"Червоне — то любов, а чорне — то журба". Чим я завдячую Дмитру Павличку

Буквально за кілька хвилин після своєї смерті Дмитро Павличко, про якого не так часто згадували в останні непрості роки, перетворився для сучасників на брилу, на пам’ятник, на одного з великих українських поетів, на людину, яка невтомно працювала для того, щоб Україна стала державою, що відбулася.

Так часто буває: коли людина йде, ти оглядаєшся в минуле, згадуєш вірші та пісні й розумієш, що ж вона насправді для тебе зробила. А ще вчора, коли цього літнього невисокого чоловіка можна було запросто зустріти на Хрещатику, ти навіть і подумати не міг, що це – Дмитро Павличко.

Дмитре Васильовичу! Обіцяю, що для мене ви ніколи, ніколи не були й не будете монументом. Ви були поруч зі мною, здається, все моє життя, зі шкільних років, коли я вперше прийшов до Спілки письменників як переможець шкільної Олімпіади й до часу великих випробувань, коли ви залишалися таким самим шаленцем, як у 1991 році. Я не можу навіть пояснити, чим вам зобов’язаний. Звичайно, треба було говорити раніше, але я вважав, що ви самі все розумієте. Та й говорити ви любили про конкретні речі, було б якось дивно освідчуватися вам у любові.

Всі довкола завжди казали, що ви суперечлива людина – але, можливо, це тому, що ви були занадто живим? Можливо, тому, що ви були занадто непровінційним – і це багатьом не подобалося і у Москві, і у Києві. Можливо, тому, що були дуже щасливим і ніколи не хотіли цього приховувати. Ви любили життя та любили себе в житті – але, з іншого боку, хто ж не любив Дмитра Павличка?

Так от чим я завдячую вам.

Я завдячую вам як читач – ви показали мені, як українська поезія може бути європейською. Я зберігав вашу антологію світового сонета як одну з найдорожчих книг у моїй бібліотеці ще до того, як я познайомився з вами. І так, я дуже вдячний за ваш цикл віршів на єврейську тему, я ніколи цього також не говорив, скажу хоч зараз.

Я завдячую вам як громадянин. Я пам’ятаю вас на першому з’їзді партії Народний рух України, пам’ятаю, як разом з Іваном Драчем ви намагалися зберегти Рух і знаменитих дисидентів у ньому – і не дати партійному "бетону" знищити наш рух за незалежність, яка щойно народилася.

Ще дуже вдячний за 24 серпня. Я точно знаю, що без вашої енергії – без вашого тиску і на першого президента України Леоніда Кравчука та колег по Народній раді – все могло б бути не так, як сталося. Вам тоді дуже подобалося бути "сірим кардиналом" – чудово, що це ваше бажання стало бензином для незалежності. І ще я по-хлоп’ячому вдячний за те, що ви мені сказали повикреслювати всюди слово "республіка" в Акті про проголошення незалежності перед тим, як було надруковано остаточний варіант. Дякую, що зміг просто до цього доторкнутися. Ну і потім мені подобається, як називається наша країна.

Я завдячую вам як журналіст. Не лише за роки постійного обміну думками та взаєморозуміння. Найголовніше – коли я думав про публіцистику, саме ви сказали мені ті потрібні слова, без яких я, можливо, так ніколи й не наважився б зробити наступний крок. Це тому, що я завжди довіряв вашій творчій інтуїції. Я знав, що ви підтримаєте мене і ви мене не обдурите.

Дивно – ви були такою важкою людиною і з вами завжди було так легко. Ви вміли бути легким, ви не скаржилися, як би вам не було важко. Я пам’ятаю вас після смерті доньки Соломії. Я бачив ваші очі – але ви все одно намагалися зробити так, щоб ваше горе залишалося вашим, щоб бути для інших святом, а не тягарем.

Ще я хочу сказати, що ви були дуже красивою людиною. Дуже. Ваші портрети були у шкільних кабінетах української мови та літератури ще коли я навчався, але хіба ці портрети могли передати вашу рвучкість?

Ось у цій рвучкості й була ваша головна краса. Багато ваших сучасників вважали цю поривчастість недоліком. Але, можливо, саме вона дозволила вам написати ваші найкращі вірші? Можливо, саме ця рвучкість дозволила вам досягти у політиці найголовнішого – країни?

Дмитре Васильовичу, ви мене ніколи не обманювали, і я вас не буду. Минуть роки – і про вашу політичну роль згадуватимуть хіба що в університетських аудиторіях на історичних факультетах. І у наші часи, коли про поезію згадують не так часто, навіть найкращі ваші вірші вивчатимуть, а не читатимуть – тим більше, що в сузір’ї ваших сучасників так багато знаменитих імен.

Але українці співатимуть ваші пісні вічно. Вічно, Дмитре Васильовичу. Поки є Україна – ви будете з нами.

Спеціально для Радіо Свобода