Встигли перед самісіньким пеклом. Чотири історії евакуації з Ірпеня та Бучі

24 лютого місцеві жителі побачили з вікон стовпи диму. Окупанти розпочали наступ на аеропорт у Гостомелі. З кожним днем масштаби бойових дій збільшувались. Війна прийшла на вулиці Бучі, а згодом – Ірпеня.

LIGA.Life поговорили з людьми, які евакуювалися під ворожими обстрілами.

Олена Жаворонкова

Живу на околиці Ірпеня. Свою квартиру обирала за принципом гарного краєвиду за вікном. Щодня прокидалась із пейзажем на Гостомель та Бучу. Бачила, як приземляється "Мрія" та злітають інші великі літаки. Дуже красиво.

Проте 24 лютого з вікна побачила стовпи диму та обстріли аеропорту в Гостомелі. Перша думка: "Дежавю".

Щоранку прокидалась і думала, що це сон. Підходила до вікна, дивилась на Гостомель і розуміла, що мені не наснилося.

На другий чи третій день війни вирішила з’їхати з квартири. Адже перед моїм будинком не було інших будівель. Це було небезпечно. Переїхала до подруги.

Вибухи не припинялися. Ще з Луганську могла розрізнити, чи це близько, чи далеко. Одного разу постріли були зовсім поруч. Через страх ми спустились на цокольний поверх. Там стояли 20 людей з маленькими дітьми. Місця було вкрай мало, тому вирішили облаштувати безпечне місце в квартирі.

Паніки не було. Мій син вступив у лави тероборони у Львові. Він консультував нас з питань безпеки та місця, де краще ховатися в квартирі. Вирішили зупинитися у ванній кімнаті. Облаштували там і спальню, і кухню. Унітаз використовували як стіл. Самі сиділи на підлозі. 

Нам пощастило: світло, воду та інтернет не відключали аж до нашого від’їзду. З їжею також не було проблем. У перший день пішли на закупи. Єдине, що не передбачили, – запаси хліба. Адже місто було в оточенні, хліб нам не завозили. Рятували хлібці. 

Також ми завжди були на зв’язку з сусідами. Створили чати як ЖК, так і окремих будинків, але писали все шифрами, щоб чужинці не зрозуміли. Навіть зараз отримую фото та відео з нашого ЖК. На території, де раніше були гарний ландшафтний дизайн та дитячий майданчик – танки. Не можна на це дивитися без сліз.

Ми до останнього не хотіли їхати. Напевно, страх ще не підкрався під саме серце. До того ж підірвали мости, тому виїжджати було непросто. Сподівалися, що нам вдасться "пересидіти бої".

Зранку 4 березня побачила новину про обстріли на Запорізький АЕС. Це стало пусковим крючком для планування виїзду. Зайшла додому, перевірити чи цілі вікна.

Збирались похапцем: документи, важливі речі, ковдри, ліхтарики. Та навіть попри це, у сумках все одно знайшлися непотрібні речі. Подруга також забрала з собою кішку і тягнула корм для неї. 

Коли все складали в машину, побачили, як на територію ЖК забігають українські солдати. Ворогів ми не бачили, але стрілянину добре чули. Виїжджали в сторону селища Стоянка під салюти.

На дорозі були жахливі затори. Люди просто озвіріли. Машини стояли в чотири ряди, хоча було лише дві смуги. Через перекриту зустрічну смугу військова техніка не могла проїхати.

У нас було два страхи – закінчиться бензин та мій брат з родиною не встигнуть доїхати до комендантської години у Вінницю. На щастя, все вдалося. Зараз ми у безпеці на Західній Україні.

Що буде далі, я не знаю. Хочу вирішувати проблеми у міру їх появи. Проте з власного досвіду знаю, що у своєму житті все можливо відновити. Готова ще раз це зробити.

Анна Чаплигіна

Мій житловий комплекс розташований на Варшавській трасі. Це виїзд із Бучі, за лісом – Гостомель, а за комплексом – Ірпінь. 

