Історії

Історії | Коли мистецтво огортає: родинна історія онука знаменитого українського скульптора Миська

14 хвилин
Коли мистецтво огортає: родинна історія онука знаменитого українського скульптора Миська - Фото
Гордій Старух. Фото надано героєм
16.01.2022, 10:00

Розмова про вплив творчої династії на становлення особистості, вибір партнера по життю та виховання дітей на прикладі непересічної львівської родини

"У дитинстві мене не навантажували тим, що дідо – крутий скульптор і громадський діяч. Я мав неймовірну можливість рости звичайною дитиною, порсатися в багнюці та бігати лісом влітку в селі", – розповідає про відомого на весь світ скульптора Еммануїла Миська його онук Гордій Старух.

Попри те, що Гордія спеціально не підштовхували в бік творчості, він зростав у цьому середовищі і зрештою сам вибрав творчу стежку. Гордій – артист і майстер, виготовляє колісні ліри. Його дружина – Дарія Альошкіна – майстриня давнього українського мистецтва паперової витинанки. 

І Гордій, і Дарія – діти з творчих династій, які вже й самі мають трійко власних.

Батько Гордія – художник і скульптор. Мама – одна з чотирьох дітей і єдина донька Еммануїла Миська (1929-2000) – інтелектуала, довголітнього голови львівської Спілки художників, автора багатьох пам’ятників у різних куточках країни, як-то скульптурного портрета Данили Галицького в аеропорту Львова.

"Татова майстерня наповнена скульптурами і живописом, він – один із перших перформерів України. Мама – музикознавець, пише пісні. Батьки Дашині – скульптори Альошкіни – феномен України, про них купу документальних фільмів зняли", – розповідає Старух.

Як це – жити у такій родині, всотувати творчість поколіннями і передавати дітям, Гордій розповів LIGA.Life.

***

Cпогади про дідуся, легендарного львівського скульптора, у Гордія цілком звичайні. Розповідає, як приходив до того у гості, дід стриг його на балконі та завжди щось розповідав. "Ми були близькі. Але з почутого тоді нічого не пам'ятаю", – каже Старух. 

Малим їздив на рибалку з дідом та його друзями. Певно, це були якісь художники, творча інтелігенція, але хлопчику було не до того: "Я просто тішився, коли бамбуковою вудкою витягав рибу розміром із долоню".  

У родині було заведено збиратися гуртом на день народження бабці, "берегині роду", на Великдень та Різдво. На свята завжди співали народних пісень: "Наша пані цісерева", "Туман яром, туман долиною". 

На Святвечір бабця готувала фірмову страву – борщ із вушками. "Не пам'ятаю, щоб я його їв колись, крім свят. В дитинстві мені ті вушка нагадували людські, тому трошки страшно було їсти", – сміється Гордій.

Збираючись додому, гості завжди "застрягали" в коридорі, бо не могли наговоритися. "А я бігав з однієї кімнати в іншу, спостерігаючи, як людей у коридорі стає все більше", – пригадує Старух.

У дитинстві мама водила його на концерти у філармонію. В бібліотеці консерваторії він лишався з навушниками, вініловим програвачем і купою пластинок – міг слухати музику без жодного ліміту. 

"Коли мені було десь три-чотири роки, мама відвела на концерт українського кобзаря Василя Нечепи. Пам’ятаю, як йшов поміж рядів, глядачі вже сиділи, і звучала ліра… Це був єдиний концерт на моїй пам'яті, де б я чув цей інструмент", – пригадує Гордій.

Коли хлопцю було шість років, його віддали в підготовчий клас перед музичною школою. Спочатку  подобалося, малим він багато співав. Але почалася музична школа, і сольфеджіо відбило у хлопчика будь-яке бажання йти шляхом професійного музиканта. Попросив забрати його звідти і віддати в художню школу, сказав батькам: "Буду художником". 

До художньої школи ходив кілька років, і кинув за браком часу. Особливо цікавим навчання там не було, просто подобалося бути в колі творчих дітей. "Загалом дивився на свої малюнки і не розумів, чого ці художники намагаються нас навчити. Одного разу намалював картину, яка взагалі не подобалася, але зі мною носилися, мовляв, геніальний твір", – пригадує Гордій.

Малим разом із сином хрещеного, своїм братом, порпалися на подвір'ї дідової майстерні, поки старші щось робили, зустрічалися з замовниками. Пам'ятає, як дідо ліпив портрет Короля Данила, який нині стоїть у аеропорту Львова. "Але ми не відчували себе серед творчого осередку, просто бавилися", – каже Старух.

