Любі читачі й ще любіші читачки! Редакція вітає вас у новому році й дарує те, що може, — себто новий, уже двадцятий випуск нашої мовно-дорадчої рубрики.

Одразу ж, поки не взялися до діла, нагадаю, що всі ваші запитання, зауваги, пропозиції й критичні шпильки ми чекаємо на знайомій вам електропошті. На все, що вас цікавить, по змозі відповімо й щотижня розбиратимемо одне чи два запитання. 

Сьогоднішній випуск якраз і буде присвячено відповіді на одне з читацьких запитань. 

Вітаю! Чи можна вживати слово "дзвонити/подзвони" в значенні — викликати для розмови телефоном? Я зробив любительський переклад англомовної пʼєси, в якій двоє підлітків неформально спілкуються один з одним. Один з них часто вживає англійське call (і часто в збудженому стані), яке я переклав як дзвонити, щоб зберегти певний темп мовлення притаманний оригіналу. Але мій знайомий, котрий на роботі відповідає за мовну культуру, безапеляційно замінив всі "дзвонити" на "телефонувати".

Почнімо з суті запитання. Його автор дав цілком достатньо інформації для контексту: аматорський переклад англомовної п’єси, герої-підлітки, які спілкуються неформально (і, вочевидь, усно). Спілкуються вони, отже, аж ніяк не офіційно-діловим стилем (для якого були б виправдані лексичні обмеження), ба навіть не літературною мовою (для якої таких обмежень значно менше, хоч вони, безумовно, і є). Підлітки можуть говорити абсолютно як завгодно і вживати які завгодно слова. Так, без обмежень. Так, навіть матюки і вкраплення з російської та інших мов. І той, хто хоче досягти реалістичності в художньому світі, цією свободою не нехтуватиме, — а той, кому кортить усе позабороняти й підігнати під себе, звісно, знайде де розгулятися.

Отже, любий читачу, ваш знайомий, який відповідає за мовну культуру, в цій ситуації вчинив абсолютно невиправдано й авторитарно. Сподіваюся, наше роз’яснення вам допоможе.

Але облишмо це й подумаймо про щось цікавіше, ніж ялові заборони. Наприклад, про саму пару слів "дзвонити" й "телефонувати". Яким словом раніше почали називати процес налагодження телефонного контакту? Чи, може, вони увійшли в обіг одночасно?

Як відомо, Томас Едісон винайшов телефонний апарат у 1876 році. На території підросійської України перша телефонна мережа з’явилася в Одесі (1882), а потім у Києві (1886) і Харкові (1888). У підавстрійській Україні перші телефони з’явились у Львові — десь між 1883 і 1885 роками. Першими телефонними абонентами ставали редакції газет і адміністративні установи.

Отже, дзвонити чи телефонувати українці могли почати десь у два останні десятиліття ХІХ сторіччя. А коли ці слова з’явились у текстах?

Щоб розібратись у ситуації предметніше, ми скористалися корпусом "ГРАК" (Генеральний регіонально анотований корпус української мови). Усіх, кого цікавлять точні методи мовознавчих досліджень або й просто великі лексичні бази даних, щиро запрошуємо дослідити ГРАК (там досить довгі, але цілком зрозумілі інструкції) і його можливості пошуку, а також зафрендити у фейсбуку головну амбасадорку цього корпусу Марію Шведову.

Інформацію про слова "дзвонити" й "телефонувати" ми шукали у версії ГРАК-17. 

Здоровий глузд нам підказував, що ще задовго до Едісона (й увесь час аж донині) люди дзвонили і дзвонять не лише за допомогою телефона. Корпус підтвердив наші здогади: у текстах дзвонять у дзвони й двері, дзвонять зубами, острогами, обцасами (себто каблуками), плугами — та чим тільки не дзвонять!

Перший же телефонний дзвінок у корпусі "ГРАК" пролунав 1910 року в тексті з газети "Рада", а саме в реченні "В редакціях цілий день дзвонив телефон". Наступні в цьому корпусі телефонні дзвінки трапились нам у текстах Михайла Коцюбинського ("Прокидаюсь в незрозумілій тривозі і сідаю на ліжку. Знаю, що тепер ніч, але що ж сталось? Телефон дзвонить сильно й уперто", 1912), Володимира Винниченка ("Тільки що дзвонив сам по телефону і в результаті маю йти з Гашею до театру одноактних п’єс", 1916) й Михайля Семенка ("Звичайне — вона кохає. І це так просто, що вона дзвоне, шука розваги від лютоболі, шука з людьми, мені близькими, у їх єднанні").

А що зі словом "телефонувати"? Воно, на відміну від свого колеги, вже цілком прямо пов’язане з телефонним апаратом. Найдавніший текст, де воно виникає, у корпусі "ГРАК" датовано 1898 роком: це праця Івана Франка "Із секретів поетичної творчости", а конкретніше — місце, де автор аналізує "Причинну" Тараса Шевченка:

"Там також є слова, що апелюють до нашої слухової памяти: півнї сьпівають, люде гомонять. Та ба, при однім і другім з тих слів є, сказати б по музикальному, касівник, слівце "не", котре вказує власне на брак даного вражіня, немов телєфонує до нашої душі: "З сим вражінєм дати спокій".

Далі в цьому корпусі телефонують багато, часто й справді вже по всій Україні — від Євгена Маланюка й Євгена Чикаленка у 1920-х і аж до наших днів. Але слово "дзвонити" в телефоннім значенні нікуди, ясна річ, не зникає, бо ж воно цілком природне й українське.

А наостанок — кілька українських відповідників до російських слів.

До слова "мужлан" українсько-російський словник М. Уманця (псевдо Михайла Комарова) і А. Спілки (збірний псевдонім для гурту упорядників цього словника) подає відповідники "мугир" і "гевал". У "Російсько-українському академічному словнику", який упорядкували Агатангел Кримський і Сергій Єфремов, у цього слова чотири варіанти перекладу — "мужлай", "мугир", "мугиряка" і "гевал".

У слова "решка" (та, що разом з "орлом" на монеті) кілька українських відповідників — або та сама "решка", або "решітка".

Шануйтеся — і дзвоніть (або ж телефонуйте) дорогим людям!

українська моваправописпро що мова