Наввипередки з часом. Як зберегти старовинні палаци та чи усі з них потрібно рятувати

Понад 130 000 об’єктів культурної спадщини України сьогодні є на державному обліку. Серед них — предмети, пов’язані з історичними подіями, пам’ятні місця та визначні споруди. Більше як 550 об’єктів, за даними Міністерства культури та інформаційної політики, були зруйновані російськими військами з початку повномасштабного вторгнення. 

Та в українських пам’яток історії й культури є ще один ворог — час і людська байдужість. Особливо руйнівними вони є для об’єктів житлового призначення, які десятиліттями залишаються без нагляду. Наразі неможливо точно сказати, скільки старовинних палаців і садиб є у зруйнованому або аварійному стані, адже навіть загальна кількість таких об’єктів невідома. Утім, щороку частка занедбаних пам’яток зростає. 

Ми спробували заглибитися у цю тему й дізнатися про теперішній стан старовинних українських палаців, які перспективи їхнього збереження та чи всі об’єкти можливо і потрібно рятувати. Про це LIGA.Life розповіли виконавча директорка українського національного комітету Міжнародної ради з охорони пам’яток та історичних місць (ICOMOS) Олена Сердюк та засновниця ініціативи "Спадщина UA" Ганна Гаврилів. 

Відсутність державного обліку

В Україні немає окремої статистики щодо кількості старовинних палаців та садиб. На сайті МКІП можна знайти реєстр нерухомих пам’яток України національного значення, серед яких є 18 об’єктів із назвою "палац" і 20 "садиб". Утім, реальна кількість таких споруд суттєво перевищує ці цифри. 

"Таких садиб і палаців в Україні неймовірна кількість. Стан об’єктів абсолютно різний: від гостроаварійного, коли споруда руйнується або повністю знищена, до експлуатації в якості закладу освіти чи культури. Свого часу Науково-дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень, який я очолювала, розробив комплексну програму та концепцію збереження замків і дерев’яних храмів України. Але до садиб і палаців руки не дійшли, у Мінкульті змінилося бачення і все залишилося на рівні локальних досліджень", — розповідає виконавча директорка українського національного комітету ICOMOS Олена Сердюк. 

За її словами, сьогодні в Україні не існує жодного палацу чи садиби, які б зберегли свою первісну функцію та власника. Здебільшого такі об’єкти перебувають у державній власності і просто занепадають, використовуються як медичні або учбові заклади, приміщення для місцевих адміністрацій і лише зрідка — як музеї. Серед найвідоміших музеєфікованих комплексів — садиба Григорія Тарновського у селі Качанівка на Чернігівщині (70-ті роки XVIII ст.) та садиба Хоєцьких у селі Самчики на Хмельниччині (початок XVIII ст.). 

Водночас, зазначає Олена Сердюк, використання палацу або садиби виключно як музею є великою ілюзією: 

На думку виконавчої директорки українського національного комітету ICOMOS, для розуміння, як можна використовувати старовинні будівлі, спершу необхідно провести інвентаризацію, взяти споруди на облік та проаналізувати створені реєстри. Наступний і головний принцип — збереження та реставрація об’єкта. Лише потім можна говорити про потенційне функціональне призначення будівлі. 

"Палаци і садиби мали житлову функцію. В Австрії після Другої світової війни старовинні замки продавали за один шилінг, аби лише у них жили і будівлі не перетворювалися на руїни. Можливо, нам теж варто було зробити щось подібне. Але я бачу, що такі споруди передусім є знаковими, вони є маркерами територій і можуть увійти до різних форм збереження як об’єкти всесвітньої спадщини UNESCO або просто як туристичні магніти", — додає вона. 

Такі старовинні споруди, за словами Олени Сердюк, можуть бути не лише осередками культури, але й науково-технічного розвитку. Зокрема, маєток Симиренків у селі Мліїв на Черкащині (1855 рік) може стати центром досліджень рослинності та технологій культивування нових сортів, так само, як парк "Софіївка" в Умані став базою для наукової роботи із дендрології, паркобудівництва і садівництва. 

