Зміст:
  1. Від загрози до мирного життя
  2. Як допомогти, а не нашкодити
  3. Вкажіть на власні кордони
  4. Не міряйтеся травмами
  5. Нездатність допомогти – це нормально

Маріуполь, Харків, Чернігів, Суми, Охтирка, Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасна… Список, на жаль, можна продовжувати. 

Після тижнів життя під обстрілами, у сховищах людям може бути важко порозумітися з українцями у доволі безпечних регіонах чи за кордоном. Натомість інші не зможуть сповна зрозуміти все пережите тими, хто бачив пекло. 

LIGA.Life розпитала медичну психологиню та травматерапевтку Оксану Степанюк про те, як правильно розмовляти та допомагати людям, які переїхали з гарячих точок.

Від загрози до мирного життя

Уявімо людину, яка виїхала з гарячої точки. Вона пережила бомбардування міста, життя в бомбосховищі, відсутність звичних умов життя та достатньої кількості їжі. Їй знайомий страх, тривога та втрата дому.

Її психіка має єдине завдання – вижити. Людина робить усе для цього. Наприклад, відмовляється від гігієни, тому що у бомбосховищі умов для цього немає, а вийти за його межі – небезпечно. 

Паралельно мозок вимикає зайві процеси в організмі. Наприклад, пригнічує відчуття голоду та швидкість перетравлення їжі. Людина не хоче їсти протягом декількох днів. 

"Люди, які жили в таких умовах тривалий час, переживають депривацію – психічний стан, коли людина не може задовольнити свої потреби. Переїжджаючи у безпечніше місце, вона почувається дезорієнтованою та максимально виснаженою. Через це будь-який контакт з іншою людиною може сприймати як напад, і людина захищатиметься", – запевняє Оксана.

Якщо ви вирішили допомогти цій людині або прихистити її у себе, дайте їй час для адаптації. 

Неправильно розпитувати на кшталт: "Як тобі жилось у Маріуполі? Як ти там почувалася?". 

Правильно: розпочніть з базових потреб. Запропонуйте їжу, воду, чай. Розпитайте про побутові речі: "Чи був ти сьогодні на прогулянці? Чи тепло було спати?". 

"Спочатку контактуйте з людиною якнайменше, щоби не виснажувати її. Спілкування має бути обережним та поступовим. Також підходьте до людини спереду, а не ззаду, щоби вона вас бачила і не лякалася. Тому що інстинкт виживання певний час залишатиметься. Згодом вона переключиться з режиму "загроза" в "мирне життя", – пояснює травмотерапевтка.

Як зрозуміти, що людина готова поговорити на більш емоційні теми?

Вона сама почне говорити. Ви можете показати, що готові вислухати: "Якщо ти хочеш поговорити про свої переживання, я поруч".

"Проте зазвичай у перший місяць людина не буде готова до цього. Щонайбільше – звернеться до психолога, щоби відтворити хронологію подій та фактаж: як вони виїжджали, як це робили, скільки були в дорозі, з ким зустрічалися. Згодом вона набереться сил, відчує фізично безпеку і лише тоді буде готова говорити про емоції". 

Як допомогти, а не нашкодити

Інструкція підтримки людей, які переїхали з гарячих точок:

  • Розмови

Усі емоційнонавантажені теми в період адаптації – табу. 

Неправильно: обговорювати людей, які залишилися там, знакові місця, масштаби руйнування міста, новини, події на фронті; показувати фотографії будь-яких зруйнованих міст чи жертв.

Правильно: концентруйтеся на побутових темах – адаптація, документи, хатні справи, орієнтація у новому місці. Наприклад, розкажіть, де розташовані найближчі магазини або парки для прогулянки. 

  • Допомога

"Якщо маєте ресурс, запропонуйте допомогу: "Чим я можу тобі зараз допомогти?". Якщо людина у розпачі відповість "нічим" чи "ніхто мені зараз не допоможе", підтримайте її: "Мені дуже шкода, що ти зараз почуваєшся саме так. Якщо я зможу тобі якось допомогти, то я поруч", – радить Оксана.