24 лютого о 6:10 мене розбудив дзвінок колишнього чоловіка та батька мого сина Льва. Він повідомив про початок війни. Одразу сповістила маму, яка живе у Бучі. 

Потім сіла, "включила голову" і вирішила віддати дитину батькові. Поруч з ним живе його брат та батько. Там є діти. Одна людина не зможе виконувати захисну, психологічну та логістичну функції. Там Льву буде безпечніше.

До того ж у мене було мало бензину – лише на 90 км. На найближчій заправці був затор у два ряди. Сподівалася, що за добу черга зникне. Проте, як і більшості українців, мені на думку не спадало, що все розвинеться до таких масштабів.

До 4 березня жила у своїй квартирі. У 2005-2011 роках я працювала журналісткою, а, як відомо, колишніх журналістів не буває. Тому вирішила максимально коректно описувати події. Перша фотографія – стовпи диму з Гостомельського аеропорту.

Під час перших вибухів ми з сусідами спускалися до підвалу. Про тривогу дізнавалися або в чаті ЖК (голова ОСББ була на зв’язку з місцевою владою), або в застосунку "Тривога!".

Умови в підвалі були шикарні: достатньо місця та мінімум речей. Ба більше, там розташовувався офіс ОСББ, тому є вбиральня. Потім ми спустили воду, каву, каремати. 

27 лютого у ЖК склалася така ситуація (без подробиць, аби не наражати людей, що залишилися, на небезпеку), що неможливо було спуститися до сховища і водночас у самих квартирах також було небезпечно – у лісі, повідомили, перебували кадирівці. Тоді я перевірила ножі у квартирі. Один з них поклала біля ліжка, щоб якщо що, сховати в рукав та захиститись.

Зараз у Бучі взагалі немає електрики. Третій день не можу зв'язатися з мамою. Сусіди змогли зарядити телефон від автомобіля. Так дізналася, що в нашому ЖК згоріли 3 машини, в одному домі вибито вікна на 1-2 поверсі. Проте таких руйнувань, як у ЖК "Ірпінські Липки", в нас не бачила.

Щодо їжі, то в мене були мінімальні запаси: пачка макаронів, 1 кг гречки, декілька яблук. Небагато, але прожити можна. Поруч з будинком магазинів немає. Потрібно було їхати в Бучу. 28 лютого колишній чоловік з братом поїхали за продуктами. Їм пощастило, магазин продавав залишки.

1 березня голова ОСББ та інші добровольці підвезли машину з продуктами. Власник продуктових магазинів дозволив відкрити склад та забрати все, що швидко псується – картоплю, цибулю, яйця, молоко, фрукти та овочі. Ми з сусідами розфасовували, щоб всім вистачило. Молоко давали тільки маленьким дітям, а яйця – дітям та літнім. Було приємно, що сусіди не брали все підряд, а обирали тільки те, чого у них дійсно немає.

3 березня у будинок колишнього чоловіка потрапив уламок снаряду. Під моїми вікнами були сильні вибухи. Ми були в епіцентрі пекла. 

4 березня у чаті з’явилась інформація, що з вокзалу Бучі буде евакуаційний поїзд до Києва. Іншими шляхами небезпечно – обстріли. Та й мостів не залишилося. 

Колишній чоловік сказав, що ще буде поїзд з Ірпеня. Льва повезли туди. Я планувала їхати з Бучі, але згодом встигла в Ірпінь. Здається, потрапила в останній поїзд, який зміг піти з того пекла.

З собою взяла здебільшого речі сина: три пари штанів, три кофти, гольфи. Собі – одні спортивні штани та кросівки. Але коли відкрила валізу в Хмельницькому, побачила фен. І сміх, і гріх.

На вокзалі в Ірпені був натовп. Простояли дві години. Поворухнутися неможливо. Навколо кричать немовлята. Ніколи раніше я не тримала Льва так міцно.

