RU
Історії

Історія | "Віримо, що Україна нас не залишить": як живе в 10 км від Росії окуповане Троїцьке

9 хвилин
 - Фото
Фейбсук: Операція об'єднаних сил
26.04.2022, 18:00

Про беззаконня бойовиків "ЛНР", повернення в минуле та інформаційну блокаду – розповідь місцевої мешканки для LIGA.Life.

Відкриваємо вогонь або заходимо

Троїцьке – селище міського типу у північно-західній частині Луганської області. До кордону з Росією – 10 км.

Для більшості жителів селища стало несподіванкою, що на початку березня до них зайшли не російські окупанти, а кілька сотень "ряжених вояк" із Луганська та його околиць, розповідає місцева мешканка Марина (ім'я змінене). 

"Хоча загалом подія була очікуваною. Ми були їхньою крайньою точкою на маршрутному аркуші. Інші селища та невеликі міста вже були під окупацією", – зауважує вона. Жінка пригадує, що вояки були втомлені, "комендант" – нахабним, зухвалим і грубим.

Місцеві вийшли протестувати проти непроханих гостей: "Ті направили гармату на них. Сказали приблизно так: заходимо в селище або відкриваємо вогонь".

У перші дні окупації загарбники лише те й робили, що вішали прапори Росії та" ЛНР" та змінювали таблички на адмінбудівлях.

За кілька днів у Троїцьку з'явилися люди на машинах із ростовськими номерами, нібито співробітники ФСБ. А саме російські військові з'явилися десь два тижні тому.

Спочатку, каже Марина, зайшло багато техніки, яку почали розподіляти територією області. Частина окупантів окопалася у посадках, частина поїхала у бік сусіднього міста Сватове, а частина – на Харківщину.

"Наші місцеві чоловіки не бояться спілкуватися з окупантами та цікавитись, хто звідки приїхав. 

Буряти, удмурти, чуваші, чечени – не весь перелік національностей, що у нас воюють. 

Голова йде обертом від думки, що люди, які живуть за тисячі кілометрів, приїхали в мій Троїцьк", – розповідає жінка. 

Купують випивку і дорогі цукерки

Зараз "у полях" живуть російські військові, а в адмінбудівлях – вояки з ОРДЛО, пояснює вона: "Виглядають убого. Багато хто плюється на свою владу і хоче повернутися до родин".

Серед них – багато старих чоловіків, а також юнаків – до 25 років на вигляд. Деякі ввічливі, деякі нахабні. Завжди озброєні. 

Розкрадають майно. "У будинках прикордонників, що виїхали, забирають техніку і все цінне. Офіси грабують, машини беруть "на тимчасове користування", – розповідає вона. 

Наприклад, відібрали у місцевих фермерів дорогі авто, наклеїли написи "військова комендатура ЛНР", "Z" та роз'їжджали громадою.

"Коли вперше після окупації приїхали до селища співробітники ФСБ Росії, то почалося перетасовування кадрів. Росіяни припинили свавілля луганчан і повернули фермерам їхні машини. Командування так званої комендатури, включно з "комендантом" Грачовим, відправили на передову", – додає жінка.

Утім, окупанти все одно люблять заходити скрізь без черги. Відколи в магазинах знову є товари, купують багато випивки, дорогі цукерки, закуску, розповідає Марина.

Водночас вояки, які стоять і живуть в автобусних зупинках на блокпостах, ходять по селах, просять сала, яєчок, консервацію, шукають самогон. 

Продукти з РФ та ОРДЛО

У перші дні окупації з полиць магазинів і аптек згребли продукти та ліки. Підвозу не було. Купити хліб стало майже неможливо. Ціни зросли в рази. 

"Коли з'явилася можливість привозити товари зі складів із окупованого Куп'янська, ціни злетіли ще вище", – пригадує Марина. Рятували місцеві фермери, які давали зерно, продавали м'ясо, молоко, ковбаси, горох. Плюс, у батьків можна взяти картоплю, консервацію.

Наразі, за її словами, ситуація з продуктами трохи вирівнялася. Підприємці почали їздити за товаром до Луганська, приїжджають і самі постачальники. Ціни знизилися.

"Товари із "ЛНР" та Росії є основними. Але також з'явилася продукція з окупованих Марківки, Старобільська, Біловодська, Куп'янська. Упаковки поки українські, що тішить око та душу", – каже жінка.

Ціни в магазинах написані подвійні – у гривні та рублях. 

Проблеми з грошима

У селищі через окупацію великі проблеми з грошима. Немає готівки. Гроші на картках є, немає де зняти: "Охочі нажитися на чужому горі переводять у готівку гроші під 20% від суми переказу". 

Родина Марини живе коштом заощаджень, зарплати та допомоги, яку раніше виплатила Україна. Як і багато хто, роботу Марина втратила. 

В селищі уже відновлюють роботу пенсійний, соцзабезпечення, паспортний стіл, райадміністрація. Зарплати людям окупанти пропонують різні – від 10 000 до 20 000 рублів. "Націоналізували" місцеву заправку, одну з аптек.

Майже два тижні тому у будівлі Ощадбанку відкрили "Держбанк ЛНР". Здебільшого там видають зараз карти пенсіонерам.

Зв'язок – тільки окупантський, з "прослушкою" 

Український мобільний зв'язок зник практично від початку окупації. Спочатку була можливість користуватися національним роумінгом, але потім окупанти заглушили всіх мобільних операторів.

"Нині немає жодного. Підключають луганський "Лугаком", яким можна спілкуватися тільки всередині мережі та з абонентами з Росії. Все прослуховується – про це говорять самі вояки із Луганська", – розповідає Марина.

Сотні людей залишилися без інтернету та зв'язку. І вона зокрема. Вже місяць ходять по знайомих та сусідах, намагаючись зловити вай-фай. Наразі оптоволокно "Укртелекому" використовують для луганського провайдера "Луганет". Інші провайдери не працюють.

На телебаченні – лише "Перший канал". Його дивиться старше покоління, яке хоче до Росії та вірить, що "нациків незабаром зачистять і нас звільнять".

Розумні люди висловлюються акуратно, щоб не спровокувати сварку, каже Марина. 

Є й такі, що швидко "перевзулися": " Зараз намагаються урвати шматок якомога більше і потрапити до начальників відділів і служб". Є і просто дурні, котрі, побачивши колону російської техніки, питають: "А це наші чи чиї?".

Люди почали спілкуватися пошепки.

Марині пощастило – сусіди є однодумцями. "Спілкуємося з ними вільно, без побоювання, що хтось щось скаже комусь". 

Утім, обшуки в селищі – тепер звичайна справа. Їх проводили у будинках учасників АТО, прикордонників, військових ЗСУ, прокурорів, суддів. Вояки "ЛНР" приходять до місцевих непрацюючих чоловіків і тих, які відмовилися співпрацювати з новою владою, і питають, "чи не хочуть ті піти в армію". Але примусової мобілізації в лави "ЛНР" в Троїцьку немає.

Зараз у Троїцьку перебуває вже понад 2000 біженців, переважно з Кремінної, Сєверодонецька, Лисичанська, Харкова. Більшість приїхала сюди до своїх батьків, родичів, друзів, розповідає Марина. Тікали в безвиході. 

Окупація без "прильотів" 

Поки у самому селищі військових дій не було. Тож інфраструктура залишилася ціла, постраждали тільки два приватні будинки і пара мостів (авіація ЗСУ розбила мости, якими могла пересуватися ворожа техніка). 

З водою та теплом проблем немає. Періодично відключають електрику, пояснюючи бойовими діями в районі Ізюма, де ушкоджується лінія. На єдиній заправці, яка ще працює, довго не було палива. Не вистачало навіть каретам "швидкої". Троїцьке стояло практично порожнє без автівок.

Після першого дня війни та перших обстрілів у селищі відносно довго було тихо: "Обстріли стали часто та виразно чути перед тим і після того, як російські колони поїхали нашою землею. То росіяни били з танків українські вежі на кордоні, то стріляли у бік Ізюма чи Кремінної".

Багато хто воліє ночувати в бомбосховищах про всяк випадок. Але Марина намагається не лякати панікою дитину, тому у підвал спускалися лише, коли "щось було голосно і близько". Втім, про всяк випадок довго спали в одязі, нормального сну давно не було: "Здавалося, від недосипання ми збожеволіли". 

Вдень мешканці бігали до магазинів робити запаси: "Ми стояли в чергах, мерзли біля магазинів, аптек та банкоматів".

Зараз, розповідає Марина, здебільшого страшні звуки долинають із Харківщини та Кремінної. "Постійно працює ворожа авіація, літають літаки та гелікоптери. Коли ясне небо, видно, як літаки випускають ракети і йдуть на розворот".