Коли хлопцю було 11 років, хрещений допоміг зробити черепаху з каменюки. Гордій пригадує, що отримав тоді величезне задоволення: "Ти ж довбеш каменюку! Молотком! І головне – бачиш результат". Але всерйоз про скульпторство, родинну спадщину, до кінця школи так і не замислювався.

***

Плануючи стати художником, Гордій вступив до коледжу декоративного і ужиткового мистецтва імені Івана Труша. Деякі викладачі ставилися до хлопця упереджено, ніби очікували, що онук визнаного скульптора, хоч і має інше прізвище, мусить щось комусь доводити. 

Одного разу на уроці Гордій повернувся до когось із учнів та щось прошепотів, і за секунду, пригадує хлопець, на нього зірвався директор: "Думаєш, ти – Мисько, і все можна?!".

Бувало, сторонні намагалися нав'язати хлопцю комплекси "тобі не бути таким як дідо". Але він до цього ставився простіше. Каже, певною мірою це мотивувало не пасти задніх, а в деяких випадках навіть розслабляло, бо відчував себе "вже крутим", розповідає Гордій. 

Старух пояснює це своїм, на той момент, юнацьким максималізмом: "Це був період, коли ти в сраці мав всіх і що тобі говорять. Ти своє знаєш". 

Тим більше, у родині на Гордія ніколи не тиснули, мовляв, "маєш відповідати". Мама розповідала про діда переважно веселі історії. Наприклад, як вони поверталися з Карпат на його старому джипі. Дідо відкривав браму, просто під'їжджаючи та легенько стукаючи по ній автомобілем – брама навстіж відчинялася, він проїжджав, і вона зачинялася за інерцією. 

"Мама завжди розказувала, що дід був хорошим водієм, старався дітей постійно десь возити на відпочинок. Ці історії гріють, хоча для когось вони неособливі", – пригадує Гордій.

Сьогодні йому подобається рівнятися на дідуся – чоловіка, який сам себе створив, тримав родину в купі, лишив родині майстерню, ім'я.

***

На початку нульових добрячий шмат часу Гордій був вуличним музикантом. 

Почалося все банально. Гуляли з другом центром міста, хотіли випити пива, а грошей вистачало лише на одне. В ті часи Гордій постійно ходив з гітарою, тож вирішив заспівати кілька пісень. Підійшов та кинув монету один хлопчина, як виявилося, він був аскером – тим, хто підходить з капелюхом до людей та збирає копійку для вуличних музикантів. 

"Поганий аскер нав'язливий. Хорошому хочеться віддати гроші. Він каже щось прикольне чи смішне, і люди з задоволенням віддають якусь копійку. Бо не всі готові підійти та покласти музиканту в капелюх гроші, іноді людей можна трошки підштовхнути", – пояснює Гордій.

Аскер запросив Гордія підіграти його знайомому, Старух погодився. З цього розпочалася вулична музична кар'єра, яка тривала не один рік. З 2005-го  і щонайменше до 2012 року хлопець регулярно виходив грати. 

Невеликий страх відчував лише на початку, бо не знав, якої реакції очікувати.

Хтось із зовнішнього кола читав моралі "жебраєш…".

Але для Гордія це було не так: "Мабуть, є такий типаж людей, з амбіціями щось комусь довести, які люблять увагу. У мене – флеш-рояль. Та й зі мною не траплялося поганих історій, наприклад, коли через поганий спів із вікна водою обливають".

Близькі ніколи не сварили Гордія за вуличну творчість. Навпаки, в родині радо сприйняли здатність хлопця заробити талантом. Якось він прийшов додому, заробивши 50 грн, мама з бабцею тішилися: "Хлопчик заробив гроші, буде чим займатися в житті". 

"Щойно почав заробляти на вулиці більше, зняв хату з друзями та переїхав від батьків", – пригадує Старух.

***

З майбутньою дружиною познайомилися в університеті. Вперше побачили один одного, коли Дарія викладала у Гордія пару. Вона саме закінчувала академію мистецтв, а він – коледж Труша. Вона прийшла як студентка на викладацьку практику. "Запам'ятала, коли я запізнився на пару, щось пробелькотів, сів, зліпив геніальну скульптуру та побіг далі. А вона сиділа та читала лекції, при чому жахливо нудно", – сміється Гордій. 

Потім разом на ярмарку ремесел видовбували скульптури, гуляли в спільних компаніях, вже на побаченнях обговорювали твори мистецтва, які припали до душі. "Коли ви молоді та натхненні студенти, на вас багато що може справити враження. Тому поговорити можна про купу речей, навіть про те, хто яким інструментом обробляє камінь", – розповідає Старух.

Хоча нині для подружжя розмови про те, яку купити болгарку чи бензопилу, теж звичні. Одружившись, лишилися кожен при своєму прізвищі. Адже на момент шлюбу дружина Гордія вже була відомою молодою скульпторкою, і для розвитку кар’єри їй краще було залишатися Альошкіною, яких "знає пів світу". 