Перший поїзд пішов. Він мав дійти до Києва, а за годину повернутися. Ми з Львом були біля сходів платформи, як почався обстріл. Бігти з площі, де юрба, нікуди. Треба було присісти, але натовп був настільки щільним, що це не вдалося. 

Військові повідомили, що шляхи знеструмлені. Поїзда не буде. Ми залишились, а згодом маневрові потяги притягли наш поїзд. У купе нарахувала 16 людей. У такій компанії доїхали до Києва.

Наступні 10 год провели на вокзалі. Знайшла відносно тепле місце, де можна було сісти на підлогу. Через три год підійшов поліцейський і розповів, що для мам та дітей є зала очікування підвищеного комфорту. То був рай з опаленням та розетками.

Зараз ми з сином у теплі та безпеці. Ми маємо умови, про які навряд чи може мріяти біженець. Але я біженка. Це жахливе почуття. У мене одні штани, одна пара кросівок та одна куртка. Але головне – моя дитина ціла.

Максим Несміянов

Вранці 24 лютого прокинувся і побачив величезну кількість повідомлень про бомбардування в різних містах України. Зрозумів, що це велика війна. Тому одразу сказав дружині евакуюватися. Сам залишився в Ірпені. 

Взагалі планував піти до структури ЗСУ. Адже проходив термінову службу. Хотів повернутися в колишні лави. Пішов до місцевого військкомату, який знайшов на карті, а там просто багатоповерховий будинок. Напевно, застаріла інформація. Дорогою ще й під стрільбу ледь не потрапив. Десь стріляє, але нікого не бачу. Тому поки що це питання залишається для мене відкритим.

Першого дня одразу пішов до магазину. Тому що запасу продуктів не було. Друг сказав, що в його магазині величезні черги, а в супермаркеті біля мого будинку їх не було. Насправді, поки ситуація була не настільки напруженою, постійно ходив до магазину. Купував хліб та яблука. Приходив у підвал, де сиділи діти, і роздавав їх. Так намагався допомагати іншим.

Також місцевим допомагала церква: давали їжу, проводили евакуацію, запускали генератори, щоб люди могли підзарядити телефони та вийти на зв’язок. 

Проте люди божеволіють через напруження та нерви. Наприклад, церква роздавала йогурти, так люди гребли якомога більше. Хоча їхня кількість була розрахована на кожну дитину. 

Також бачив випадки мародерства у місті. Двоє чоловіків бігли з плазмовими телевізорами в руках. Їх затримали, а вони ще й кричать: "У нас є право на дзвінок!". 

Звичайно, були випадки, коли зламування замків – необхідність. Наприклад, люди залишили кота вдома, так чоловік вибивав серцевини, щоб нагодувати його. Навіть я думав про те, що у разі екстреної ситуації доведеться пробивати баки машин, які залишились без господарів. Переливати бензин до себе і евакуювати людей. 

Більшість місцевих ховалися у підвалі. Одного разу спустився туди, а там така напружена атмосфера. Передають одне одному чутки, розганяють страх. Найскладніше було тим, хто залишився з дітьми та жінками. По-перше, потрібно більше продуктів та інших необхідних товарів для дитини. По-друге, це емоційно важко у такій ситуації дбати про всю родину, а не лише про себе.

До того ж діти дуже змінюються за таких умов. У мого сина Ромки є друг Миколка. Він завжди дуже багато сміявся. Коли в Ірпені били гради, я спустився до підвалу, де зустрів хлопчика з родиною. Підходжу до нього, а він очі руками закрив. На руки не йде. Просто стоїть у кутку.

У підвал я спускався рідко. Зазвичай залишався у квартирі на першому поверсі. Пам’ятаю, дивлюсь у вікно, а там будинки горять. Наступного дня вирішив подивитися, в якому стані інші мої квартири. Будинки цілі, але дорогою все побите, а паркани в дірочку.

Гарне життя в Ірпені закінчилось, коли вимкнули світло. Сміття не вивозять, стріляють, але ж певний комфорт у квартирі залишався. Проте без світла, а потім без води з мене жодної користі. 