Приватизація та контроль

У березні 2023 року засновниця ініціативи "Спадщина UA" Ганна Гаврилів придбала на аукціоні Фонду держмайна столітній палац у селі Деражня на Хмельниччині. Наразі там проводяться роботи із юридичного та фізичного впорядкування споруди та території пам’ятки, подальше призначення споруди обговорюватимуть з інвесторами. 

На думку Олени Сердюк, приватизація старовинних палаців та садиб певною мірою може вирішити проблему із занепадом та руйнуванням таких об’єктів, адже дозволить залучити недержавне фінансування для відновлення споруд. 

"У Хмільнику на Вінниччині є палац графа Ксідо, який сьогодні неможливо відреставрувати, бо на це необхідне величезне фінансування. Тому приватизація та залучення інвестицій у відновлення пам’яток може бути виходом. Але рівно доти, доки ми знаємо, яка функція буде закладатися в тому чи іншому об’єкті. Я вважаю хорошою ідеєю, що Фонд держмайна проводить подібні торги, але без Міністерства культури такі речі робити не варто було б", — зазначає виконавча директорка українського національного комітету ICOMOS.

Вона наголошує, що Міністерство культури та інформаційної політики має сформувати глобальне комплексне бачення майбутнього палацово-паркових комплексів України з розумінням подальшого використання кожного із них. Це допоможе не лише зберегти спадщину, але й розвивати її. 

Водночас засновниця ініціативи "Спадщина UA" Ганна Гаврилів зазначає, що сьогодні в Україні формується ринок культурної спадщини і в найближчі кілька років багато палаців можуть знову отримати приватних власників. 

"Більшість замків та палаців до націоналізації були чиєюсь приватною власністю — хтось їх створював та інвестував у них кошти, вкладав душу, народжував та ростив там дітей. Господарі використовували ці споруди так, як вважали за потрібне. Тому коли будівля знову отримує приватного власника, важливо забезпечити господарю право використовувати майно на власний розсуд із повагою до пам’яткоохоронного законодавства, окрім випадків, коли обмеження функції прописано в умовах приватизації чи охоронних угодах", — пояснює вона. 

За її словами, сьогодні у суспільстві переважає думка, що єдина правильна функція старовинної будівлі — це музей, інакше об’єкт буде втрачено. Та Ганна Гаврилів переконує: це не так. 

"Немає потреби облаштовувати музеї у кожному селі. Дозвольте інвесторам реалізувати їхнє законне право обрати функцію самим, адже вони й так роблять величезну послугу країні, йдучи на подібні інвестиції. Слід зрозуміти, що як би не використовувався об’єкт, він завжди буде вигідним для громади чи держави: тягар утримання будівлі перекладуть на плечі приватного власника, натомість бюджет громади наповнюватиметься завдяки податкам на нерухомість та орендної плати за землю. Зрештою, будуть створені додаткові робочі місця для місцевих жителів, а доглянута територія чи будівля стане окрасою та гордістю громади", — зазначає засновниця ініціативи "Спадщина UA".

Боротьба за збереження пам’яток чи проти руйнації

За словами Ганни Гаврилів, однією із причин занепаду старовинних палаців та садиб в Україні став перехід таких об’єктів у державну власність після здобуття незалежності у 1991 році. Це, на її думку, створило відчуття колективної власності, а отже — колективної безвідповідальності, коли значна частка об’єктів не мала конкретного балансоутримувача, користувача, призначення і, відповідно, бюджету. 

"Дивно, але факт: у радянські часи усі цінні історичні споруди були націоналізовані та мали свої функції. Десь відкривали музеї, лікарні, санаторії та професійні училища, а комусь пощастило менше. Наприклад, у приміщеннях палацу Реїв на Івано-Франківщині свого часу влаштували свинарник, а в підвалах палацу в Підгірцях на Львівщині — рибне господарство. Але попри все, над спорудами був контроль: їх доглядали, опалювали, здійснювали такий-сякий ремонт. Це допомогло більшості об’єктів дожити у доволі притомному стані до часів незалежності", — розповідає Ганна Гаврилів. 

