Бути чи не бути – як українське кіно переосмислює вестерн і чому це важливо саме зараз

Режисер Олег Карпенко зняв короткометражку "Історія біля багаття". Події стрічки розвиваються у 1889 році. Сім'я з двох осіб робить коротку зупинку на обід просто неба далеко від населених пунктів. Вони зустрічають незнайомця, який загубив коня і тепер шукає дорогу.

Продюсер Ігор Савиченко створив пригодницький екшн "Троє": в Україні триває 1922 рік, троє відчайдушних чоловіків з різними характерами та ідеологіями борються за свою свободу та проти комуністів.

Обидві стрічки будуть представлені на міжнародному кінофестивалі "Миколайчук OPEN". А фільм "Троє" наприкінці серпня вийде в український прокат.

Автор LIGA.net Артур Зайонц поговорив з творцями, чи існує український вестерн, чи готовий український глядач дивитись стрічки цього жанру, чи повинна держава фінансувати вестерни та чому це не лише жанр кіно, а й терапія.

"Драматургія вестерна ідеально підходить для осмислення тем війни"

Артур Зайонц: Пане Ігорю, пане Олеже, як ви для себе пояснюєте термін "український вестерн"? У чому різниця між українським і класичним американським вестерном?

Олег Карпенко: Я вважаю, що на сьогодні такого терміна, як український вестерн, просто не існує. Його ще немає. Але дуже хочеться вірити, що він лише формується. Я, чесно кажучи, взагалі не люблю гучних ярликів на кшталт "український горор" чи "українська комедія". Ми лише починаємо формуватись як кінонація. Звичайно, були певні досягнення ще за радянських часів, але те, що відбувається зараз, – це вже інший контекст, і він, на жаль, формується у дуже складні часи.

Щодо мого фільму – я б назвав його радше драмою з елементами вестерна. Для мене ключовими все ж є історія, меседж. Але водночас я намагався дотримуватися канонів того самого "старого доброго вестерна", на якому сам виріс, який мене формував – спочатку як хлопця, а потім уже як кіноглядача і творця.

Артур Зайонц: Тобто це радше омаж до класики?

Олег Карпенко: Так. Але не тільки. Важливо для мене було дотримуватись певної традиції, але водночас додати щось своє. І от коли ми говоримо про поєднання хрестоматійного з чимось унікальним – саме там починає формуватись нове. І, можливо, десь тут і можна говорити про зародження українського вестерна. Але поки це радше початкова стадія.

Артур Зайонц: Пане Ігорю, а як ви це бачите?

Ігор Савиченко: Дивіться, вестерн – це жанр, який історично абсолютно не пов'язаний з нашим регіоном. Його коріння – це освоєння Заходу Америки. Є в них ще такий піджанр – норсерн – освоєння Аляски, Канади. Європейці також створювали свої варіації. Були, наприклад, ковбої, які співають.

У нас іноді намагаються все, що відбувається на сході України, назвати "істерном". І я категорично проти цього. Бо в основі вестерна лежить не просто антураж, а структура історії. Це завжди певне освоєння, завжди чітко прописані характери – прості, маскулінні. Там обов’язково є чітке розділення – хороший, поганий і умовно третій. Істерном називали деякі фільми з часів Радянського Союзу, які відбувались на Сході, у Туркменістані чи Азербайджані, і їх суть зовсім не схожа на те, що наразі відбувається в Україні.

У "Буч Кессіді і Санденс Кід", у фільмах Серджо Корбуччі чи Серджо Леоне – там часто ще й з гумором. Це вже так звані спагеті-вестерни. Їх внесок – окрема розмова.

Артур Зайонц: А от якщо говорити про українські спроби…

Ігор Савиченко: От наша історія, наприклад, повністю відбувається в Україні, у 1920 році. Її істерном не назвеш. І вестерном, з географічної логіки – теж ні. Але елементи вестерна там присутні. Ми це для себе назвали "пригодницький екшн з естетикою вестерна". І мені здається, що вестерн – це просто частина ширшої групи пригодницького кіно. Тобто – більше чи менше драми, але суть – у подорожі, у викликах, у простоті та силі характерів.

І якщо копнути глибше, то взагалі дуже цікава культурна історія цих впливів. От італійці ж свого часу взяли за основу японське самурайське кіно. І зробили свої вестерни з Клінтом Іствудом. А потім японці взяли це назад. Є такий фільм "Сукіякі Вестерн Джанго" – сукіякі, як спагеті, тільки японська страва. І там навіть Тарантіно зіграв епізодичну роль. За легендою – без гонорару, бо хотів потім використати цю ідею для себе. А далі вже зʼявився його "Джанго". Тобто цей жанр постійно мандрує світом, видозмінюється, змінює форму. Але основа – пригодницьке кіно з чітким етичним конфліктом.

Артур Зайонц: Пане Ігорю, ви згадували, що вестерн – не надто близький жанр для українського кіно. Як узагалі виникла ідея створити пригодницький екшн із елементами вестерна? Чи надихнули вас якісь конкретні стрічки?

Ігор Савиченко: Ця ідея, власне, належить нашому сценаристу – Віталію Потруху. Він написав історію, у якій, як мені здалося, є певне відлуння від фільму "Буч Кессіді і Санденс Кід". Хоча там – двоє головних героїв, у нас троє. Але сюжет теж крутиться навколо пограбування.

Десь тоді я читав, що класичний вестерн "Диліжанс" цитувався понад 180 разів. Тож коли перечитував сценарій, звернув увагу на одну сцену, яку дуже хотів залишити Віталій: момент, коли дівчина одного з героїв, тримаючи пістолет, змушує його роздягтися. Ця сцена майже дослівно повторює момент із "Буч Кессіді і Санденс Кід".

Віталій чесно сказав: "Я розумію, що ця сцена не моя, що я її позичаю, але вона так добре лягає в контекст, що не можу її прибрати". І ми вирішили не ховати це – зробити з цього відвертий омаж. Так вона й залишилася у фільмі.

Вже на етапі монтажу таке саме цитування ми побачили у фільмі "Форд проти Феррарі" Джейса Менголда.

Якщо вже говорити про джерела натхнення – це радше не натхнення, а свідома побудова діалогу з жанром. Я вже казав, що в багатьох класичних вестернах у підґрунті лежить американська Громадянська війна. І от мені здається, що наша нинішня війна ще не дає змоги повноцінно створювати власні варіанти вестерна. Але потенціал – величезний. Бо драматургія вестерна ідеально підходить для осмислення тем війни.

"Якщо вже сперечаєшся з екраном – зроби краще сам"

Артур Зайонц: Фільм "Історія біля багаття" географічно відбувається у США, тобто просторово жанр збережено. Звідки виникло бажання зняти саме вестерн?

Олег Карпенко: Я одразу хотів зняти справжній, чистий вестерн. Не варіацію, не істерн, а саме вестерн. Тому географія – США, штат Пенсильванія. Бо дія – невеликий спойлер – відбувається в українській діаспорі. Технічно це український фільм, але жанрово – американський вестерн. Частину зняли в Україні, частину – в Німеччині.

Любов до жанру – ще з дитинства. Я родом з Одеси, мій батько був моряком і привозив з рейсів італійські комікси про Текса Віллера. Радянська митниця вважала їх ворожою пропагандою, але тато ховав їх і передавав мені. Вони досі в моїй бібліотеці – дуже цінні для мене речі. Мені завжди подобалась ковбойська естетика: кольти, самотній герой, боротьба за справедливість.

Коли в українському кіно з’явилися спроби зробити щось схоже на вестерн, я – як людина, яка розуміється на жанрі, – подивився й подумав: це не вестерн. І вирішив: якщо вже сперечаєшся з екраном – зроби краще сам.

Я взявся за справу серйозно: читав не лише про кіно, а й літературу, замовляв історичні книжки зі США – особливо про українську діаспору. Хотів, щоб усе було максимально автентичним: костюми, зброя, географія. Ми навіть сперечалися з художником з костюмів про кількість дірочок на ґудзиках на сорочках. Я відкривав військові реєстри часів Громадянської війни, щоб переконатися: чотири дірки – все правильно.

Артур Зайонц: У вас буквально історичний підхід.

Олег Карпенко: Абсолютно. І він спрацював. Наш фільм отримав перше місце на спеціалізованому вестерн-фестивалі в Америці. Серед усіх робіт – ми були єдиними з України. І це надзвичайно приємно.

А тепер стрічку побачать і в Україні, на Миколайчук OPEN – для мене це честь. Хотів довести: ми можемо знімати якісний жанровий фільм на міжнародному рівні.

Артур Зайонц: Пане Ігорю, робота над стрічкою "Троє" почалась ще 2018 року. Що було найскладнішим під час виробництва?

Ігор Савиченко: Насправді все почалося ще раніше. Перший варіант сценарію з’явився десь у 2010-му, виробництво стартувало у 2016-му, а фільмування завершили у 2017-му. Потім довго тривав монтаж. Версія режисера була непогана, але більше тягнула до драми, тоді як ми задумували пригодницьке кіно. Тож разом із режисером монтажу Сергієм Саніним вирішили перемонтувати фільм.

У 2018 чи 2019 році ми здали стрічку в Держкіно, але продовжували її доробляти: переписали музику, залучили Микиту Моісєєва, оновили спецефекти. Усе – своїм коштом: щось підзаробили, щось доробили у вільний час. Фінальну версію завершили тільки у 2023-му, а дистриб’ютора знайшли в 2024-му.

Цього року ще переозвучили кількох акторів і додали нову пісню на початок – "Буревій" Latexfauna. Дуже атмосферна, добре лягла у тональність фільму. У фіналі – як із 2019-го – звучить "Один в каное".

Усе це, звісно, постійно відкладало реліз. Але зараз – усе. Вирішили: час іти в прокат, хай там що. За цей час я пішов служити, і режисер монтажу – також, тож часу займатись кіно вже майже немає.

Артур Зайонц: "Історію біля багаття" зняли за приватні кошти. Наскільки складно було знайти джерела для фінансування?

Олег Карпенко: Звісно, спершу було страшно брати на себе продюсерську частину, бо все тягнув сам. Але згодом долучилася виконавча продюсерка Тетяна Гребенюк, і вона мені дуже допомогла. А ще – подруга моєї родини, яка повірила в проєкт і стала меценаткою. Саме її підтримка дала змогу рухатися далі.

Пізніше ми ще знайшли допомогу в одеської мережі кав’ярень Foundation Coffee Place – вони теж дали кошти на стрічку. Загалом десь 40% фінансування – це мої гроші, все інше – подруга і кав’ярня.

Була навіть можливість залучити кошти від однієї державної структури, але зрозумів, що це буде втрата творчої свободи, тож відмовився. Для мене це принципово.

Костюми я купував сам – замовляв із США в історичних магазинах для реконструкторів. Потім віддав нашій дизайнерці, вона їх зафактурила. Було трохи боляче дивитися, як вона "вбиває" новенькі речі, але результат вийшов блискучий. Працювали справжні профі – від дизайнерів до піротехніків. І я дуже ціную цю команду.

"Класичний вестерн – це історичне кіно. Американцям було цікаво дивитися на свій Дикий Захід. Українцям теж буде цікаво побачити власну історію"

Артур Зайонц: Як вважаєте, чи готовий український глядач до вестерна?

Олег Карпенко: Чесно – важко сказати. Зараз дуже непрості часи, й не зрозуміло, що саме потрібно глядачу. Хтось хоче відволіктися, а хтось – навпаки – прагне рефлексії над реальністю. У суспільстві навіть виникає своєрідне протистояння з цього приводу.

Та попри все, я думаю, що сьогодні фільм має лікувати. Лікувати душу, а не роз’єднувати. Може, саме вестерн і стане таким "медикаментом". Бо цей жанр може бути нейтральним – про прості речі: добро і зло, силу, самотність, шлях героя. Це історії про те, як навіть один у полі – воїн.

Я бачив перед війною американські вестерни в кіно – і люди їх дивилися, обговорювали класику Леоне, Корбуччі, Клінта Іствуда. Є інтерес. Якщо зробити якісно – ми зможемо сформувати свою аудиторію. Це, звісно, нішевий жанр, але він може бути актуальним в Україні. Особливо з огляду на війну – адже багато героїв класичних вестернів мали військовий бекграунд. Це резонує з нами.

Артур Зайонц: Чи може попит бути більшим, з огляду на реальні приклади – скажімо, "Безславні кріпаки" чи "Дике поле"?

Ігор Савиченко: Наш фільм – історичний. У цьому він навіть ближчий до класичних вестернів, ніж "Дике поле". У "Дикому полі" є естетика й стилістика вестерна. Але це радше заслуга Ярослава Лодигіна (режисера), Сергія Михальчука (оператора) й Владлена Одуденка (художника-постановника). Але з жанром вестерна щодо історії той фільм має менше спільного.

Класичний вестерн – це історичне кіно. Американцям було цікаво дивитися на свій Дикий Захід. І я переконаний, що українцям теж буде цікаво побачити власну історію. Ми показуємо 1920 рік – не "Громадянську війну", а боротьбу за незалежність, яка тривала з 1917 до 1921 року. Так, ми тоді програли, але це стало підґрунтям для майбутньої незалежності.

