Релігійний куточок у школах – ті ж методи, що були у комуністів для прославляння Леніна
Нову хвилю обурення та обговорення викликав документ, підписаний Міністерством освіти та Всеукраїнською радою церков. В угоді сторони погоджуються сприяти подальшому "викладанню курсів морального спрямування" у школах і співпрацювати "задля недопущення закладення у навчальну літературу та програми положень, що суперечать традиційним сімейним цінностям".
Уявіть, що в школі є предмет "основи політичної грамотності", але викладають його за програмою конкретної політичної партії, за яку голосувала більшість батьків. Чи дасть це дітям певне загальне уявлення про політику? Найімовірніше, так. Але є причина, з якої ми цього не робимо. Принаймні офіційно.
Сама суть школи як місця загальної освіти в тому, що вона викладає універсальні речі. Загальні для всіх.
З одного боку, навіть точні предмети можна подавати викривлено і відповідно до своїх уявлень, що вже казати про гуманітаристику.
У СРСР майстерно ігнорували цілі галузі фізики і біології, прикидаючись, що їх не існує. Але в цьому випадку (хочеться вірити) всі чітко розуміють, що так не має бути, і що це не те, чим повинна бути школа.
У випадку з християнською етикою це "так не має бути" просто не працює. За означенням.
Якими би благими намірами ми не підходили до релігійної освіти дітей, єдиним належним місцем для цього є релігійна громада.
У кожного – своя релігійна громада. Загальна освіта є обов'язковою, а релігія – індивідуальною.
У школах порушення антидискримінаційного законодавства буде неминучим. Насамперед тому, що представники певної релігії витрачатимуть гроші платників податків на просування того, що в жодному разі не є універсалією. Просто тому, що це не фізика, не історія і навіть не теорія літератури.
Це не наука, про яку ми зобов'язані дати спільне поняття всім дітям. У цьому й полягає принципова відмінність релігії від позитивного знання. Це не позитивне знання.
І не дискримінувати не вийде, як би хто не старався.
Намагання бачити релігію універсальним інструментом етики нічим не відрізняється від намагання бачити комунізм універсальною релігією.
Обов'язковий для відвідування християнський куточок, у якому пояснення суспільних взаємодій зводяться до вивчення Біблії для всіх, нічим не відрізняється від червоного куточка, в якому навчають, що Ленін всіх нас любить, хоч помер.
Здавалося б, настільки сардонічна пародія на релігійність, якою й була радянська пропаганда (бо радянська пропаганда була копією ранішою християнської парадигми), має показати проблеми тоталітарної етики.
Але ні. Це один із багатьох проявів борця з драконами, який сам стає драконом. Коли з років тоталітаризму ти виносиш не висновок, що будь-який тоталітаризм та ідейний примус – це погано, а лише починаєш вважати, що всім нам потрібен правильний ідейний примус.
А думку людей, котрі цю фундаментальну настанову не поділяють, враховувати просто не треба. І єдине, що відділяє нас від раю на землі – те, що багато людей (власне, більшість) вірять не так, як ми вважаємо за правильне.
Чи голосують не за ту єдину партію, котра зможе врятувати країну. А треба, щоб вірили/голосували. І тоді заживемо.
Викладання основ релігійних ідей у сферичному вакуумі нічим, окрім перевантаження і без того перевантаженої програми, не загрожує. Але щоразу, коли заходить мова про християнську етику, мова заходить саме про етику. Про викладання певних універсальних суспільних цінностей, які, на думку пропонентів, породжуються не актуальними потребами суспільного договору, а виключно нинішніми інтерпретаціями певних релігійних текстів. А це не просто неправда. Це намагання підміняти причину і наслідок. Намагання замість працювати з сучасним суспільством, практично силоміць вирощувати зрозуміле собі суспільство.
Ми здебільшого віримо, що аби світ став ідеальним, всі мають бути такі як ми. Це, по-перше, тоталітарне мислення, а по-друге, ніколи не станеться.
Але багато для кого так досі виглядає адекватна стратегія виховання ("ти маєш бути дитиною, яку я собі уявляю"), тому дивуватись не випадає.