Гордій навіть уявити не може поруч із собою когось, хто не розуміє мотивації творчої людини. Каже, хтось із "іншого світу" не розумів би, навіщо пропадати в майстерні та займатися музикою, яка більше витягує грошей, ніж приносить. Але водночас Гордій визнає: будувати стосунки двом творчим особистостям складно. 

"Нам неймовірно повезло. Ми років 14 разом, наші творчі здобутки йдуть паралельно, в обох постійне зростання. Не було такого, що комусь "вистрілює", а комусь – ні", – пояснює він.

Коли чоловік, наприклад, торік брав участь у "Голосі країни", дружину включили у міжнародний гід митців крафтовиків Європи від фонду Мікеланджело.

Коли Гордія, як лірника, покликали виступати в Південну Корею на міжнародний фестиваль культур, він запитав організаторів, чи цікава для них виставка гігантських паперових витинанок. "Запросили спочатку мене, поїхали разом, і зрештою у неї були шалені відгуки, більшу частину робіт розкупили. В східній Азії роботи з паперу визнають на рівні з іншими мистецькими матеріалами", – розповідає Старух.

***

Виготовляти ліри Гордій почав ще студентом. Першу створив задля втіхи в 2009 році. Зараз майструє 157-ий інструмент. Коли зробить триста лір, планує припинити. Має амбіції та драйв музикувати та їздити з концертами. Довго він грав у гуртах, з часом почав сольно працювати як артист та записувати свої пісні. 

"Виходило, але було наче не до душі. Не знав, куди рухатися, поки не сперся на народну пісню, не почав працювати з народними інструментами. Від глядачів віддача більша та сам більше кайфую", – каже Гордій. 

Відчуває, ніби зараз саме він відповідальний за традицію і має пронести її далі, надихнути людей. Але робить це не тільки заради ідеалів – має дохід, реалізується. Ці речі для артиста не менш важливі. 

Сьогодні Гордій робить ліри і пише музику в дідовій майстерні. Прийшов сюди працювати десяток років тому. Відтоді, каже, почав відчувати впевненість у завтрашньому дні. Хоча майстерня йому не належить – це власність цілої родини. 

"Майстерня для мене – сімейна фортеця, яка дає відчуття фундаменту. Сюди можна прийти і почати створювати нове. Якби не було майстерні, шлях до того, хто я зараз, був би довшим", – зауважує Гордій. 

У майстерні залишилися портрети дідуся, понад 50 його скульптур. Коли дідо помер, заповів зробити з них музей. Родині було не до того, тому досі цього не відбулося. Зараз Гордій робить там ремонт і хоче дідові портрети експонувати – створити "фішку" для відвідувачів.

"Журналісти часто приїжджають у майстерню знімати. Тут можу і про діда розповідати, і про лірництво, і про себе коханого. Бо все-таки маю амбіції довести, що чогось вартую", – каже він.

Усміхаючись, Гордій розповідає, що любить дізнаватися про нові речі, пов'язані із минулим родини. Його непрямий предок, наприклад, Остап Нижанківський. Той самий, який написав відому колядку "Бог ся рождає".

"Люблю вражати дітей тим, що робили їхні пращури. Для таких розповідей переважно вибираю моменти подорожей, коли малі не можуть звалити з машини", – сміється чоловік. 

Нещодавно їздили родиною, наприклад, у село під Львовом, де один із їхніх предків у 1904 році побудував церкву разом з громадою. 

Або любить переповідати дітям історію, яку колись розповідав його батько про прадіда, що поїхав у Канаду, заробив золота, приїхав назад на Тернопільщину, купив ліс і почав господарство. 

"Для мене історія показова – чувак поїхав за океан, заробив, купив ліс… Класний масштаб", – зауважує Гордій. 

***

Гордій та Дарія мають трьох дітей – 12-річну доньку Росаву, 10-річного Вакулу та 8-літнього Енея. Чи не боялися, що Дарія, перспективна мисткиня, "випаде" з творчої активності? Гордій на це напівжартома: "Ми про то взагалі не парилися. Дав Бозя дітей – я вигрібаю як можу. Вона вигрібає як може. І ми собі нормально давали раду".

Гордій має фото, на якому дружина на восьмому місяці вагітності стоїть з великою болгаркою і пиляє камінь, а навколо пилюка. "То просто секс", – зауважує він. 

Старух переконаний: родина – це класний якір. Він жодного разу не пошкодував, що колись покинув музичні колективи, гастролі, щоб бути поруч із сім’єю. Не уявляє життя, в якому виступає і водночас не має до кого повернутися, місця, де відчуває себе вдома. 

