Радію смерті росіян – зі мною все добре? Пояснюють нейробіолог, психолог, теолог

Станом на 15 вересня ЗСУ ліквідували орієнтовано понад 53 800 російських солдатів. Частина втрат війська РФ зафіксовані на відео та фото. Instagram називає такий контент "чутливим" і маркує 18+, а Facebook може видалити його за порушення правил спільноти.

Як перегляд цих відео може вплинути на українців? Як цей досвід змінює нас як людей? LIGA.Life запитала про це:

• Сергія Данилова, нейробіолога та CEO Beehiveor Academy and R&D Labs;

• Оксану Степанюк, медичну психологиню та сертифіковану травматерапевтку;

• Андрія Андрушківа, молодшого сержанта ЗСУ та магістра теології.

Де народжується ненависть

"Ненависть – занадто складна емоція. У мозку немає окремого центру для її визначення. Це почуття виникає через модель розпізнавання "свій" – "чужий". Вона ґрунтується на емоціях страху та відрази, які згодом можуть перетворитися на лють, якщо немає можливості уникнути зіткнення. Ці емоції спрямовують нашу увагу на розпізнавання відмінностей", – пояснює нейробіолог Сергій Данилов.

Наприклад, у пацюків розпізнавальною ознакою свій/чужий є запах. Проте у людей таких простих ознак немає. Переважне значення для їхнього формування мають досвід та навчання. 

"Люди чутливі до відмінностей. Антропологи помітили, що 2/3 всіх розмов людей – обговорення інших, у 90% – з негативної точки зору", – стверджує нейробіолог.

Наприклад, Росія напала на Україну. Російські солдати вбивають українців. Тобто українці на базі цього досвіду можуть розпізнати росіян як "чужих". Відповідно, це спонукатиме до ненависті – нормального відчуття в період війни.

"У здоровому суспільстві, де панує мир, ненависть ніби вимикається і не підтримується на культурному рівні. Але ситуація змінюється, коли починається війна. Проте чи варто підсилювати це почуття переглядом фото та відео вбитих ворогів? Воно не раціональне. Але може бути способом подолання тривожності: бачиш, що ворог загинув, відчуваєш полегшення", – пояснює Сергій.

Бажаю та радію смерті ворога. Це нормально?

"Так, це нормальна реакція під час війни. Ворог – це загроза. Вмирає ворог – зменшується загроза. Від цього людина може відчувати полегшення, яке супроводжується радістю. Проте ця радість відрізняється від класичного розуміння. Вона дещо істерична чи вимушена", – пояснює травматерапевтка Оксана Степанюк.

Людині подобається не сам факт смерті ворога, а полегшення від того, що:

• загрози стає менше;

• ризик смерті наших захисників зменшується;

• перемога наближається тощо.

"У кожного з нас є декілька ідентичностей. Наприклад, я – мама, я – дружина, я – професіонал. Також може бути жорстока ідентичність. Під час війни настає її "зірковий час". Ви не станете від цього гіршою людиною, у вас залишаться всі позитивні якості. Ця ідентичність допомагає вижити в стресовій ситуації. Як тільки закінчиться війна, вона відійде на другий план. Проте, щоб це відбулось, потрібно бути свідомим щодо власного стану і готовим цю захисну ненависть відпустити", – пояснює психологиня.

Але як досягти цієї свідомості? 

Перший крок – усвідомити, що війна – надовго. За словами Оксани, в серпні прослідковувався емоційний злам серед певного числа українців. Кількість звернень до психологів збільшилась. Люди зверталися з тривогою, втомою та емоційним вигоранням, тому що застрягли на етапі "злість", який слідує після шоку та заперечення. 

"Частина людей не змогла адаптуватися в нових умовах та повернутися до "звичного" життя. Вони ніби зависають. Ненависть до ворога і війни в цілому з’їдає їхню енергію та сили", – додає експертка.

Вигорання призводить до відстороненості та байдужості – природних механізмів захисту. Людина може ні з ким не спілкуватись, зменшити обсяг роботи чи обмежити споживання контенту з метою відновлення. 

"Ненависть не вбиває любов чи емпатію. Навіть під час війни ми здатні співпереживати громадянам та тваринам, які постраждали", – додає травматерапевтка.

Щоб не застрягати в негативному стані, живіть, працюйте, відчувайте інші емоції, окрім злості. І це не завжди про позитив, можна і сумувати. А паралельно тримати у фокусі уваги, що війна триває, і на це слід зважати.

"Є прекрасний мем, який описує здорову ненависть до ворога: прокинувся о 08:00, вмився, почистив зуби, зненавидів русню. Випив чаю, поїв, зненавидів русню. Пішов на роботу, попрацював, почитав новини, зненавидів русню", – розповідає психологиня.

