Русизми та полонізми не засмічують українську мову, — пояснює Олександр Стукало

Любі читачі й ще любіші читачки, вітаю вас із виходом п’ятого випуску нашої мовно-дорадчої рубрики!

Сьогодні на порядку денному стоїть два читацькі запитання з редакційної пошти. (Принагідно закликаю вас надсилати туди свої запитання, зауваги й пропозиції: рано чи пізно ми дамо їм раду й задовольнимо вашу цікавість!)

Українські відповідники для disinformation та misinformation

Disinformation відрізняється від misinformation тим, що перше робиться навмисне, а друге — випадково. У першого вже є усталений словниковий український переклад — "дезінформація". У другого поки немає. 

Втім, я припустив, що у медійників може бути якийсь ходовий професійний відповідник, і звернувся по роз’яснення до Отара Довженка — журналіста й фахівця з медіаграмотності. Виявилося, що деякі ентузіасти таки проштовхують термін "місінформація", але сам Отар віддає перевагу формулюванню "помилкова інформація". Мені імпонує цей вибір. Зараз поясню чому. 

По-перше, у слів disinformation i misinformation є спільний елемент -is-, і якщо бути послідовним, то в другому слові його слід передавати так само, як і в першому. Тоді ми отримаємо мезінформацію, яка, на мою думку, має ще менше шансів прижитись, ніж місінформація.

По-друге, "місінформація" має префікс "міс-", якого, здається, нема більш ніде, й тому він одразу впадає в око й заплутує. Ну, а по-третє (знов-таки, як на мене), пояснювати медіареалії простими словами краще, ніж запозичувати слово, чиє значення годі виснувати з його форми. Звісно, в новітній українській мові часом приживаються дуже різні й часом аж надто екстравагантні англізми, і якщо раптом остаточно приживеться "місінформація", ми точно зустрінемося з нею на онлайн-шпальтах і в соцмережах — але поки що цю реалію кожен може означувати як йому зручніше, аби тільки зрозуміло було.

Полонізми в українській мові 

Почнімо здалеку. Всі мови позичають слова з інших мов. Українська — не виняток. Етнічно українські землі (тобто ті, де послуговуються різними говірками української мови) в різні часи входили до багатьох державних утворень — зокрема до Російської та Австро-Угорської імперій, Радянського Союзу, Польщі, Румунії, Чехословаччини й Угорщини.

Багато слів із офіційних/державних мов цих країн потрапляло до української мови місцевого населення, бо воно мусило послуговуватися чужою мовою в повсякденному житті й так чи інакше її переймало. Це перша, історична причина запозичень.

Ще є географічна: в тих українських регіонах, що межують з іншими державами, говірки дуже схожі на говірки за найближчим кордоном — і там теж чимало спільної лексики. В поліських говірках, скажімо, чимало слів, спільних із білоруською й російською, в галицьких — із польською, в карпатських — зі словацькою, румунською і угорською.

Третя причина — культурна. Якщо певна національна культура стає популярною, з неї запозичують слова. Зараз так стається, скажімо, з англомовними культурами, з франкомовними чи з іспаномовними. До речі, українська культура зараз теж набуває популярності — і, гадаю, хтось точно в нас щось запозичить. 

Як і русизми чи англізми, полонізми в нашій мові дуже природні з історичного погляду, хай це багатьом може й не подобатися.

Дехто вважає, що вони гарніші, правильніші чи кращі, ніж русизми, й при цьому називає русизмами всі слова, які йому схожі на російські. Не можу не відволіктися, щоб заперечити. Таке тлумачення русизмів дуже збіднює українську мову — адже його прихильники навмисне уникають усієї цієї лексики, самі себе заганяючи в пастку. Тим часом дуже багато схожих на російські слів насправді походять із давнього спільнослов’янського словникового запасу і з’явились у нас аж ніяк не під впливом мови північно-східного сусіда. Про це, зокрема, пише Наталя Дзюбишина-Мельник у своїй статті, називаючи такі слова позірними русизмами. Які це слова? Звізда, туча, май, врем’я, свобода, год, город, дітвора, улиця — їх дуже багато. Всі наші, а не сусідські.

Серед полонізмів, звісно, теж є справжні, а є й позірні. Якісь із них (мешти, маринарка, набіл, тета, вуйко, стрийко) поволі стають загальновживанішими завдяки західноукраїнським культурним діячам, якісь (рондель, цвібак, шуфля) лишаються регіональними. Якісь потрапляють у книжки завдяки західноукраїнським автор(к)ам і перекладач(к)ам — і це їхня нагода стати впізнаваними чи навіть увійти до золотого цитатного фонду. В принципі, це логічний шлях для всіх іншомовних запозичень — і мовці можуть безпосередньо впливати на їхню долю. Просто говоріть українською так, як вам до душі, — і якщо комусь подобатиметься вас слухати або читати, ваші слова перейматимуть і нестимуть далі. В тому числі й полонізми.