"Ми ще не заробили на свою хату, живемо на зйомних, а кожен переїзд з трьома дітьми – страшний стрес. Але якось даємо раду, відкладаємо", – каже Гордій.

Він не дає дітям настанови щодо творчості і ніколи не примушує їх до чогось: "Наші діти талановиті і самі знають, чого хочуть". 

Гордій вірить, що всі діти – чисті створіння, в яких природа заклала в дитинстві пробувати щось створювати. Творча родина це просто підживлює. Бо нікому не повернеться язик сказати дитині: "Чого ти дурнею страждаєш, нашо те гімно малюєш..."

Коли бачать з дружиною, що діти щось створюють, то думають, як сприяти цьому розвитку. Подобається анімація? – Можна віддати в Краківську академію, де сильний Digital Animation. 

Бути кимось конкретним батьки теж не тиснуть. Адже раніше було як? Якщо тато – скульптор, мама – теж, батьки, дядьки, дід, батьки мами – туди ж, то й діти мають витоптаною стежкою йти: "Ще 40-50 років тому ім'я працювало на родину і було б дурістю перехрестити здобутки пращурів, і маючи напрацьовану поколіннями професію, починати все з початку".

Зараз – часи інші. Гордій переконаний, що і виграє не найталановитіший чи найсильніший, а найбільш вмотивований – хто хоче по-справжньому: "Це головне. Моя дочка навчилася малювати електронними девайсами через тік-ток".

Наразі його діти не цікавляться виготовленням музичних інструментів, як тато, але час від часу на них грають. Каже, що запитання від дітей: "Навчи грати", – навіть не повставало. 

"Питання було, з якого столу стягнути інструмент. Я не професійний музикант, мої інструменти не такі дорогі, щоб ховати від дітей. Тому в хаті музичне приладдя валялося всюди. Вони брали та копіювали мене", – сміється Старух.

Коли Вакула та Еней були зовсім малими, а чоловік ще грав у гурті, то брав їх з собою на концерти. Разом з гуртом малеча виходила на сцену, вдягнена у спеціально пошиті концертні костюми, як у тата. З непідключеною гітарою "виступали" поруч. "Для них була забава. Для мене – радість", – пригадує Гордій.

Сьогодні наймолодший Еней любить музику і грає щодня на синтезаторі, ніхто його не примушує. Середній Вакула робить для тік-току "відоси", пише сценарії, комікси малює. Найстарша Росава – цифрова художниця: "Малює краще, ніж малював я, бувши студентом", – додає Старух.

Він вважає, що світ уже такий, що попросту неможливо не мати хоч краплини стосунку до мистецтва – воно нас огортає. Мистецтвом чоловік вважає навіть відео у тік-тоці, адже це теж скіли – прийоми монтажу та театральності. 

Звісно, середовище теж відіграє не останню роль. Коли Гордій з дружиною займаються своїми концертами чи виставками, з дітьми сидять їхні творчі бабусі та дідусі. Діти постійно спостерігають "процес творення" – батьки щось створюють, діди і баби – теж. 

"Певно, це формулює в голові установку: "Теж так хочу". Тому у наших дітей навіть думка не виникає займатися чимось іншим, аніж креативом і створенням нового", – міркує Старух. 

Пригадує, як з дружиною на Різдво брали дітей, збирали людей з театру тіней, де вона була режисеркою, хлопців з його гурту, друзів – переодягалися "в недовертеп" та йшли в центр міста робити дійства. 

"Нам подобається робити шум на вулиці, людська увага. Любимо співати давні колядки, руйнуючи стереотипи про традиційні вертепи. Бо три царі та янголочки завжди однакові приїлися. Часто люди без запалу виступають, бо бабла прийшли зібрати", – каже Гордій. 

Вони ж свій "недовертеп" робили на ентузіазмі для задоволення, без "треба всім вивчити слова". Зрештою, збирали навколо себе натовпи. 

"До нас багато підходили, здивованих, що існує не тільки "Нова радість". Що можна святкувати Різдво та яскраво двіжувати під різні колядки, гепати в бубен", – розповідає Старух. 

Сидіти перед телевізором у святковий період – не про цю родину. Цьогоріч Гордій, наприклад, зібрав дітей, роздав їм ліри, взяв брата та організував колядування по кумах. 

"Певно, це наші сімейні "заводські установки", сімейний ритуал. Тим більше у Львів приїжджає купа народу, різдвяна атмосфера. Все сприяє. Ніби не можеш інакше", – сміється чоловік.

Підписуйтесь на LIGA.Life в Facebook: тільки корисна інформація для українських родин

Ірина Петренко
Ірина Петренко
журналістка LIGA.Life, спеціалізація - освіта
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини