Чуже горе — не контент. Чому не варто публікувати моторошні фото загиблих — пояснює психологиня

Щоразу після чергового російського обстрілу соцмережі наповнюються фотографіями загиблих. Люди масово поширюють ці світлини, щоби тим самим показати світові жахіття війни, пробити інформаційний бар’єр і донести: подивіться, що коїть Росія.

Але чи замислюємось ми, як це впливає на рідних загиблих? Або ж на дітей, котрі не ізольовані від інфопростору й натрапляють на травматичні зображення в стрічках соцмереж?

Світ, безумовно, має знати правду про російські воєнні злочини. Проте спосіб, у який ми цю правду показуємо, має значення. Адже перше правило кожного з нас, зокрема журналістів і лідерів думок, — не нашкодь.

Як говорити про війну етично, з повагою до загиблих і турботою про живих, спеціально для LIGA.Life пояснює психологиня фонду "Голоси дітей", практична психотерапевтка Наталія Сосновенко.

Як публікація фото загиблих може завдати шкоди їхнім родинам

По-перше, це — вторинна травма. Родина, яка втратила дитину або близьку людину, переживає шок і біль. Коли ж фото смерті потрапляє в публічний простір, цей біль посилюється. Люди можуть знову і знову стикатися з жорстоким зображенням, яке нагадує про найгірший момент у їхньому житті.

По-друге, це порушення приватності. Більшість родин не дають згоди на публікацію таких знімків. І часто дізнаються про них постфактум — із заголовків новин або постів у стрічці. Це викликає гнів, відчуття безсилля і втрати контролю над власною трагедією.

Також це може спричинити додатковий психологічний тиск. Люди змушені бачити обговорення своєї трагедії у коментарях, які не завжди чутливі. Усе це ускладнює проживання горя.

Чому дітям не варто бачити фото загиблих у стрічці

Дитяча психіка особливо вразлива до травматичних образів. Побачивши незаблюрені фото загиблої людини, дитина може відчути страх, шок, тривогу — навіть якщо не знала цю людину. Це може порушити її уявлення про безпеку світу.

Особливо це стосується тих дітей, які живуть в Україні, а надто в містах, куди долітають ворожі ракети та дрони. Для дитини, яка пережила обстріл або втрату, такі зображення можуть стати тригером і викликати повторну травматизацію.

Навіть випадковий контакт із подібними фото може спричинити симптоми вторинної травми: нічні кошмари, нав’язливі думки, тривожність, уникнення тем, пов’язаних зі смертю і війною. Діти можуть почати боятися за своє життя і життя близьких.

Це впливає і на повсякденне життя: порушується сон, знижується здатність концентруватись, зростає емоційна нестабільність. І що більше таких зображень, то вищий ризик довгострокових наслідків.

Як батькам підтримати дитину, коли інфопростір наповнений жахом.

• За можливості — обмежте доступ до жорстокого контенту (наприклад, налаштуванням батьківського контролю). Поясніть, що не всі зображення у мережі варто дивитися, і чому.
• Створіть простір для розмов. Дитина має знати, що може поділитися страхами й отримати підтримку. Важливо слухати без тиску і засудження.
• Пояснюйте події відповідно до віку дитини. Без надмірних деталей, але чесно. Наприклад: "Так, війна — це дуже страшно. Але багато людей працюють, щоб нас захистити".
• Підтримуйте рутину. Звичний розпорядок дня й здоровий сон допомагають дитині відчути опору.
• Займайтеся разом спокійними та приємними заняттями: настільні ігри, малювання, читання.
• Навчайте простих технік саморегуляції: глибокі вдихи, рахування до десяти, техніка "заземлення" тощо.
• Якщо тривожність не минає — не відкладайте звернення до фахівців.

Фонд "Голоси дітей" надає безоплатну психологічну підтримку дітям і родинам, які переживають наслідки війни: 0 800 210 106.

Чи є спосіб говорити
про воєнні злочини, не травмуючи

Так, і це зовсім не означає замовчування реальності. Світ має право знати правду про те, що коїть росія — але так само важливо не нашкодити дітям і родичам загиблих.

Є багато способів донести жах війни без публікації фото тіл: свідчення очевидців, інфографіка, символічні образи тощо. Якщо візуальне підтвердження все ж потрібне — зображення можна подати із затемненням або розмиттям деталей, щоб уникнути надмірної жорстокості. А розповіді тих, хто вижив, — часто не менш сильні, ніж кадри смерті.

Говорити про війну потрібно чесно — але відповідально. Кожне опубліковане фото, кожен заголовок можуть або допомогти донести правду, або відкрити нову болючу рану. Повага до загиблих і турбота про живих — наш пріоритет.