Наш фільм – про визвольні перегони. Це словосполучення добре передає суть. Ми не зображуємо героїв як ідеалістів. Це звичайні люди, як у класичних вестернах: грабують, п’ють, танцюють, ходять до жінок, діляться награбованим з простими людьми.

Головні герої – троє дуже різних чоловіків: шляхтич, кримінальний тип з-під Одеси й луганський автомеханік-робітник. Усі давно у війні – з 1917-го, а Поручик – з 1914-го. Вони вже сформовані цим досвідом. Їхні стосунки прості, але міцні – теж у дусі жанру.

Антагоніст – класичний: чекіст із Петербурга, представник головного ворога – Червоної армії. І вся ця історія дуже перегукується з тим, що відчуває сьогоднішня Україна.

Ми багато обговорювали це з дистриб’юторами. Усі погоджуються: добре, що ми не робимо з цього журбу. Ми показуємо боротьбу як норму. Як стан, у якому українці живуть, бо іншого виходу просто немає.

Олег Карпенко: Можна я додам кілька слів? Хочу наголосити: я чітко розрізняю події. Наша війна – це визвольна війна за незалежність. Це не громадянська війна.

З американськими вестернами нас ріднить лише те, що багато героїв там – ветерани їхньої Громадянської війни. Але американці, наскільки я знаю, воювали за свою свободу один раз – з 1775 до 1783 року. А ми, українці, боремося за свободу століттями, через нашого "сусіда", якого ми постійно намагаємося відштовхнути.

До речі, це – спойлер, якого я не люблю, але саме цей дух боротьби українців за незалежність проходить червоною лінією через мій фільм. Це не просто український вестерн, бо зроблений в Україні. Сам сюжет напряму пов’язаний із нашою країною.

"Нам потрібно вкладатися у свою культурну ідентичність, інакше ми просто відстанемо"

Артур Зайонц: Чи варто зараз, під час повномасштабної війни, розвивати жанр вестерна і чи повинна держава вкладатись у ці фільми?

Олег Карпенко: Я думаю, що вестерн завжди буде вчасним. Це жанр, який не прив’язаний до конкретного часу чи обставин. Він – про свободу, зокрема свободу від часу. Чому вестерн вважається класикою? Бо класика – це те, що переживає час. Ось приклад: зараз є купа електроніки – синтезатори, семплери. Але ж скрипка, фортепіано існують вже століттями – і досі живі, їх слухають. Чому? Бо це класика. Так само і з вестерном.

Тому знімати вестерн можна і під час війни, і після. Все залежить від контексту, який ми вкладаємо.

Щодо фінансування – якщо держава хоче підтримати, це було б чудово. Я вважаю, що вона має підтримувати будь-який жанр, якщо в ньому є не лише розважальна функція, а й щось навчальне, терапевтичне. А особливо – якщо навчальне. У такому разі держава повинна вкладати гроші, незалежно від жанру.

Ігор Савиченко: Почну з другого. Держава зобов’язана підтримувати кіно. Вестерн – масовий і зрозумілий жанр, орієнтований на широкого глядача. У більшості європейських країн держава фінансує кіно, бо власний ринок не окупає витрати. Наприклад, фільм із бюджетом 20 млн грн має зібрати близько 80 млн, щоб вийти в нуль – зараз це майже нереально. У тій же Франції на кіно виділяють понад мільярд євро, щоби зберегти локальну культуру. Нам теж потрібно вкладатися у свою культурну ідентичність, інакше ми просто відстанемо.

Щодо приватних інвесторів – це дуже складно. Навіть патріотично налаштований бізнесмен, обираючи між 10 мільйонами на дрони чи на фільм, у 90% випадків обере дрони.

А тепер про час. Чи варто знімати зараз? Так, якщо є можливість та ідея – треба фільмувати. Завжди. Війна чи мир – неважливо. Кіно завжди на часі, якщо воно потрібне людям.

Щодо самого жанру: класичний вестерн, на мій погляд, – це радше післявоєнна історія. Він рідко про війну, швидше – про людей, які її пройшли й намагаються жити далі. Тобто потрібна певна дистанція. Але якщо є конкретна історія чи подія, яку можна оформити у вестерн, – чому ні? Головне – не лише дотримуватись жанру, а й мати що сказати.