"Ми бачили ЇХ через щілину": як живуть люди поруч з окупантами у селі Броварського району

Біда прийшла й у села. Люди там без зв’язку, світла, тепла, газу і подекуди води. Бояться зайвий раз розпалити вогонь, аби не спровокувати окупантів, і чекають на евакуацію з пекла.

LIGA.Life вдалося поспілкуватися з жінкою, яка днями виїхала з дитиною дошкільного віку з села в Броварському районі Київської області, де пересуваються росіяни.

Задля її безпеки та безпеки її рідних ми не вказуємо назви населеного пункту, а також імені жінки. Далі – її пряма мова.

***

Ми мешкаємо в селі. Там вся моя родина. 24 лютого зранку ми були вдома, збирались на роботу, але не вийшли. 

До 8 березня ми жили нормально, село функціонувало, нам завозили продукти. Місцева влада присилала повідомлення, як поводитись, де ховатись. 

Я в аптеку ще сходила. В магазині була ковбаса, взяла, купила батонів.

У нас сільська група онлайн функціонувала, ми знали, що їде колона, і, можливо, заїдуть до нас. Але ми не були налякані. Розуміли, що вони будуть, скоріш за все, проїздом. Думали, проїдуть та й все. 

Спочатку заїхала колона, де було більше 30 одиниць техніки. Заїхали в село і розмістилися там, у нас. Зайняли наше село і сусіднє.

Світло пропало того ж дня, 8 березня. Тоді ж у більшості почалася біда з водою. 

Ми просиділи всю ніч в погребі з дитиною і чоловіком.

***

Наступного дня в’їхала ще одна колона. Була ще агресивніша. У нас вдома немає для машини гаража, ми кілька років ставимо авто у дворі. Їхала колона, обстріляли нашу машину і будинок. Ми вибігли з чоловіком і поставили авто на свій ризик за хатою, слава богу, в бак не влучили, тільки вікна.

10 березня в’їхала ще й третя колона. Ми надіялися, що вони згрупуються і виїдуть.

Вони намагалися. Виїхали на центральну дорогу в бік Броварів, їх там розбомбили, і вони роз’їхалися назад по селах. І тоді вже почалося справжнє пекло. 

Вони зрозуміли, що не вдалося виїхати, і почалося. Збирали собі їжу, гатили.

Зв’язку не було взагалі. Уже тоді глушили. 

Вскочили перелякані до родича, там великий погріб. І від 10 березня в основному були там. Тільки починали гатити, ми спускалися.

Дитина переносила це, як не дивно, спокійно. До її свідомості ще не дійшло, що це війна. Мене трусило від будь-якого звуку, а дитина сприймала це як гру. Я казала, що ми будемо бігати, тікати, що не треба плакати.

Я трусилася, що буде, як дитина буде кричати.

Десь 12 березня вони недалеко від нас стали. Жили у наших сусідів, ми їх бачили у щілину. До нас не заходили. Може, хотіли, але все закрито було, бо забор міцний. Ми чули говір. Вели ми себе дуже тихо, як миші.

Не уявляла, що може бути такий жах, що важко вийти на вулицю (плаче). 

Ми спали вдіті, бо холодно було. Побачили, що у сусідів горить сарай. Це секунда після прильоту. І це може бути з будь-яким будинком.

Чули, бачили, що щодня в селі щось горіло. Дим підіймається – чи це сарай, чи хата.

***

15 березня був бій, ми були в погребі. Потім почули страшний гул. Він тривав десь пів години. Ми думали, що це їдуть танки. Думаю, хана. 

Виявилося, вони влучили у газопровід. Зник газ. Ситуація стала плачевна. Їсти приготувати неможливо. 

Раніше гріли воду і хоч якось милися, то тепер все…

Їли все, що позалишалося.

Поки газ був, ще можна жити, а без газу і тепла – це геноцид…

Телефони всі розрядилися. Мамі доходили лише повідомлення, переписувалися, що нормально, живі.

Сусіди казали, що толпою вони ходили по вулицях, заходили всередину. Спочатку забирали телефони, а потім – лише сім-карту. Брали їжу.

Всіх, хто сперечався, або вбили, або стріляли. 

***

Одного дня родич сказав, що сусіди виходять на вулицю. Ми теж побігли. Сказали сусіди, що трошки далі стоять автобуси. 

Дивлюсь – їде моя мама на велосипеді, очі безумні. Каже, бігом збирайтеся виїжджайте. Я благала їхати разом, мама ні в яку, бо тато лишається, а вона його не лишить. 

Ми начепили з дитиною на себе якісь білі кульки, побігли в бік свого будинку, уже під’їжджали автобуси. 

Я спитала руських, чи можна на своєму авто виїхати, якщо заведеться. "Нет, нельзя". 

Це були молоді хлопці, може, їм і 25 років немає. Жодного старого. Хлопчики – худенькі, маленькі. Вони знесли вже частину села, воно майже в руїнах. 

Прибігли до дому, де не були 9 днів. Собака, як не дивно, був живий. Боялися, що він помер…

Але їжа лишилась на місці. Або їм уже було достатньо, чи, може, шукали гроші. 

Кіт наляканий у хаті був, почала його годувати.

Голова дуже погано соображала. Не знала, чи ми виїдемо. Сусіди виїжджали машиною, їхні батьки теж відмовилися їхати.

***

Ми виїхали, але не знала, куди ми їдемо. Ніхто нічого не знав.

Можливо, знову будуть евакуювати людей. Прошу! В селі дуже багато лишилось людей.

Антисанітарія, неможливо руки помити. Впевнена, що більшість без води сидить і їжі.

Дехто хоче лишитися, це їхній вибір. Але ж дуже багато хто не знав, що буде евакуація. Вони сидять, виглядують на свій страх і ризик. 

Я не можу додзвонитися до колеги, не знаю, що з ними, там дитина. 

Не знали, що була евакуація. Дехто бачив, але не ризикнули. Коли вселили надію, що таки виїхали, то пишуть – поможіть. 

Нас довезли до Броварів, там багато знайомих, нас прихистили. 

Зараз ми у Вінниці, шукаємо собі що-небудь, куточок.

З села пишуть, що вони щодня по кілька разів їздять по селу. Віджали у місцевих автомобілі, їздять, стріляють. Може, залякують людей, щоб не вилазили лишній раз. 

Батьки налякані, але "не віддам цей кусок землі, не віддам свою хату". Але як попаде?!

Ми бачили, як атакували Суми, Чернігів в новинах. Дивишся, співчуваєш, страшно. Але розумієш, тільки коли переживеш щось подібне на собі, і тобі що їсти нема.

Треба якнайбільше проводити евакуації, щоб вороги відпускали людей. Мирні жителі абсолютно незахищені.