Зібрав у дорогу собаку, яку хазяї залишили, корм для неї, сухий пайок для себе та й пішов убік Києва. Цікаво, що одягнувся по-піжонськи – усе світле. Вирішив, що коли зайду в місто, то маю бути на людину схожий. 

Оскільки мій ЖК розташований на виїзді з Ірпеня, то дорога була недовгою. Така собі прогулянка з собакою. Лише пейзажі сумні – розбиті машини, котловани, обгорілі будинки. Фізично було нескладно, а от психологічно – так.

У Києві мене забрали друзі, привезли на вокзал. Одна лізингова компанія вивозила своє майно з Києва. Машини є, а водіїв немає. Мені запропонували машину з бензином. Маю відвезти її в інше місто.

Спочатку планував поїхати на північ. Там потрібна була допомога в евакуації. Проте зараз до Миколаєва заїхати не можу. Поки що зупинився на лівому березі Києва, а там подивимось.

Світлана Котик

24 лютого прокинулася на роботу о 6:50. Ми з донькою живемо в одному комплексі, тому, дізнавшись про новини, вона одразу прибігла до нас: "Мама, на нас напали. Бомблять Бориспіль". 

Того дня на роботу ніхто не пішов. Запровадили воєнний стан. Наш житловий комплекс розташований ближче до Києва, але з вікна було видно, як бомблять Гостомель.

Першу ніч провели у підвалі. Проте неподалік підірвали міст. Вибухова хвиля винесла двері в підвалі. 

Нам пояснили, що зараз це небезпечне місце. Якщо вхід завалиться, то виникне пастка. Зв’язку та води немає, вентиляція погана. Найбезпечніше місце – коридор. Розстелили там пледи, щоб під час бомбардувань було де сховатися.

Запас їжі був. Проте у ЖК організовували доставлення ліків та продуктів. Робиш замовлення – тобі привозять. Також була гуманітарна допомога – памперси, дитяче харчування та хліб. 

Чоловіки організували чергування, щоб охороняти комплекс. Адже були випадки мародерства.

Також на даху знайшли мітки. Тому чергові постійно перевіряли будинок.

Коли обстрілів в Ірпені ще не було, ми з сином, донькою та онукою вирішили спробувати евакуюватися. Волонтери організували дорогу до вокзалу. Проте в той день скасували 5 потягів. Натовп заполонив платформу. Ми дуже боялись, що маленькій онучці нашкодять. Тому зателефонували волонтерам і попросили відвезти в Ірпінь.

Ми не встигли до комендантської години. Військові заборонили нам йти через міст. Адже тероборона стріляла на ураження. Так нас відвезли в селище Романівка до Галини Іванівни, яка прихистила та нагодувала. На ранок ми повернулись в Ірпінь.

Оскільки в житловому комплексі працювали всі комунальні послуги, то ми не хотіли залишати домівку. Проте 5 березня розпочались проблеми зі світлом. Через це не було опалення. Вирішили знову піти в Романівку. Там є вода, опалення на дровах.

До того ж, в мого сина цукровий діабет. Запаси інсуліну вичерпувались. Поповнити було ніде. Через 5 хв, як ми вийшли з комплексу, почалось бомбардування. У результаті – три дірки в домі. Люди одразу загасили пожежу, інакше всі 900 квартир могли згоріти. Наша квартира вціліла. 

В Романівку нас не пустили. Довелось їхати у Київ.

Вони також допомагали пройти під зруйнованим мостом. Мою доньку з дитиною підняли та перенесли. Звідти нас забрав автобус та доправив до Києва. Коли їхали лісом, було тривожно, але в Києві стало спокійніше. 

Потім нас пересадили на інший автобус, що довіз до вокзалу. Потягом доїхали до Кропивницького, а потім нас забрали у Кривий Ріг.

Оскільки ми збирались в Романівку, то з собою взяли мінімум речей, памперси, дитяче харчування, інсулін сину та документи. У Кривому Розі нам дали і одяг, і житло, і їжу. Навіть знайшли ліжко та візок для дитини.