А коли щось працює, то люди починають за тобою повторювати, наслідувати це. Так, у нас з’явились конкуренти, які нас мотивують рухатися далі, бути кращою версією себе.

З іншого боку, є проблема в тому, що російський кінобізнес досі не хоче залишати Україну і продовжує працювати через "прокладки" — такі компанії ми не вважаємо конкурентами. Нам шкода, що ці люди досі співпрацюють з росіянами замість того, щоб зробити український кінопрокат незалежним. 

— Що ти маєш на увазі?

Російські дистриб'ютори організували собі "прокладки" — на Мальті, у Латвії, Канаді. Ці прокладки купують права на західні фільми й продають на територію "колишнього Радянського Союзу". Якщо права придбали російські дистриб'ютори, то стрічку можна придбати тільки у них. Виходить, що стрічка офіційно в Україну не може потрапити. Але потім ми дивним чином бачимо ці фільми в українському прокаті. 

— Ти помітив, як за останні роки зріс інтерес до документального кіно? До того ж виходять не тільки стрічки про війну — фільм про архітектора "Тарілки" отримав дуже хороші відгуки та премію "Кіноколо-2022". 

Для цієї сфери дуже багато зробили колеги з фестивалю Docudays — завдяки їм документальне кіно стало таким собі New Cool. Це вже не просто "загінчик дивних людей", які знімають кіно, яке ніхто не дивиться. Команда Docudays зробила так, що у документального кіно почала з’являтись аудиторія. З іншого боку — серйозно підняли свій рівень автори кіно, у нас з’явилася документалістика світового рівня. Та ж стрічка "Залізні метелики" Романа Любого, яка вийшла в прокат цього літа. Або та ж "Нескінченність за Флоріаном" Олексія Радинського.

— Як вважаєш, на зацікавленість документалістикою вплинула війна?

Війна оголила прагнення людей дізнатись правду. Бо багато хто зазвичай ходить в кіно, щоб отримати певну анестезію від реальності — відпочити, відключити мозок, дві години пожити в іншому світі. А є люди, для яких це інструмент пізнання реальності та рефлексій. І, наприклад,  стрічка "20 днів в Маріуполі" — це якраз про цю рефлексію, про те, що люди хочуть зрозуміти, що ж з нами сталось. А документальне кіно їм допомагає подивитись на певну подію не у форматі новинного сюжету, а у форматі глибокого емоційного занурення в історію, яка твориться на наших очах.

— "20 днів у Маріуполі" вийшов в український прокат у серпні й досі йде в кінотеатрах. Це велика рідкість для документального кіно. 

Цей фільм навіть для нас став таким випадком, який важко було спрогнозувати, — стрічка зібрала у прокаті вже більше ніж 2 мільйони гривень. Це абсолютний рекорд для документального кіно за всю історію України. Це більше, ніж будь-який документальний фільм великої студії, який виходив на українських теренах. Це, звісно, майстерність і журналістський подвиг авторів, які зробили це кіно, але також — дорослішання глядачів, які прийшли це кіно дивитись, розуміючи, що це не буде легкий фільм, що вони можуть бути ретравматизовані. Що це не анестезія, а, навпаки, — зробити собі боляче.

— Україна висунула "20 днів у Маріуполі" як фільм-претендент на Оскар. Як вважаєш, чи є шанси у стрічки отримати премію?

Стрічка іде двома шляхами: з одного боку, як претендент на найкращий іноземний фільм, а з іншого — як найкращий документальний фільм. Я дуже сподіваюсь, що ми, принаймні, побачимо цей фільм у номінації за найкращу документальну роботу  — дуже сподіваюсь, що це станеться. 

— Що чекає українське кіно у найближчі 2-3 роки? Враховуючи ті проблеми, які спричинила війна, і не тільки. Які твої прогнози?

Я маю певні сумніви, що у нас буде таке ж десятиріччя, яке було з 2013 по 2023 рік. Такого у найближчі 2-3 роки вже не буде. Але я сподіваюсь, що кіно буде розвиватись, бо за цей час у нас сформувався такий кластер авторів, які все одно намагатимуться робити якісне кіно. А продюсери — шукати найменші можливості це кіно робити. Тож, я вважаю, є сенс чекати класне кіно у різних жанрах, але очевидно, що це буде якийсь невеликий відсоток від того, що було до війни та пандемії. 

— Чи стане більше кіно про війну? Чи нормально, коли під час війни виходять стрічки про щось інше?

У кіноспільноті є така думка — ми можемо потрапити в пастку, в яку потрапила Боснія і Герцеговина після війни на Балканах. 90% стрічок, які вони знімали після того, — це були стрічки про війну, вони й досі продовжують їх знімати. Війна — це слон в кімнаті. Зрозуміло, що рефлексії на війну неминучі. Але звести весь український кінематограф виключно до воєнної тематики — це була б ведмежа послуга. Тому мені здається, що мають розвиватись усі жанри, про війну можна розповідати не тільки через воєнні драми. Бо війна — це фон нашого життя, яке так чи інакше існує. Мені як кінопродюсеру не хотілося б, щоб усі українські фільми були виключно воєнними драмами.

От, наприклад, "Памфір" — у фільмі війни немає, але це велике художнє досягнення. Або "Ля Палісіада" — стрічка про 90-ті. Бойовики, трилери, комедії, фестивальне і документальне кіно — всі жанри мають розвиватись, щоб українське кіно було потужним.