Неправильно: виконувати роботу за людину. Це призведе до розвитку інфантильної позиції та погіршення емоційного стану.

Правильно: дайте інформаційну та побутову підтримку. Наприклад, знайдіть інструкцію, як оформити довідку для біженців у вашому регіоні, але не робіть це за неї.

"Така діяльність допоможе людині "включитися" та повернутися до мирного життя. Поступово її психіка також відійде від режиму виживання і повернеться до нормальної життєдіяльності", – пояснює експертка.

  • Спільна діяльність

Залучайте людину у взаємодію. Адже попри те, що людина виснажена і потребує підтримки, її не слід інвалідизувати та постійно жаліти. 

"Запропонуйте приготувати разом вечерю або поприбирати. Можете доручити догляд за рослинами. Проте робіть це не з думкою: "Я ж тобі допоміг, тепер ти мені винен", а навпаки: "Мені було би дуже приємно, якби ти допоміг донести продукти з магазину".

Проте під час взаємодії намагайтеся обговорювати нейтральні теми, не вдаватися у ностальгію чи спогади. Також можете спробувати "терапевтичну паузу" – просто робити справу разом і мовчати. Після цього людина може подякувати за те, що ви не атакували її запитаннями.

  • Відпочинок

Спільний відпочинок також може бути доречним. Наприклад, запросіть людину на прогулянку з горнятком кави чи чаю. Тобто це має бути нейтральна діяльність, а не розважальна. Навіть якщо ви щиро намагаєтеся порадувати її. 

Неправильно: запрошувати людину в гучні та людні місця: кафе, кіно, дискотеки. Це може нагадати людині травмувальну подію. Наприклад, гучний звук нагадуватиме про ворожі літаки чи вибухи.

Правильно: дайте людині шанс відгорювати усі події, побути наодинці. Згодом запропонуйте: "Я хочу пройтись лісом. Це мене заспокоює, не хочеш зі мною?". Проте наполягати не варто.

Вкажіть на власні кордони

Подивимося на ситуацію з іншого боку. Ви – людина, яка виїхала з гарячої точки до родичів чи знайомих, які живуть у більш-менш безпечному регіоні. Піклуючись про вас, вони запитують: "Що збираєшся робити? Які плани?".

Імовірно, це тисне на вас та порушує особисті кордони. По-перше, немає чіткої відповіді на це запитання, адже живете в ситуації повної невизначеності. По-друге, ви не маєте звітувати всім про свої плани. 

Як відповісти, щоби не посваритися:

  • Пряма відповідь: "Я зараз не готовий це обговорювати".

  • Іронічна: "А з якою метою цікавитеся?". 

"Обидві відповіді вказують на власні кордони. Проте не сприймайте запитання про майбутнє як щось жахливе. Інколи це одна з форм: "Скажи мені, що з тобою все нормально". З іншого боку, ваш родич може також переживати невизначеність через війну. У пошуках конкретики він зазирає не у власне життя, а ваше. Проте пам’ятайте, що ви не зобов’язані когось заспокоювати. Ви маєте право на власні плани", – наголошує травматерапевтка.

Також люди можуть радити власні рецепти переживання горя: "Щоби забути про все, знайди роботу або попрацюй у городі! Закидати себе завданнями – хороший спосіб відволіктися". 

Потенційна відповідь: "Дякую за рецепт. Але він мені зараз не підходить". 

"Зазвичай цю пораду можна почути від старшого покоління. Вони переживали горе трьома способами: алкоголь, переїдання, трудоголізм. Проте це не означає, що вам слід дослухатися до порад. Подякуйте і покажіть свої кордони. За можливості намагайтесь організувати свій побут так, щоб у кожного був власний простір", – радить Оксана.

Не міряйтеся травмами

Існує два види травм:

  • первинна – притаманна тим, хто перебував в гарячій точці;

  • вторинна (травма свідка) – тим, хто спостерігав за подіями опосередковано.