Багато друзів Марини та її чоловіка воюють у ЗСУ та в лавах прикордонників: "Страшно усвідомлювати, що окупанти їдуть їх вбивати, не мати змоги щось з цим зробити".

"Ми не хотіли ЛНР чи Росії. Ми хотіли до Європи" 

У житті Марини "руський мір" з'явився вдруге. У 2014 році переживала захоплення Луганська – міста її молодості, студентства та кохання. Пригадує, як довелося на останньому автобусі тікати від "асвабадителей" в нікуди.

Останні вісім років війни – це переїзди, заміжжя, народження дитини, поневіряння по орендованих квартирах, служба чоловіка в АТО, що змінила його та їхню сім'ю, розлучення, черговий переїзд. Кілька років тому, втомившись від усього, Марина повернулася до рідного селища.

Тергромаду тут створили п’ять років тому. Загалом в селах та смт мешкало понад 15 000 людей.

У кожному населеному пункті зробили вуличне освітлення. У більшості сіл – центральний водогін. Облаштовували парки, будували дитячі та спортивні майданчики. Отримували гранти від іноземних донорів, вигравали конкурси, завдяки чому закуповували обладнання до лікарні, шкіл, садочків, будинку культури.

У Троїцьку почала працювати сучасна амбулаторія, ЦНАП, центри для дітей. 

"Для жителів великих міст, можливо, дрібниці. Але для невеликого Троїцька – дуже багато", – розповідає Марина.

Вона почала налагоджувати життя, працювала, покохала вдруге. Другий чоловік дає підтримку. Дитина – сили не розкисати. Усі дні родини нині однакові. Нічого не відбувається, нічого не хочеться. "Розумію, що багатьох друзів можу ніколи не побачити. Що нескоро побачу сестер. Убивають новини про загиблих хлопців із селища. Щоразу думаю, як ненавиджу Путіна, Росію і все, що з нею пов'язано", – ділиться Марина.

Як маму, жінку багато що лякає: "Якщо залишиться окупація та "ЛНР"? Якою буде школа? Чому дітей навчатимуть? Страшно хворіти, оскільки лікарів мало залишилося, ліків мало, та й ті російські. Страшно, що мене може не стати, і дитина залишиться одна".

Як змінилося дитяче життя та ігри

На початку війни свої переживання малеча, яка не розуміла суті подій, але чула дорослі розмови, виливала у малюнки. На них писала, що "Путін поганий". У мобільних застосунках монтувала відео з написами на кшталт "Нехай закінчиться війна". 

Марина часто чує, як дитя вчить інших малят віршика про "Кропивницькі паляниці зі смаком полуниці". 

"Діти розмовляють про російський та український алфавіт, які літери можна тепер писати, а які – ні. Грають у війну, беруть у полон, варять у пісочниці "тюремну" кашу. А коли чують вибухи, миттєво розбігаються своїми будинками", – розповідає вона.

Дитсадки і школи не працюють з першого дня війни. Марина намагається вдома займатися з дитиною. 

Роздоріжжя

Найстрашніше – не знати, як правильно вчинити. Щоб зберегти життя дитині – слід виїжджати чи перечекати? 

Жінка наголошує: варіант поїхати з дому розглядають з чоловіком і сьогодні. Хоча це складний і болісний момент. 

"Перевізники підняли ціни до 4-5 000 за місце. Оренда житла подорожчала усюди", – розповідає Марина. 

А сім'я лише нещодавно купила житло, витратили всі заощадження. Марина добре пам'ятає, як складно їй було у 2014 році: "Як ми голодували, як мучилися у чужому місті без грошей. Не хочу цього для дитини".  

Поки вирішили почекати, коли припинять стріляти. Жінка сподівається, що одного дня прокинеться і прочитає про закінчення війни. Що Україна зможе вистояти та забрати рідне Троїцьке назад.

"Від імені більшості жителів нашого краю хочу сказати: ми не хотіли ні "ЛНР" , ні Росії. Ми хотіли до Європи. Чекаємо на перемогу і віримо, що Україна нас не залишить".

"Віримо, що Україна нас не залишить": як живе в 10 км від Росії окуповане Троїцьке
Ірина Петренко
журналістка LIGA.Life, спеціалізація - освіта
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter.

Коментарі

Останні новини