На її думку, колективізація та десятиліття проживання у Радянському Союзі вбили у суспільства відчуття приватної власності та стерли межі "моє-чуже". Тож у 1990-х роках покинуті замки та палаци, розташовані у малих громадах далеко від обласних центрів, стали ласими шматками для місцевого населення як джерела безоплатного видобутку будматеріалів. 

"Безгосподарні будівлі після п’яти-десяти років недогляду починають руйнуватися стрімко та безповоротно. Є практика "першого розбитого вікна": якщо перше вікно розбите і ніхто впродовж найближчого часу його повторно не засклив, то за наступні пів року майже гарантовано більшість вікон буде пошкоджено. У результаті, почнеться руйнація будівлі", — пояснює засновниця проєкту "Спадщина UA". 

На збереження пам’ятки, зазначає Ганна Гаврилів, також впливає поінформованість місцевої громади. Сьогодні широка громадськість більше цікавиться історією України, пам’ятними спорудами малої батьківщини та архітектурним надбанням. Натомість ще сім років тому, коли команда проєкту лише починала свою роботу, жителі населених пунктів на Львівщині, поряд із якими були розташовані старовинні замки та палаци, навіть не здогадувалися про минуле цих об’єктів. 

"Коли ми питали у місцевих, як проїхати до того чи іншого об’єкту на Львівщині, то в Поморянах мешканці не знали, де замок, але знали, де "училище". У Роздолі ніколи не було палацу, зате всі знали шлях до "санаторію", у Смереківці реагували на "школу", а в Підгірцях на "рибгосп". Очевидно, що усвідомлення, що поряд палац, який може стати візитівкою громади, впливає на ухвалення рішення, чи допомагати йому руйнуватися, чи врятувати", — пояснює експертка. 

Зовсім інша ситуація із замками, палацами та іншими об’єктами культурної спадщини у містах, додає Ганна Гаврилів. Часто такі споруди розташовані у гарних локаціях та мають велику прилеглу територію, що є ласим шматком для забудовників. Як наслідок — деякі пам’ятки можуть зумисно доводити до аварійного стану, аби у майбутньому їх знести, а на цьому місці побудувати новий житловий комплекс. Серед таких прикладів — палац Ханенків у Києві та вілла "Люсія" у Львові. 

Чи усі пам’ятки потрібно відновлювати?

Наразі старовинні палаци і садиби в різних областях України мають різний стан. Десь будівлю можна відреставрувати за цілком реальну суму й використовувати у майбутньому для отримання прибутку, а є споруди, відновлення яких може бути дороговартісним і невиправданим. 

"Стратегічні об’єкти, що мають достатній стан збереженості, високу культурно-історичну цінність та туристичний потенціал, що допоможе повернути інвестиції, варто відновлювати. Але ті, що мають значні втрати, — не доцільно і з фінансової позиції, і з ціннісної. Адже досить часто у таких спорудах більшість автентики вже втрачена, а все решта є реплікою, муляжем чи бутафорією", — пояснює Ганна Гаврилів. 

Вона звертає увагу на існування практики "мальовничих руїн", коли значною мірою втрачені об’єкти культурної спадщини просто консервують, а навколо них створюється інфраструктура гостинності та облаштовують благоустрій. Таким чином зруйновані палаци роблять туристично привабливими для відвідувачів. 

"У цьому контексті дуже цікаво познайомитися з досвідом британського фонду National Trust, що має у своїй власності понад 400 об’єктів культурної спадщини: від сільських тисячолітніх будинків до замків, палаців та абатств. Значна частина з них є у стадії руїн, проте це абсолютно не заважає їм бути економічно ефективними та наповнювати скарбницю і фонду, і королівства", — додає вона.