"Не потрібно їх порівнювати і шукати, яка з них важча. Вони мають різний механізм. У людей, які мають травму свідка, переживань може бути набагато більше, ніж у тих, хто був в епіцентрі подій", – наголошує Оксана.

Якщо у розмові людина, яка була в блокадному Чернігові, каже вам: "Ти не бачив війну і не переживав те, що випало на мою долю!", не сперечайтесь з нею, не доводьте свою точку зору.

Вона вас не почує. 

Неправильно: сперечатися, кричати: "Це ти нічого не розумієш!", сваритися. 

Правильно: "Дійсно, я тебе не розумію. У мене інший досвід. Я щиро хочу тебе зрозуміти. Розкажи мені, будь ласка, про це".

"Ваша розмова нагадуватиме діалог священика та парафіянина, який прийшов сповідатися. Чому? Священик – посередник між Богом та людиною. У даній ситуації ви теж посідаєте позицію посередника між людиною та простором, куди вона може вилити всі свої переживання. Усі слова спрямовані не на вас. Не варто брати це до уваги чи відчувати провину. Людині болить і вона хоче виговоритися", – пояснює травматерапевтка.

Під час розмови зверніть увагу на позицію.

Краще сісти поруч з людиною, ніби створюючи атмосферу підтримки: "Я тут, поруч з тобою".

Тому що якщо ви сидите навпроти, і людина говоритиме все вам в обличчя, не брати це до уваги дуже складно.

"Після розмови спробуйте максимально переключитися на іншу діяльність, не пов'язану з цією темою: хобі, хатні справи, читання, догляд за собою. Це допоможе зняти напругу та відволіктися".

Якщо ви постійно надаєте першу психологічну допомогу, волонтерите чи ваша робота пов’язана з людьми, які пережили травму, Оксана радить:

  • Пройти курси першої психологічної допомоги, де розповідають про бажані та небажані теми для обговорення, дії та способи допомогти.

  • Дізнатися про психологічні служби, які працюють у вашому місті і можуть допомогти людині. Під час розмови поділіться контактами.

  • Виділяти не більше трьох годин на день для надання психологічної допомоги.

  • Розмежовувати допомогу іншим та власне життя: "Тут і зараз я волонтер, вдома – мама, сестра, донька тощо".

"Щодня кожен з нас одягає "уніформу" і йде працювати. Якщо ви комусь допомагаєте, то ви також її "одягаєте". Повертаючись додому, не забувайте залишати її в межах діяльності", – підсумовує експертка.

Нездатність допомогти – це нормально

Якщо ви розумієте, що ваша комунікація зайшла в глухий кут, а ви не маєте належної компетентності, щоби допомогти людині впоратися з горем – зверніться до психолога.

"У нашому суспільстві досі не модно йти до спеціаліста у разі травматичних подій. Проте ми ж не очікуємо, що маляр-штукатур полікує зуби. Тому не потрібно сподіватися, що ваш родич чи навіть волонтер без фахової спеціалізації допоможе впоратися з пережитим", – пояснює Оксана.

Наприклад, людина відчуває певну несправедливість через втрату дому. Зазвичай, такі думки з’являються у людей, які були травмовані до війни. Вона лише погіршує та заглиблює це, викликаючи невротичну реакцію.

"Війна – взагалі несправедлива річ. Тому таке почуття нормальне. Проте психотерапевт допоможе впоратися з цими емоціями та відгорювати". 

Неправильно: "Це лише будинок. Не так все погано, побудуємо новий. До речі, у сусідів також згоріла дача".

Правильно: "Я відчуваю твій біль. Але тобі потрібна допомога, щоби пережити це все. Я тобі допоможу знайти спеціаліста".

"Найважче в роботі з травмованими людьми – не злість чи відчуття несправедливості. Все це минає швидко. Їм важко прийняти те, що у світі трапляються такі жахливі речі. Прийняття – зона найбільшої роботи, яка може тривати роками. Тому важлива фахова допомога".