Духовна сторона ненависті до ворога

"Фундаментальна цінність християн – любити себе та ближнього. А любити – це захищати. Якщо є ризик для мого здоров’я та моїх близьких, то ні Біблія, ні Катехизм Католицької церкви, ні Коран не забороняють вбити агресора. Тобто українці мають легітимне право на вбивство в межах свого релігійного світогляду", – пояснює магістр теології Андрій Андрушків.

Це шлях захисту і збереження себе як народу. 

"Перегляд відео та фото з вбивством ворога – це спостереження за доказами, як українські військові воюють. Смерть агресора – факт того, що ця людина вже не чинитиме біль та страждання українському народові. Люди не радіють самій смерті ворога, а відчувають батьківсько-материнську радість за те, що наші військові успішно виконують суспільно важливу роль. Це добре видно на відео, де люди, які були в окупації, вітають українських військових. Підходять, обіймають, дякують, питають, чи потрібна допомога", – пояснює Андрій.

Боротьбу проти ворога навіть можна розглядати як акт милосердя стосовно українських громадян, стверджує Андрушків. Адже росіяни не воюють з комбатантами, вони чинять геноцид. Вбиваючи їх, українські військові дарують життя своєму народу, а це – велике милосердя.

"Ми – не кровожерна нація. Один з ключових принципів християнства – готовність покласти життя за братів та сестер. Це демонструють наші військові. Їхня мотивація – не смерть росіян. Вони готові загинути, щоб жили українці. Як говорив Роман Ратушний: "Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям". Ця цитата не лише про смерть ворога, а що важливіше, – про захист майбутнього наших дітей", – стверджує Андрушків.

Як зрозуміти, що ця ненависть шкодить мені?

Уявімо, що наші емоції мають регулятор гучності. Наприклад, мінімальний ступінь прояву злості – роздратування, а максимальний – ненависть; мінімальний ступінь прояву радості – задоволення, а максимальний – ейфорія. 

"Війна – це розтягнута в часі ненормальна ситуація. В цей період наш регулятор гучності постійно працює, тому що ми проживаємо весь спектр емоцій. Коли більшість цих емоцій знайомі людині, вона розуміє їхню функцію та приймає. Їй легше", – пояснює травматерапевтка.

Так виникають думки: "Можливо, я хворий?" У такому разі слід звернутися до психолога чи психотерапевта, який допоможе познайомитись з цією емоцією.

"Також зверніть увагу на те, чи можете ви перемкнути увагу на інші речі, окрім почуття ненависті. Якщо цей стан займає у вас 80% часу, то це ознаки застрягання. Це також слід пропрацьовувати зі спеціалістом. Тому що попри те, що в цій точці вам комфортно впоратись з подіями, це не дає вам прийняти реальність. Ваша задача – повернутись до функціонального життя, де ненависть до ворога буде існувати в певних межах, наприклад, після прочитання новин, а не 24/7", – наголошує Оксана.

Ненависть породжує насильство?

Ні. Ненависть – стабільне сильне почуття, емоція злості, розтягнута у часі. А насильство – цілеспрямовані дії для спричинення шкоди іншій людині.

"Проте відчуття ненависті, яке є у всіх здорових людей, не означає, що ви схильні до насильства. Якщо у вас гарно функціонує кора великих півкуль, то ви здатні стримати цю емоцію. Виняток – люди з порушеннями функціонування кори, наприклад, через зловживання алкоголем чи травми. Такі люди дійсно нездатні контролювати свої емоції, можуть розізлитися і вдарити іншого. Але тут проблема не в ненависті чи злості, а в здоров’ї людини", – запевняє психологиня.

Ненависть до ворога не виникає на пустому місці. Це багаторазова загроза життю та порушення кордонів – як територіальних, так і особистих. Тому її функція – це не напад, а захист та збереження себе.

Чи може ненависть до ворога передатись наступним поколінням

За словами психологині, ми передаватимемо історичну пам’ять, згадки, інформацію, фотографії, історії, як це було після розкуркулення, Другої світової війни, Голодомору.

"Також можуть передаватись родинні установки. Наприклад, до психотерапевтів звертаються люди, які мають фінансові труднощі. Вони працюють, досягають успіху, але бажаних грошей за це не отримають. Коли починаєш розбиратися в родинній історії, виявляється, що предки пережили розкуркулення. Відтоді в родині з’явилась установка "краще мати небагато грошей", – розповідає Оксана.

Проте ми не зможемо передати емоцію ненависті наступним поколінням. По-перше, з часом емоції стихнуть, а фокус уваги зміститься. Ненависть забирає багато енергії. Тож людина не зможе відчувати її постійно. Можливе виключення – люди, які мають особисту трагічну історію.

По-друге, емоції та почуття зароджуються всередині людини. Тобто ви можете переказати історію війни своїм онукам, але не можете змусити їх відчувати ненависть до ворога. Адже вони не переживали цього, і їхнє відношення до росіян, ймовірно, буде дещо інакшим.